Військовий парад до 30-ї річниці незалежності нашої держави, що проходив 24 серпня на Хрещатику, справив неймовірне враження. Почуття гордості та власної гідності переповнювали не лише тих, хто був на Майдані, а, як на мене, всіх українців з різних куточків нашої держави та з-за кордону. Особливо вразило, зачепило за живе театралізоване дійство «ДНК» (День народження країни), під час якого русява дівчинка, що уособлює Україну, пройшла всі віхи нашого життя від Трипілля і до сьогодні. Не випадково, букет польових квітів дівчинка принесла захиснику, який очолював колону військового параду, розчуливши цим усю країну.

Не менш видовищним було, коли, урочисто крокуючи Хрещатиком, пройшли колони різних родів військ української армії, органів внутрішніх справ, курсантів військових закладів. На чолі зведеного підрозділу Повітряних Сил спостережливі тальнівці побачили свого земляка, уродженця с. Зеленьків – Віктора Меретіна. «На головній вулиці столиці – військовослужбовці Повітряних Сил Збройних Сил України, яких на параді представляє 204 Севастопольська бригада тактичної авіації. Під час тимчасової окупації Криму ця бригада здійснила операцію з передислокації авіаційної техніки на материкову частину країни, разом з бойовим прапором частини. Очолює розрахунок льотчик 1-го класу, полковник Віктор Меретін», – звучало з уст диктора на всю країну.

Виданню “Вісті Черкащини” вдалося знайти його контакти та записати коротку телефонну розмову.

– Вікторе Петровичу, передайте ваші почуття від участі в параді? Очолювати колону – цілий підрозділ – не лише почесно, а й відповідально, чи не так?

– Так, звісно, але це не перший мій парад: я вже брав участь, правда, у «повітряній» колоні, а тепер – у пішій. Звичайно, це велика відповідальність бути старшим зведеного парадного розрахунку – 130 осіб в підпорядкуванні. До параду ми готувалися протягом 5-ти неділь. Відпрацьовували 6 днів в тиждень по 6 годин стройової підготовки: спочатку одиночна, потім пошеренгова, а вже тоді в порядковому розрахунку, – все для того, аби було синхронно і чітко. І нам це вдалося. Ми провели 5 тренувань на аеродромі «Антонов» і 3 безпосередньо на Хрещатику. Так, було почесно виконувати прохід, це велика довіра командування та Глави держави. Мене, як і кожного українця, переповнювало почуття гордості за нашу державу, за народ.

– Розкажіть про себе, що вас пов’язує з Тальнівщиною?

– Тальнівщина – це моя мала батьківщина. Я народився у с. Зеленьків, 1976 року, з села родом і моя дружина. Після закінчення Зеленьківської середньої школи у 1994 р. я вступив до Харківського інституту льотчиків. Через 4 роки «випустився» у званні лейтенанта. Пройшов шлях від лейтенанта до полковника, командира бригади тактичної авіації. Місцем дислокації моєї бригади з 2018 року є місто Луцьк. До цього був Миколаїв, а ще раніше, до окупації – Севастополь. До 2019 року я служив у Василькові. А восени 2019 очолив 204-у бригаду у Луцьку. У 2014-2015 рр. та у 2020 я виконував свій обов’язок у зоні проведення АТО(ООС). Зараз ми з дружиною проживаємо в Луцьку, дружина працює провідним спеціалістом міграційної служби Волинської області. Маємо дорослу доньку, яка навчається у Польщі, на спеціальності «авіаційний менеджмент». У Зеленькові залишився батько, мама померла 2018 року, та вся велика родина. Так часто, як би хотілося, на жаль, я не можу їх навідувати. Проте серцем і думками я завжди з ними.

– Хто чи що вплинуло на вибір професії?

– У тому, що став льотчиком, я вбачаю руку Всевишнього. І все. Бути кимось, а не льотчиком, у мене ніколи й думки не було.

– Яке відчуття, коли підіймаєтеся в небо?

– Це практично те саме, як займатися сексом. Дивлячись на красу нашої землі зверху, відчуваєш себе напівбогом.

– Кожний політ – це, разом з тим, і небезпека. Ви віруюча людина?

– Так, авіаційна техніка, як будь-яке залізо, може ламатися. І двигуни, буває, відмовляють у польоті. Відмінність, що літак не зупиниш і не відремонтуєш сходу. Наша робота – суцільна небезпека. Чи віруюча я людина? Швидше – забобонна, як кожен льотчик. Ми можемо говорити зі своєю машиною, завжди ніжно називати, навіть гладити – така традиція. Бо, якщо ставитися до неї як до шматка заліза, то вона тебе, звичайно, підведе. Я здійснив близько трьох тисяч польотів. Було таке, що відмовив у польоті двигун, довелося сідати на другому, добре, що того разу літав на АН-29, у якого, на відміну від АН-39, два двигуни. Повезло! А взагалі, на кожному літаку-винищувачі є катапультне крісло з парашутом, і в разі неможливості продовження польоту, льотчик має змогу катапультуватися. Ми щороку виконуємо 2 навчальні стрибки, аби знати, як приземлятися і ноги не поламати.

– Чи важко бути командиром?

– Нелегко, але цікаво.

– Чим будете займатися після виходу на пенсію, вже думали?

– Право на пенсію у мене вже є, але я служу і маю намір продовжувати служити. Та навіть на пенсії авіації не залишу, можливо, це будуть інші структури.

– Що, на Вашу думку, необхідно для закінчення війни на Донбасі?

– Поки ми не заручимося підтримкою сильних держав, не зможемо нічого зробити, бо противник, на жаль, має велику перевагу перед нами. «З’їсть, і не подавиться», – як кажуть в народі. Тому, нам потрібна підтримка і європейської спільноти, і США, щоб ми могли дати ворогові по зубах і відновити свою територіальну цілісність. НАТО – для нас єдиний шанс.