Останній осінній вихідний минув… В ті далекі часи, коли дівчата були молодшими, пиво скисало через тиждень, а ще до календарної зими встигалося намахатися лопатою, її справді чекали. “Іронія…”, апельсини, йолка за рубль-три, застілля в ароматах каклєт і духів, діти на табуретці, перекур на площадці приниканими спеціально на Новий рік кишинівськими “Marlboro”, – все це потім, як винагорода за цілий місяць трешу в гастрономах, у швачок, в універмагах… Чергову, цього разу новорічну історію, розповідає Борис Юхно.
Потім все якось скурвилося. “Ми перестали лазить в окна…”, бо по-перше – вже або не заліземо, або не проліземо, або щось в процесі трапится і буде неудобно, а по-друге – це дічь за визначенням. Ми стали нуднішими від найтверезішого Іполіта, факт. Та такий самий факт і наступний: все ще хочеться. Чесно й самому собі – хіба ні? Втнути щось миле й дурнувате… Але що подумають? Вона, вони, усі…
Тепер останній місяць року – час приємних, а через безгрошів’я – може й просто неминучих приватних турбот. Про грудень 2020-го краще взагалі не треба, хочеться вірити, що нічого подібного більше не повториться. Так, “віра не є стратегія”, але що ж ти вдієш. Жити з усім цим китайським спадком ще якийсь час доведеться. Всьо, геть усі їхні символи з нашого Новоріччя. В чому зустрічати, що їсти… Ми ж тут так дотримувалися! То байдуже, що на півтора-два місяці раніше, аніж треба. Тепер точно всьо. Щурі, Бики, Тигри… Все, прощавайте. Йдіть бродіть в своїх широтах.
Так ось. В ті далекі часи, коли дівчата були молодшими, пиво скисало через тиждень, а ще до календарної зими встигалося намахатися лопатою, грудень був періодом колективних трудових підсумків. Щоб проілюструвати ударні будні колишніх груднів, досить пригадати кілька фактів з історії Черкас. 1959-го розпочалося будівництво драмтеатру, 1966-го на розі вулиць Леніна і Гоголя прийняв перших відвідувачів Будинок одягу, 1967-го дав тестову продукцію ЧШК. А якщо не відкривали, то бодай анонсували: у грудні 1965-го містяни дізналися про заплановане будівництво нового корпусу медучилища, а 1970-го – спорткомплексу біля Водопарку, теперішнього “Манежу”. Названі лише ті об’єкти, які ми сьогодні знаємо.
Так, грудень вважався гарячим місяцем праці, план в СРСР – діло найперше і найбільше. А від великого до смішного… Хоча навряд тим господарям, які мали справу з меблями чи побутовими приладами, випущеними в останній квартал року, хотілося сміятися.
При цьому найбільших почестей удостоювалися робітники, яким до 31 числа вдавалося виконати його в рахунок наступного року або й двох. Передовикам присвячували новорічні номери газет. І десь там, у підвалі останньої шпальти, серед оголошень, можна було розгледіти запрошення на міську ялинку “в товаристві Діда Мороза, Снігуроньки і Сніговика”. Тобто теж ніби свято, але щоб ніхто не подумав, що рівноцінне річниці Жовтневої революції чи Першотравню.
Прийдешнього чекали завжди, хоч колись і називався він “наступаючим”. Листівки в кіосках – це кінець листопада – початок грудня. Недорого: 5 – 7 копійок звичайна, 15 – подвійна, до неї ще видовжений спецконверт. Десь наприкінці брежнєвських часів Почта СССР прозвітувала, що до Нового року кожна сім’я отримала та відправила в середньому 12 привітань зазначеного формату. Може прибрехали трохи, як це в усі часи на позитиві робить офіційна статистика, але щоб дуже – навряд. До десятка в обидва боки набиралося: суджу по своїй, абсолютно середньостатистичній сім’ї. Якщо далеко і вже запізно, що хронічно траплялося, – тоді телеграма: 3 чи 4 копійки за слово.
Десь отак від другого класу і до п’ятого почесно-відповідальний обов’язок купувати та підписувати “новогодні откритки” батьки поклали на мене. Першу складову місії я виконував натхненно: швидко, та що називається – на всі гроші, а от з другою случалося по всякому. Мряка і квашня або ж навпаки – аномальнєйший кількаденний мороз – вітання дійдуть вчасно, бо й самому гулять не хочеться. Підходяща для сніжок, фортець або хокею погода (тепер малі й не знають, що різновид розваг оприділяв градус, а у дорослих ця з дитинства прописна істина набула іншого змісту), – тоді точно із запізненням. Хоча от що справді полюбляв без прив’язки до кліматичної ситуації – так це правильно виводити індекси. Новацію у вигляді шести розграфлених прямокутничків започаткували рівно 50 років тому, у грудні 1970-го, але пригадується – наші старші родичі ще довго нею не переймалися.
А листівки, нехай вже правильно… Різними вони були. Звісно, мені видавалися прекрасними усі. Тепер маю можливість порівнювати, та й у темі філокартії трохи. Ще ось Ростислав Барчан нещодавно подарував альбомну колекцію – не намилуюся, адже перші серійні найцікавіші, можете переконатися. А під кінець 1970-х вони вже ніби як втратили часову адресність. Куранти за лапами гілок з іграшками, близькі за стилем зображення звірята, гжель або хохлома на подвійних.
У 1950 – 1960-х листівки таки були оригінальнішими. Тоді навіть сивий бородань з червоним носом на мініатюрах гостював не часто. Зазвичай героями відправлень ставали “заклопотані зимою” діти, неповторні звірята художника Сутєєва, новий персонаж Сніговик. Ну тобто як – “новий”. Ще у ХVІІІ столітті його перша версія з’явилася в дитячій книжці, виданій у Лейпцігу. Називалося потворисько Schneemann і було реально моторошним, загалом як і більшість персонажів німецьких казок. А наш був добрим симпатягою, помічником Діда Мороза з мультфільмів 1950-х. Ще художники малювали техніку: ракети, автомобілі, телевізори. Тогочасна фішка – то конкретно вказаний на листівці “наступаючий”: такою наступного року вже не привітаєш. Самому Дідові Морозу, якщо він і з’являвся на листівках, часто доводилося перевдягатися залежно від поставлених партією завдань. Тому бував і цілинником, і будівельником, і космонавтом, і бамівцем. Здається, саме БАМ став його останнім великим трудовим подвигом.
Да, Снігурочку забув. Про її теперішнє новорічне амплуа я тут не буду, цікава сама з’ява цієї новорічної персонажки.
Заплутана, скажу я вам, історія… У Олександра Островського, а слідом і Римського-Корсакова, Снігуронька вступає в святковий цикл як пізня дитина Діда Мороза і Весни-Красни. Після опери 1873 року почалася її переможна хода святковими дійствами по всій імперії. Згодом про Снігурку надовго забули, а повернулася вона аж у другій половині 1930-х, коли й Новий рік знову став масовим святом. І при цьому – вже як “внучка”. Ну то аби дітям зрозуміліше та без пікантних “дорослих” нюансів. Потім Снігурочка знову кудись надовго завіялася, що, очевидно, таки в її характері (як тут не згадати хіт зі словами “Мы вместе шли с Камчатки, она ушла на б*ки”), а в 1960-ті повернулася на листівки. Фух, нарешті вирулив.
Про наступні десятиліття вже не буду, бо й так забагато тексту про першу ознаку: це раз, а два – то повний концептуальний бардак у такий милій справі. Святий Миколай і вертепники, уламки старих радянських сюжетів, червоні та різдвяні зірки, припорошений снігом герб України, спокусливі Снігурки із заячими хвостиками, синьо-жовті олені червоно-білого Санти… Чого тільки не бачено на новорічних листівках теперішніх веселих до непритомності часів. Утім, вже й не теперішніх, а з близького минулого, бо й ми – останнє покоління адептів класичних новорічних вітань класичною поштою, а не “милом”.
А грудень вже на порозі… Тож за традицією, намагатимуся тут “зробити цей місяць” таким, яким він і має бути. Світлим і радісним. Попри все…
КОМЕНТАРІ