Олександр Котолуп з Лисянки мріяв служити в армії з дитинства. Після школи хлопець вступив до військової академії у Львові, попри відмови матері та підозру лікарів на серйозне захворювання. Після закінчення академії він потрапив до 36-ої окремої бригади морської піхоти. А далі – війна, Маріуполь, полон, розповідає видання «Вісті Черкащини».
Для Валентини Михайлівни, мами Олександра, звістка про полон сина стала тяжким ударом. Він був її опорою, допомагав доглядати старшу сестру Світлану. Вітчим хлопця – ліквідатор аварії на Чорнобильській атомній електростанції, отримав другу групу інвалідності.
Від звільнених із полону побратимів рідні дізналися, що у Олександр хворіє.
У Маріуполі він отримав уламкове поранення рук, шви йому зняли достроково, бо бійці зрозуміли, що потраплять у полон. А в полоні через побиття та відсутність нормальної гігієни усі ті родимки на його тілі почали гноїтися. Йому і мазь Вишневського давали, і чистили рани, але це не допомагало. Казали: «Саша в полоні тримається гідно, він там і молиться, і бібліотеку в тюрмі всю прочитав, і англійську з хлопцями вчить, заставляє їх «качатися». Щоб не падали духом».
Змалку Валентина Михайлівна навчила Олександра поратися по дому, доглядати за хворою сестрою, щоб, в разі чого, діти змогли піклуватися один про одного, з будь-якої ситуації знаходити вихід. І сама не здавалася: постійно їздила на акції по підтримці полонених, вірила, що діждеться свого синочка.
І ось, після трьох довгих років невідомості та переживань, Олександр нарешті знову вдома, живий і готовий обійняти свою родину. Поки що він на реабілітації, але вже будує плани на майбутнє: хоче одержати юридичну освіту і поїхати в Париж, про який так багато читав у тюремній камері.
Його повернення — не лише особисте щастя для близьких, а й символ витривалості та відваги, які демонструють українські військові. Олександр став прикладом для всіх, хто чекав на звістки про своїх рідних, і доводить, що надія завжди живе, навіть у найтяжчі часи.
КОМЕНТАРІ