Черкаський краєзнавець Борис Юхно продовжує розповідати про старі традиції святкування Нового року у минулому сторіччі.
За п’ять-сім років країна потроху оговталася від війни, тож в побуті обговорювалися вже й зовсім мирні теми та новини: чергове зниження цін на продовольчі товари, успіхи радянського балету і особливо Майї Плесецької, справедливість заснування звання “Мати-героїня” з присвоєнням його першим 33 тисячам жінок, доцільність об’єднання чоловічих та жіночих шкіл в єдині заклади освіти.
31 грудня 1953 року з вітальним словом по радіо до радянського народу звернувся голова Верховної Ради СРСР Климент Ворошилов, а невдовзі він же підписав Указ “Про утворення в складі УРСР Черкаської області”. Ніхто із земляків тоді й гадки не мав, що невеличка вулична ялинка у сквері, на місці якого потім збудують “головний банк області”, раптом стане головною ялинкою нашого краю. Але ж тоді і місто наше було утричі меншим, і жителів у ньому в рази менше, ніж тепер. Так що все пропорційно і логічно.
Яким би це не видалося дивним, але по смерті Сталіна офіційні новорічні урочистості стали відверто нудними. Свято вже не миналося без соціально-класових атрибутів та пафосної риторики і, вочевидь, червоний колір у залах переважав над усіма святковими разом узятими.
Край цьому у 1956 році несподівано для самого себе поклав… Ельдар Рязанов. Його персонаж з “Карнавальної ночі” Серафим Іванович Огурцов переконав високе начальство, що зустріч Нового року не слід перетворювати в захід, на якому “главное – сурьезно!”
Музичним фоном свята тоді були “Бесаме мучо” у виконанні Капітоліни Лазаренко, “Огоньки” Ружени Сікори, “Летят перелетные птицы” Володимира Бунчикова та інші старі і нові пісні, традиційні за манерою виконання та звучанням. Як і до війни, слухали їх майже завжди на патефонах, і майже завжди марки “Красный молот”. Хто не бачив навіть у музеї, скажу – дебела така штукенція кілограмів під 10 вагою, але при тому дуже вразлива у головному елементі звучання, голці. У комплект їх входило аж 25 штук, та коли агрегат клубний, “на танці”, цього вистачало ненадовго. Тоді – до Києва чи Полтави, позаяк в раймагах патефонні голки одвічний дефіцит з дефіцитів.
До слова, танці ближче до кінця 1950-х були “в асортименті”. Тут і кадриль, і народні, і вальси, і чарльстони, і шимі, і лінді-поп, і рок-н-роли… Звідки останні – окрема історія, виклад якої тут не передбачений темою. Достатньо буде сказати, що у великих містах звідкілясь завелися стиляги або інакше “стеци” (від “states”) чи “штатники”: прихильники стилю життя далеких Штатів. Ці молоді люди носили вузькі короткі брюки, яскраві краватки або вузенькі “оселедчики” та начісували високі елвісовські “коки”.
Та, власне, не “звідкілясь”, бо усім було відомо, що стиляги – “золота молодь”, діти високого партначальства, впливових посадовців, торгової еліти. І Новий рік вони святкували інакше, на заокеанський лад. Бо в нашій традиції святкування – це ущільнене та практично непорушне упродовж кількох годин засідання (хоч на “і” з наголосом, хоч на “а”) усіх гостей за одним великим столом. У їхній – постійний їх рух у просторі всього помешкання з канапками і фужерами. Єдиного товариства теж нема, усі розбрідаються невеличкими групами. Ну та що говорити – зараз цей стиль усім відомий.
“Ідейних” штатників в провінції практично не водилося, однак юнаки й дівчата, які намагалися копіювати цей особливий стиль особливої молоді Москви і Ленінграда (виходило – копія з копії, самі розумієте на що “воно” могло бути схожим), зустрічалися. Їх пісочили у стінгазетах, розбирали на атоми на комсомольських зборах, показово зневажали. Але на вулиці однолітки їм часто заздрили…
Однак за винятком цих небагатьох, молодь розважалася та відпочивала так, як, наприклад, Станіслав Осмінін, у 1950-ті – школяр, потім студент: “На початку п’ятдесятих я, як і всі учні, в новорічні дні любив кататися на санках, лижах, ковзанах. Ялинку вбирали саморобними іграшками з пап’є-маше. На неї обов’язково вішали найкращі шоколадні цукерки, а батьки забороняли нам їх знімати до самого закінчення свят. Якихось особливих подарунків не дарували, з грошима було скрутно. Зате на шкільній ялинці кращих учнів вітали і дарували їм що-небудь з учнівського приладдя. Це було неабияким приводом для гордості”.
Дивні зміни тоді сталися з ялинковими прикрасами. З початку 1950-х стали виробляти зовсім мініатюрні фігурки, адже більшість народу жило в комуналках, тож ялинки в них ставили зовсім невеличкі, під вагою справжніх іграшок вони просто падали. І що цікаво – оті малесенькі іграшки були копіями повнорозмірних. Тоді ж з’явилися іграшки на прищіпках. Тут не минулося без далекоглядної ідеологічної перестороги – щоб піонерчиків і червоноармійчинків не вішати на мотузочках.
Слід сказати, що в ті часи – від 1946-го й приблизно ще три десятиліття потім – на новорічну іграшку покладалася велика пропагандистська місія, а сама вона була таким собі “дзеркалом епохи”. Усім відомо, яким є відображення у новорічній іграшці, та менше з тим.
От скажімо, у часи воцаріння агроорієнтованого Хрущова найпопулярнішими (щоб не сказати – єдинонаявними) стали прикраси у вигляді овочів, фруктів і осібно кукурудзи. Дуже вчасно тоді переклали “Пригоди Чіполліно”: новорічні полиці заблищали героями його “овочевої” книги з революційним підтекстом, яка напрочуд гарно вписувалася у загальну концепцію свята. Коли на конвеєр стала “Побєда”, з’явилися іграшки “Побєда”. Коли на екрани вийшов фільм “Карнавальна ніч”, з’явилися скляні годинники “Двенадцать без пяти”. Коли в космос полетів Гагарін, у побут увійшли іграшки-ракети і навіть ракети-піки на верхівці ялинки: вони на деякий час навіть потіснили безальтернативну зірку. Правда, згодом з’ясувалося, що такі самі піки сяяли угорі германських різдвяних ялинок кайзерівських часів, і то були піки знаменитих шоломів. З верхівкою вирішили більше не експерементувати, бо зірка – вона таки і в Африці зірка. Балет, хокей, фігурне катання – все, що вважалося гордістю країни і її людей, рано чи пізно опинялося на ялинках. Частіше – рано, адже ця індустрія, чи не єдина в Країні Рад, реагувала на запити ринку миттєво.
Фото із сімейного альбому, “лижні” у Соснівці 1960-го року – Ігната Діамента
КОМЕНТАРІ