Про те, як у Союзі повернулись до новорічних ялинок та що було на святкових столах черкасців століття тому розповів краєзнавець Борис Юхно.
Десь посеред грудня 1935-го секретар Київського обкому КП(б)У Павло Постишев приватно гостював у Сталіна. Говорили переважно про справи державні, але не для стенограми. Погода і природа надихали на щось людське, то й підкинув Постишев вождю ідею відродження різдвяної ялинки. Ну нехай не різдвяної, то вихопилося, а просто новорічної. Уся країна збереться за святковими столами, славитимуть партію, дякуватимуть її мудрому керівництву… Зрештою – непогана можливість виявити серед відповідальних товаришів покидьків, які не зрозуміють людяності вождя, а там і бовкнуть що на умі.
Одну за одною Сталін мовчки розламав дві папіроси “Герцоговини Флор”, висипав тютюн в трубку і довго ущільнюючи його олівцем, нарешті, відреагував: “Гаразд, займайся. Але якщо радянська людина не зрозуміє твоєї… Зауваж: не моєї, а твоєї забаганки, – якщо хтось святкуватиме, а хтось ні, – будеш у Сибіру ялинки наряджати, їх там на увесь твій вік вистачить”.
Тут дозволю собі дати невеличкого часового гаку, зате дорогою ми побачимо Черкаси та зрозуміємо, чому після таких слів Постишев не передумав. Річ у тім, що цей товариш давно зарекомендував себе неперевершеним організатором-практиком. Ярмарки, стадіонні урочистості та інші велелюддя роками проходили під його началом. Прикладом того може слугувати витяг з черкаської газети 1934 року, у якій двічі на сім рядків землякам нагадали, кому мають завдячувати за торжища.
“Треба відзначити реалізацію ініціативи тов. Постишева про обслуговування дітей. З цією метою у м. Черкасах з 29 вересня по 5 жовтня 1934 року було проведено шкільний базар. На цьому базарі реалізовано товарів дитячого асортименту на 56 тис. карбованців. Особливу увагу райвиконком приділив організації передсвяткових базарів до річниці Великого Жовтня, які проведено в містах області з ініціативи тов. Постишева. Так у м.Черкасах базар тривав 13 день (з 25 жовтня по 6 листопада), у ньому взяли участь 22 торговельних організації міста. Передсвятковий базар дав товарооборот на 1 міл. 300 тис. крб, або 130% до запланованого”.
У два тижні Постишев встиг організувати новорічні базари та виступити у “Правді” зі статтею “Давайте организуем к новому году детям хорошую елку!” Народ з пересторогою поставився до підозрілого почину, тож готуватися не квапився. Та й не надто було з чим, адже лишень щойно частково скасували карткову систему. Одначе переконавшись, що ідею схвалив “сам”, розворушився. У столицях з’явилися сякі-такі делікатеси, червоне й біле вино, а на черкаських столах традиційні “іржаві” оселедці, картопля в мундирі, кваснина, “казьонка”. Однак ялинку вдома так ніхто й не поставив.
31 грудня на хвилях дальнього зв’язку всесоюзний староста Михайло Калінін привітав дрейфуючих полярників з новим роком. Це було перше в країні радіопривітання, відтоді таке стало щорічним та загальнодержавним.
Одначе, всім відомо, що був тоді у Кремлі дуже вредний чоловік з мученицьким ім’ям Лаврентій, який скрізь шукав ворогів народу. І коли Постишев, вбравшись у костюм Діда Мороза, вітав дітей на перших масових заходах у Харкові, той Лаврентій “шив справи” трьом десяткам вчителів Свердловська, які, прикрашаючи ялинку свічками, “имели настоящей целью сжечь школы”.
Аж наприкінці 1930-х свято остаточно утвердилося в правах, з’явилися його атрибути і навіть традиції. Щоб ми вгледіли та про що довідалися, коли б невидимками прокралися у квартиру якогось відповідального товариша незадовго до приходу передостаннього мирного року?
Звісно, про турботу рідної партії, яка ухвалила перебування жінки у декреті аж 63 дні: 35 – до пологів та 28 після. Про те, що електромлинниця таки значно ліпше пательні, бо не чадить, а млинці на ній не пригорають. Про “Антипятноль” і “Стиркон”, з якими плями на скатертині не страшні. Про те, що вітчизняні сигари “Кубань” і “Новые” не гірші заграничних. Про те, що “Дика собака дінго” Фраєрмана – дуже зворушлива повість, а вірші для дітей Агнії Барто і Бориса Житкова просто чудові. Про те, що дуже скоро жінки стануть зовсім рівноправними, бо вже зараз спускаються в шахти, водять паровози та, між іншим, поки ми тут за святковим столом, безстрашна Рімма Дольникова першою серед жінок планети сама зустрічає новий рік під зірками на вершині холодного Ельбруса…
Ймовірно, що в ті часи святкування у місті і в селі суттєво відрізнялися. А Черкаси, які були тим і сим водночас, увібрали в свої географічні межі обидва “стилі”. І якщо у середмісті з патефонів могли лунати голоси Леоніда Утьосова або Вадима Козіна, то ближче до околиць чулися самі лише народні пісні. Ну а на столах… Самі розумієте, 1930-ті. Вже покійна, а тоді 92-річна Пелагея Воронцова, згадувала:
“Після смерті батька мама залишилася одна з шістьмома дітьми. Тож на новий рік їли те, що й зазвичай. Переважно все овочеве, з того що на городі виросло. Коли було борошно, мама пиріжки робила, млинці, хліб пекла. Тоді багатші були не те, що зараз – біднішим допомагали. Приходить якесь свято, вони нам і молоко, і сир приносили, а якщо худобу різали, то печінку й м’ясо. Ми холодець робили, печінку смажили. Коли відкрили школу і прислали вчительку, вона на новий рік свято організувала. Возилася з нами, ялинкові прикраси вчила робити з паперу. Із міста цукерки привозила, ми їх теж на ялинку вішали, а потім, коли її розбирали, солодощі роздавали нам”.
Перша половина сорокових. Здавалося б, під чорним крилом війни і сніг чорний, яке там святкування. Однак відзначали як в тилу, так і на фронті. З печеною картоплею, сухарями, спиртом і махоркою, під гармошку або й патефон. Слухали Клавдію Шульженко, Івана Шмельова (“За фабричной заставой”), Володимира Нечаєва (“Мы люди большого полета”), Георгія Виноградова (“Счастье мое”, “Люблю”).
У сорокових Лев Кройчик був школярем і про свято згадує так:
“Для мене найбільшими ласощами тоді були пиріжки з горохом із якогось бурого тіста. Нам їх приносила мама з міської ради, де була депутатом – по одному мені та сестрі. Ну, звичайно, був вінегрет і кисіль із журавлини, крохмалю в ньому було значно більше, ніж тієї журавлини. Перед війною я ходив у дитячий садок і зазвичай під новий рік там влаштовували ялинку з подарунками. Після ранку, утрєніка тобто, кожному в тарілку клали дуже твердого пряника: вихователька, напевне, збирала їх не один місяць, і одну або й дві карамельки. Те ж саме було у школі в 1942-1944 роках, згодом частування трохи покращилося”.
І як десятьма роками раніше, коли першу громадську, – дарма що дитячу, – ялинку прикрасили у харківському Палаці піонерів, так і першу “вуличну” встановили в українському місті. Сталося це наприкінці грудня переможного 1945-го у Києві біля філармонії.
У другій половині грудня 1947 року в СРСР грянула грошова реформа. Вже до 22-го числа зарплата у 500-600 карбованців перетворилася у 50-60. Увесь передноворічний тиждень народ намагався призвичаїтись до нових цін і нерідко робив неприємні для себе відкриття: масло вершкове, наприклад, яке коштувало 62 карбованці за кілограм, коштує тепер не 6.20, а 6.50. Або оселедці: були 17, тепер би мали бути 1.70, а насправді – вже 1.80. Яловичина по 28 старими стала майже 3 новими… Але то ще байдуже, бо хто на ощадкнижках накопичив зо кілька тисяч старими, позбувався їх чималої частини: вклади від 3 до 5 тисяч скорочувалися на 1/3, а більше – наполовину. Однак, багато продуктів подешевшало. Тож, мабуть, таким чином мудра партія не лише поміняла гроші 10:1, а й щось там вирівняла. А славити її однаково було за що, адже 23 грудня 1947 року товариш Сталін оголосив 1 січня святковим неробочим днем. А ще відтоді “Новий рік” почали писати з великої літери.
КОМЕНТАРІ