Сітро! Золотиста радість дитинства з присмаком цитрусу, яблука, груші чи ванілі у єдино-екологічній скляній пляшці. “Буратіно”, “Дюшес”, “Крюшон”, “Крем-сода”… Подібні, але таки різні і якби нам хтось влаштував дегустацію натемно, ми б безпомилково сказали, де який. Це хіба в автоматах по три копійки всі вони чомусь були однакові, та ще й пінилися на три чверті склянки. Чергову цікавинку розповів черкаський краєзнавець Борис Юхно.
“Из серебряного крана с шумом брызнуло ситро, мне досталось полстакана, а хотелось бы – ведро!, – зі знанням справи заримував дитячі бажання тонкий знавець їх смаків Самуїл Маршак.
Чи не кожен завод продтоварів у райцентрі або й СМТ випускав свій “фірмовий лимонад”. І не біда, що лимоном в ньому зазвичай і не пахло. Просто десь перед 1970-ми слово “лимонад” стало синонімом архаїчного слова “сітро”, а згодом його й витіснило.
А 1976-го ми вперше скуштували, як нам тоді здавалося, божественний “Байкал”. Хоча ні, пізніше. Тоді він з’явився у столичних містах та мільйонниках, а до провінції дістався аж за пару років. “Байкал” став радянською відповіддю на американську “Пепсі-Колу”, а от історія її появи в наших магазинах доволі цікава. Між іншим – не в усіх. Ще довго “Пепсі” перебувала в статусі ресторанної безалкоголки, а коли з’являлася в гастрономах, за нею ставали довжелезні черги. І це при тому, що пляшка була меншою (0,33 проти 0,5), а ціна на напій – більшою, аж 50 копійок.
Передісторія появи “Пепсі” в СРСР була такою. 24 липня 1959 року у Москві розпочала роботу перша національна вистака США. На захід прибули Микита Хрущов та ціла делегація “відповідальних товаришів”, серед яких – у минулому головний харчовик країни Анастас Мікоян.
Опинившись біля стенду компанії “Пепсіко”, державні мужі Країни Рад не погребували скуштувати заокеанське пійло дивного кольору з незрозумілим присмаком. Фото радянського лідера з брендовим пластиковим стаканчиком надрукувала “Таймс” і після цього продаж “Пепсі-Коли” у США зріс на чверть, адже знімок ще й підписали за всіма правилами промо: “Хрущов став компанійським хлопцем – “Пепсі” йому допомогла!”
І ніхто надто не зауважив, що напій спробував не лише генсек, а ще й якийсь літній вусань не надто представницького вигляду. Саме у нього “перший” за мить й поцікавився – чи можна і в Союзі налагодити випуск такого сітра?
Недарма Анастас Ованесович так довго, хоч і давно, терся біля харчів та напоїв (у 1934 році, наприклад, за його вказівкою безпардонно використали австрійську рецептуру пива “Віденське”, яке у нас стало “Жигулівським”). Справжній профі за кількома ковтками визначив, що це може бути та стримано відповів: “думаю, що так”.
Не певен, що Хрущову аж так припало до душі американське сітро, але все пояснювала його маніакальна пристрасть втирати носа Штатам у великому й малому. Та за кукурудзяними доганялками, протистоянні на Олімпіадах і космічною конкуренцією така дурниця, як капіталістичний лимонад, забулася. І згадали про неї лише тоді, коли в 1972 році за дуже великі гроші “Пепсіко” увійшла на внутрішній ринок СРСР та розпочала будівництво заводів у Москві, Ленінграді, Києві, Новоросійську, Таллінні і Ташкенті. З’ясувалося, що “наша відповідь Америці” у вигляді того, що згодом стало “Байкалом”, давно була готова у рецептурі, розробленій у НДІ пиво-безалкогольної промисловості. Просто вже роки й роки новим напоєм ніхто не цікавився, тож там і подумали, що та давнішня історія – ні що інше, як банальний “бзик” гарячкуватого Микити.
Склад “Пепсі-Коли” назавжди залишився таємницею. Відомо лише, що крім води та термічно обробленого цукру на заводи завозилися восьмилітрові опечатані ємності з концентратом. А те, що висмакував Мікоян, згодом втілилося у таку рецептуру: спиртова настоянка звіробою і кореня солодки, екстракт елеутерокока (це тільки назва лячна, сьогодні цей екстракт продають в аптеках і вживають його при фізичній і розумовій перевтомі, послабленні працездатності та інших переддепресивних станах), а також ефірні масла евкаліпта, лавра і лимона. І, м’яко кажучи, американці були неприємно вражені, коли в 1976-му одночасно з маленькими пляшечками “Пепсі” на полицях гастрономів СРСР з’явилися стандартні півлітровки, вміст яких ні кольором, ні смаком не поступався продукту іменитого бренду. Ото й був знаменитий “Байкал”. Гадаєте, просто так у вуста героя кінокомедії “Спортлото-82” Кості були вкладені слова: “Я хотел взять “Пепси-Колу”, но “Байкал”, по-моему, лучше”? У радянському кіно ніхто нічого не говорив “просто так”.
Між іншим, Брежнєву, який до того часу вже давно керував країною, ані “Пепсі”, ані радянська похідна напою не смакували, він любив естонський “Колокольчик”. Та йому теж довелося відповідати наступному “ідеологічному ворогові”: жовтогарячій “Фанті”, яка прийшла на наш ринок перед московською Олімпіадою-80.
Історія цього напою дає повне право так його класифікувати, адже з’явився він в 1940 році у нацистській Німеччині, коли американці увели ембарго та перестали постачати в рейх інгредієнти до “Кока-Коли”. Не довго думаючи, німці заколотили напій на основі жмиху з яблучного сидру… Утім, то надто стара бувальщина, щоб її згадувати. А в контексті подій, про які йдеться, треба сказати, що протистояння з “Фантою” ми таки програли: “Апельсиновий аромат” не став її альтернативою. Щоправда, й приторно-солодка “Фанта” у порівнянні з “Пепсі-Колою” мала посередній успіх.
І тоді вітчизняний харчопром “вдарив” смарагдовим “Тархуном”: смачним сітром, колір якого не вписувався у жодні стандарти світової безалкоголки. Його рецептуру ще в 1887 році винайшов тифліський аптекар Митрофан Лагідзе, коли до місцевої мінеральної води з сиропами власного виробництва додав екстракт кавказького естрагона. І хоча напій ще до революції неодноразово нагороджувався медалями міжнародних харчових виставок, в Союзі за вимушених обставин про нього згадали лише 1981-го. Між іншим, тоді ж для оригінальності почали додавати зелений барвник, чого Лагідзе, звісно, не робив: його “Тархун” мав яскраво-жовтий колір. Саме таким тепер його й випускають у Грузії.
При початку згадав наші колишні, тобто ті, що були в області, заводи продтоварів. Лимонади Золотоноші і Чорнобая знав змалечку, бо їх продавали у Воронинцях та Ірклієві, куди мене з 1-го по 5-й клас стабільно виряджали на літні канікули. Найбільше подобалася “Крем-сода”, але її завозили вкрай рідко…
1987 рік. Провінційним підприємствам вже вкрай сутужно, але вони ще борсаються. “Колектив Золотоніського заводу продовольчих товарів освоїв випуск нових видів безалкогольних напоїв “Дзвіночок”, “Гроно”, “Золотистий”. Новинки припали до смаку споживачам. Пущено автоматичну лінію розливу напоїв у пляшки місткістю 0,33 літра” (11 квітня). “Завод продовольчих товарів Чорнобая підготував до літа чудовий подарунок: тут розпочато випуск нового безалкогольного напою “Ісінді”. Його готують за рецептом грузинських харчовиків, які ж і постачають головні складові. У торговельну мережу надходять і такі новинки як напої “Ананасовий”, “Гроно”, “Грушевий”, “Мандариновий”. Незабаром з’являться “Калиновий” і “М’ятний” (27 травня).
Мине небагато часу, і інформація про місцеві продзаводи з газетних шпальт зникне назавжди…
КОМЕНТАРІ