Малюнки зі старих книг… Для багатьох вони стали ілюстраціями самого дитинства, адже у давно минулі роки без дитячої літератури життя школярів та дошкільнят не уявлялося ні їм самим, ні їхнім батькам. А дитяча пам’ять, як відомо, найпевніша. Мабуть, не варто вдаватися до ностальгічного опису відчуттів, коли через кілька десятиліть улюблена книжка твого дитинства знову опиняється в руках.
Вони у кожного особисті й особливі. І лише пожовклі сторінки дозволяють доторкнутися до чогось набагато більшого й важливішого, ніж тексти та малюнки. До того, що вже ніколи не повернеться інакше.
Таким порталом у дитинство для мене назавжди залишиться “Золотий ключик” Олексія Толстого: велика і вже тоді, на середину 1970-х, доволі стара “книженція”, як жартома підкреслював її вік та солідні розміри дідусь. Як звали автора, мені було відомо: хочеш-ні – запам’ятаєш. А малесенькі літери ім’я художника губилися десь на вступних сторінках, то й не запам’яталися. Несправедливо. В літературі, яка відкриває шлях до себе як такої, прізвища ілюстраторів, як і прізвища авторів, треба писати на обкладинці. За великим рахунком, саме від майстерності перших залежить, зацікавить все решта дитину чи ні. Але у моєму випадку знайомство із художником хоч і відбулося неспівставно пізніше, зате компенсувалося великим відкриттям, а слідом – приводом для гордості як для черкащанина. Розповів історію з життя краєзнавець Борис Юхно.
Перший факт біографії
Амінадав Каневський народився у набожній, багатодітній і бідній єврейській родині 17 березня 1898 року, а за новим стилем – 30-го. А де народився – окрема оповідка. Річ у тім, що назва села Телепине неподалік Кам’янки чи то видавалася енцеклопедистам зайвою деталізацією, чи просто несолідним топонімом, але ще за життя нашого героя записали в єлисаветградці.
Не виключено однак, що ніякої упередженості в тому не було. Просто факт появи на світ хлопчика був зафіксований у книзі реєстрації єлисаветградської синагоги за кількадесят верст від села. Тобто місце “першої прописки” автоматично стало місцем народження. Якщо ж вчитатися, то в метриці таке: згаданого дня у родині телепинського міщанина Мошка Кавова Каневського та його дружини Бейли Лейбівни народився син Амінадав. Жодних незрозумілостей. Слід сказати, що сам Амінадав Мойсейович ніколи не приховував ні свого провінційного походження, ні великої симпатії до усього українського, ні справжнього біблейського імені, рідкісного навіть серед єврїв, яке йому наполегливо рекомендували змінити.
Вірний традиціям
Малювати Амінадав почав у сім чи вісім років, здебільшого копіюючи ілюстрації із російськомовного часопису “Нива”. З нашими краями хлопчина попрощався 1909-го, коли Каневські подалися до Катеринослава: міста, де в іхніх очікуваннях якусь копійку могли б заробляти й діти.
Амінадава вдалося прилаштувати посильним при фотосалоні. Там, попри прірву дрібних доручень та обов’язків прибиральника, він все ж знаходив час для свого захоплення. Викроював його й у конторі при млині, і на кустарному механічному заводі, те платили вже більше, але часу на малювання залишалося менше. Навіть призваний 1917-го на службу “царю і отєчєству”, юнак примудрявся робити у блокноті десятки замальовок.
Ота миттєва й точна олівчана графіка з безпомилкорвим вихопленням суті згодом стане його фірмовим почерком. В ілюстраціях Каневського добре читається, як народжувалися роботи: спочатку сворювалася “концепт-розмальовка”, потім відбувалася її деталізація та оформлення в кольорах.
Змінилася влада, колишньому випускникові ВХУТЕМАСу довелося опановувати теми і техніки нових часів. Віддавши належне плакату, Каневський пережив страх перспективи власної незатребуваності, адже геометричні авангардні малюнки, дивні “пролетарські” шрифти, як і вся “маяковщина” загалом, хоч і годували, та мало цікавили. Нарешті наприкінці 1920-х він знайшов своє місце у періодиці. Класичні малюнки , переважно сатиричні, виявилися затребуваними журналами “Пионер”, “Даешь!”, газетою “Комсомольська правда”, вже у 1930-ті – головним викривальним органом “окремих недоліків”, журналом “Крокодил”. На той час плакатне мистецтво переросло свій підлітковий максималізм, і для нових його типів “людський” стиль Каневського підходив ідеально.
Він придумав Мурзилку
Об’єктивно – це не зовсім так, але історія цього персонажу з дитячого журналу настільки заплутана, що коли взагалі можливо говорити про якесь художнє авторство, то висновок звучатиме саме так.
Наприкінці ХІХ століття канадський письменник і художник Палмер Кокс написав книжку-комікс про життя-буття малесеньких казкових чоловічків. Ще до революції російська літераторка Анна Хвольсон ризикнула адаптувати її на наш тодішній лад. Так з’явилося “Царство Малюток. Приключения Мурзилки и лесных человечков”. При цьому, сам Мурзилка був тоді абсолютно не схожим на “радянського”, бо носив фрак, ходив з тростиною, а в оці мав монокль. Одним словом – справжній буржуй. Звісно, після 1917 року про нього офіційно забули. Але насправді він нікуди не подівся, під розповіді про його пригоди діти вкладалися спати так само, як і за царя. І з цим треба було щось робити. 1924 року в СРСР почали видавати перший журнал для дітей, який назвали “Мурзилка”. Але таким як раніше, герой бути вже не міг. А яким? Невизначеність породила якусь тварючку, схожу трошки на щеня, а трошки на ведмедика. Спочатку його господарем був піонєр Пєтя, який в радянських мультфільмах 1950 – 1960 років сам став Мурзилкою! Просто мультиплвкатори спочатку не розібралися, а далі так і пішло.
Але ще до війни, 1937 року, Амінадав Каневський “встановив стандарт” для журналу: зобразив Мурзилку жовтеньким… Знову ж таки, мабуть ведмедиком чи песиком, бо й дотепер точно невідомо, хто воно таке. Жовтенькою такою тваринкою у червоному беретику, пізніше ще й з фотоапаратом. Таким він й залишається в Росії дотепер, адже журнал видається, а тому потрапив до Книги рекордів Гіннеса як найстаріше періодичне видання для дітей (і як тут не згадати сумну кончину українського “Барвінка”).
До слова, решта персонажів Кокса-Хвольсон в радянському літературному світі теж не загубилися. Їх “підібрав” Микола Носов, і так з’явилися Незнайко та його компанія.
Співавтор
А що ж дитячі книжки? Знаходився час і на них. На якомусь етапі, коли цей літературно-образотворчий сегмент культури остаточно сформувався, Амінадав Мойсейович став головним їх ілюстратором. Його персонажі уособили авторське бачення своїх героїв не лише Олексієм Толстим, але й Самуїлом Маршаком, Сергієм Міхалковим, Корнієм Чуковським, Агнією Барто, Миколою Носовим… Левова частка радянської класики для дітей 1950 – 1960-х років проілюстрована народним художником СРСР Амінадавом Каневським. І раптом у вас збереглися книжки тих часів, зазирніть за обкладинку. Наймовірніше, у котрійсь з них ви обов’язково натрапите на прізвище нашого земляка, який так щедро та майстерно творив мало не до останнього свого дня, 1 січня 1976 року…
КОМЕНТАРІ