Близько двох років тому згасли очі кардинала Любомира Гузара, предстоятеля Української греко-католицької церкви. Натомість слова його, мов офірна свічка, досі розганяють прифарбований смерк сьогодення.
У переддень народин Великого Українця видання «Дзеркало тижня» вирішило поділитися із читачами його роздумами про свободу, владу, патріотизм. Чимало того, про що він казав БІЛЬШЕ ШЕСТИ РОКІВ ТОМУ, виявилося пророчим. Чимало не втратило актуальності й досі, як настанова, як заклик, як застереження. Як пророцтво? Нам вирішувати.
Про лідерів і відповідальність
В історії України село часто було духовно сильнішим за інтелігенцію. Інтелігенція часами в нас була трохи угодницька. Інтелігенції далеко не завжди вистачало і жертовності, і революційної наснаги.
До слова, освічені люди — то не значить інтелігенція. Як ти ходив до високих шкіл, то не значить, що ти вмієш думати, то є різне. Інтелігент — то не освіта, то — знання, думання, вплив і відповідальність…
Правдивим провідником міг бути навіть добрий господар на селі, якщо призвичаєний до думання, мав розум, авторитет і вплив на громаду. Саме таких, саме тому в Україні й нищили безжально.
Легко голосувати за тих, хто свої кличі дуже просто і ясно ставить. Такі проводирі постають на ґрунті порожнечі. У темряві багатьом вони видаються смолоскипами. Головно тим, які люблять слухати, але не хочуть думати. То є слабкість нашого політичного мислення. То є наша лінь моральна.
Люди мусять навчитися ставити собі питання: чекайте, — ми голосуємо, чи ми вибираємо? Добра обіцянка є безумовною настановою лише для людини несвобідної. Бо свобідна людина має мислити вільно.
Будьмо обережні. Держава не постає на криках і кличах.
Про сучасних націоналістів і патріотизм
Вони подають себе як спадкоємці бандерівців, але направду то є новотвір на старих кличах. “Ми любимо Україну, бо вона найкраща. Ми — найліпша нація, бо Богом благословенна. Що будемо робити, аби Україну порятувати? Революцію будемо робити! Ми патріоти — бо ми націоналісти!”
Правдивий патріотизм — це любити своє, але поважати інакше. То для них дуже тяжко виходить. Бо потребує, знаєте, певної духовної оглади, якої, мені здається, ці люди не мають, на жаль. У демократичній констеляції буде тяжко їх інтегрувати.
Так, то правда, вони проти влади, котра цілковито нас руйнує. Та є підозріння, що влада їх використовує: “От бачите, це — націоналістичні різуни, то є загроза”. Я не знаю до кінця, хто їх контролює, чи до кінця ті провідники відповідальні.
Під їхні знамена приходять люди щирі, свідомі, часто жертовні, люди прості, а та простота не йде їм на користь, вони дуже часто не вміють розрізнити, що добре, що лихе.
Вони, на жаль, не мають інтелектуального проводу, поняття державного думання, мають чорно-біле уявлення про світ. Тому з ними трудно співпрацювати.
Вони готові боротися, робити революцію, готові воювати за Україну. І, думаю, як буде треба, Україну боронитимуть. А от їхні провідники — не думаю, що готові на ділі.
Але мусимо якось так зробити, щоби цих щирих людей не відіпхнути цілковито, не зробити більш затятими, як вони є сьогодні. Їх треба включити в спільну боротьбу за майбутню Україну. Вони поки дрібні є, але їх треба навернути на велику скалю, працювати над тим. Я не хочу їх осудити, хіба щось буде дуже злого. Проблема — треба добре подумати, як, з одного боку, не замикати очі на дійсність, а з іншого — як включити їх позитивно в політичне русло.
Про тогочасну опозицію
Я не бачу ніякої практичної різниці між владою та опозицією. Якби сьогоднішня опозиція прийшла до влади, не думаю, що була би справді інакшою. Я застережуся: і серед тих, хто в опозиції, і серед тих, хто у владі, є якесь число солідних, поважних людей, є навіть ті, хто — майже нарівні зі справжніми державними мужами. Які мислять широкими категоріями, думають про справжнє добро цілого народу, загальне благо. Я ж не кажу, що світ біло-чорний: усі, хто при владі, — чорти, а всі, хто не при владі, — ангели.
Але ж назагал, на мою думку, між владою і опозицією суттєвої різниці нема. Ми можемо поки що говорити лише про конкретних осіб. Є ті, хто цінує людину і цінують свободу. Бо той, хто правдиво цінує людину, той неодмінно цінує її свободу.
Наша опозиція не проявила себе дуже чітко. В конкретних обставинах, коли їхній голос має бути почутий, не можуть ясно промовити до народу.
Чого шукають наші опозиціонери? Влади. Чи вони справді будуть працювати як треба, як дістануть владу? Побачимо, дай Боже. Там гарні люди є. Але я не є певний. Мені здається, що вчинки будуть такими ж, а слова, можливо, іншими. Бо людей, які мислять широкими категоріями, поки що до сліз мало.
Про згуртованість і взаємопоборення
Нездібність співпрацювати — то дуже поважна трудність для українців. Респектувати принципи, домовлятися й бути певними, що та домовленість буде додержана, — складна справа…
Дозволю собі такий поганий жарт. Потрапив чоловік до пекла. Є казани, в яких сидять німці, поляки, американці, парагвайці. Біля кожного казана є пара чортів, які пильнують. А поряд із одним казаном нікого немає. Чоловік запитує — а чого так? Йому відповідають: там українці, тільки хтось піднесе голову — самі стягнуть на долину.
Українців століттями роз’єднували, українці століттями призвичаювались виживати поодинці, українців століттями призвичаювали воювати між собою.
Митрополит Шептицький у пастирському посланні “Не убий!” закликав не тільки не вбивати поляків чи євреїв, то зрозуміло. Він закликав не вбивати брата свого, це був лист проти братовбивства, проти взаємопоборення…
Коли в тебе забирають те, що вважаєш цінним, ти за то борешся. Коли громаді щось загрожує, громада гуртується.
Якби сьогодні Путін пішов на Україну, Україна згуртувалась би. Знаю одного чоловіка, він двох слів українських не знає, але він сказав — якби хтось завтра на Україну пішов, то я би боронив Україну. І він би боронив, я певний.
Як почнуть сильно утискати свободу, багато хто постане її боронити. Але я питаю себе, питаю вас, питаю цілий світ: чи потрібно таких засобів, аби навчитися бути свобідними? Чи неодмінно потрібний ворог, аби згуртуватись?
Я твердо кажу — ні.
На чому тримався Радянський Союз, на чому нині тримається Росія? Простий клич — “Світ проти нас! Мусимо гуртуватися й боронитися!”
Треба не тільки вчитися цінувати власну свободу, треба вчитися спільно шанувати спільну свободу. Треба вчитися єднатися, щоби не було спокуси роз’єднувати…
Про сильну руку і властолюбців
В Україні, так мені здається, є не те щоби прагнення, а, скорше, певний попит на такого собі поміркованого диктатора. Ми хочемо мати справедливого князя, гетьмана чи президента, який усе розв’яже за нас Візьме на себе той тягар. Нехай навіть ціною частини нашої свободи.
І тоді приходять такі, як Гітлер. Говорячи про справжнє відродження, правдиву справедливість. Кличі просто ставить — за таким легко йти.
Потім багато хто опритомніє, а хтось — ні. Колись моїми сусідами були старі італійці, то вони одверто жалкували за часами Муссоліні, — казали, от за нього був порядок, був добробут…
Люди бояться свободи, бо то — відповідальність. Легше слухати, ніж діяти. Легше спокуситися на обіцянку, ніж робити. Люди стали духовно лінивими, їм стало важко завдати собі труду, щоби стати відповідальними за власне життя. Легше повірити обіцянці, що хтось подбає за тебе…
Для властолюбця легше, коли попит живиться образою чи втомою.
Властолюбцю не потрібні свободолюбні люди, мислячі люди. Він краще знає, як забезпечити добробут і справедливість. Бо він мудрий і досвідчений, він є початок і кінець усього. Люди мають тільки втішатися, дякувати за те, що він для них робить, співати в його славу.
І або ти йдеш за ним, або — ти його ворог…
Про ворогів
Пробачте, але, як казав отець Петро Біланюк, був такий філософ і богослов, — “Що ви мені кажете, що я не люблю ворогів своїх? Я люблю своїх ворогів. Я їм бажаю бути в небі. Але зараз”.
КОМЕНТАРІ