blank

Команда волонтерок “Вʼязальна рота” з Черкащини від початку повномасштабної війни допомагають фронту. Хтось із них вправлявся зі спицями все життя, а хтось — навчився в’язати для військових шкарпетки, капці та спеціальні пояси. Про це розповіла Суспільному їхня організаторка Інна Кімлик. З її слів, для ЗСУ вʼяжуть вночі, в обідню перерву і після роботи.

Волонтерка зі Свидівка Інна Кімлик разом зі знайомими майстринями три роки поспіль в’яже пояси та шкарпетки для військових на передовій. Скільки їх виготовили за цей час не рахували, розповіла вона:

“Спочатку вив’язали всю ту пряжу, яка була вдома. Потім десь з якихось залишків, і десь вже з 2023 року ми почали в’язати саме з ниточок, які роблять у Конотопі в Сумській області, тобто замовляли звідти котушками”.

Нитками ділилися між собою і кожна з них вдома в’язала шкарпетки. Згодом почали працювали й над поясами, розповіла волонтерка Людмила Остапенко:

“З одного боку пояс робимо подовжений, щоб йому тепленько й поперек був в теплі”.

Таку “модель” їм підказати самі військові. Адже головне, додала Інна Кімлик, аби їм було зручно і комфортно:

“Ми з’ясовували, якої висоти той пояс повинний бути, чи його зробити на ґудзиках, чи його зробити на якихось липучках. І ми вирішили, що пояс можна зробити так, щоб він одягався зверху”.

Така модель зігріває захисників у морози й міжсезоння, додала пані Людмила:

“Але найкраще тепло — це тепло, яке є дома. І дуже хочеться, аби вони швидше повернулися туди, де їх чекають дружини, діти”.

Це найменше, що можуть зробити для військових, вважає Ніна Горбуліна. На Черкащину вона переїхала із Бахмуту.

“Мій син на війні, син свахи — мій зять, на війні, і свахи внук. Всі на війні. Кому, як не нам, їм допомагати? Я душу вкладаю. Думаю, що ось я зв’язала, комусь буде тепліше, комусь буде приємно”, — зазнчила пані Ніна.

До цієї справи вона долучила й сестру. Разом ходять й плести сітки. З 2022, відколи втратили свої домівки на Донеччині, це — одна зі справ, яка допомагає триматися, розповіла Галина Майорова:

“Підключили мене до «В’язальної роти». Ми спілкуємося, всі разом. Дай Боже, щоб військовим було тепло, добре. Вони нас оберігають, а ми їх утепляємо”.

Усе нав’язане передають на фронт, і в медзаклади, додала Інна Кімлик:

“Ми передавали, в госпіталь капці спеціальні, для поранених військових”.

Працює “В’язальна рота” — так себе називають волонтерки, майже цілодобово. Бо часто замовлення треба віддати терміново, розповіла Людмила Осипенко:

“Оце в’яжу шкарпетки, а коли є потреба, то кидаю і швиденько вʼяжу чепчики або пояси. Буває до ночі сиджу, аж очі злипаються”.

Є серед волонтерок жительки Великого Хутора та Черкас. В обласному центрі для фронту в’яже Тетяна Гололобова:

“Спочатку у нас взагалі було таке тріо: пояс, шкарпетки і капці, ми так робили. На один пояс потрібно десь повних два дні, і то — це так, щоб я тільки в’язала. Дуже тішить, що воно дійсно доходить до того, кому це потрібно. Обов’язково, коли Інна Федорівна комусь щось відсилає, потім іде фотозвіт, або фітбек у будь-якому іншому вигляді”.

курорт муачівАле не це всі, хто долучився до їхньої волонтерської ініціативи, – додає Інна Кімлик.

“У нас ще є дві дівчинки, які не вміють в’язати, то допомагають нам грошима. Я рахувала, що ми передали близько 137 комплектів на передову, то це 16,5 тисяч гривень”.

В’язати, додає, збираються і надалі, додала Інна Кімлик. Хоча морози і позаду, весна та літо — чудова пора, аби зробити запаси. Адже невідомо, коли закінчиться війна.