Трахтемирівський абориген — так жартома себе називає Сергій Скоценко. На Черкащину він переїхав десять років тому з Києва та поселився на родовому обійсті. Хата Сергія одна із 18, що лишилася на колись велелюдному дніпровському півострові. Жодного разу не пошкодував про свій вибір переїхати до Трахтемирова, розповів Суспільному Сергій Скоценко.
За словами пана Сергія, те, що зараз виглядає як стежина в лісі, насправді головна дорога колись гомінкого трахтемирівського кутка. Його родина має садибу на півострові вже не одне покоління:
“Це двір мого прапрадіда волосного писаря колишнього Івана Воронецького, який купив її у пана у кінці 19 століття. Відтоді ми нею володіємо. Мій рід по материнській лінії звідси йде, але народився я сам у Києві, там учився працював. А потім вже дожив десь до 50 років і мені дуже захотілося сюди повернутися. Останні 10 років я тут практично невиїзно сиджу”.
В садибі пана Сергія немає ані електро, ані теплопостачання чи інтернету, а для опалення він заготовляє дрова влітку:
“Це наше тепло. Це ми зараз заготовляємо дрова на зиму. Буде тепло — буде комфорт”.
Їжу він готує у літній кухні, там само зберігаються дрова, розповів житель Трахтемирова:
“Для нас це місце приготування їжі, місце зберігання дров, іноді ми тут хліб печемо, як немає хліба”.
Іноді заїжджають родичі, знайомі, чи туристи, решту часу він, проводить наодинці з природою, додав пан Сергій:
“Вони приїжджають з міста, а тут люди живуть серед лісу і вони ніяк не можуть зрозуміти, як це ми тут живемо. Отак живемо, так. Мені, наприклад, жити тут комфортно. Я, чесно кажучи, від міста вже трохи втомився”.
На карті видно розмах Трахтемирівського півострова, розповів Сергій Скоценко:
“Фіолетовим — це показано старе річище Дніпра, а синім — нинішній стан Канівського водосховища. Була вся інфраструктура: село, люди працювали. Оцей куток називався “новоселиця” по-сільському. Тут довкола було 12-13 хат”.
Вперше на півострів його привезли батьки ще немовлям, розповів житель Трахтемиров:
“Мене ще привезли сюди, коли мені було півтора місяця. Як тільки я народився, то мене батько з матір’ю привезли, щоб показати бабі з дідом. Показати, що є внук ще один. А тоді тут був Дніпро у своєму річищі — все прекрасно. Якось воно мені так запало в душу, що я вже без нього жити не можу. Я не уявляю життя без Трахтемирова”.
Одне із занять трахтемирівського самітника — дослідження його історії та звичаїв людей:
“Оце мої родичі, фотографія 1962 року. Це мій дядько женився, оце його жінка і вони приїхали до батьків і оце родичі зібралися, частково — не всі. Оце мій дід – дерій Михайло Зотович, оце моя мамуся, бачите, гарненька така жіночка. Бачите, село тут було: люди жили, женилися, помирали”, — розповів пан Сергій.
“Ця стежина відома не багатьом, вона веде до Дніпра повз останнього трахтемирівського дуба, яких ще років 100-150 було дуже багато. Тут навіть місцевість така збереглася “Дубина”, а це фактично єдиний дуб, який тут залишився, всі інші пішли на будівництво”.
За словами пана Сергія, поки він тут живе, Трахтемирів не безлюдний:
“Хочеться, щоб воно повернулося на круги своя, щоб Дніпро був у своєму руслі і село відродилося, і щоб тут побудували музей історичний, щоб люди сюди приїжджали надихалися історією, природою і красою”.
КОМЕНТАРІ