Уманський фотограф Роман Чорномаз з перших місяців війни пішов на фронт. Обрав снайперську справу. Думав, що на позиціях вдасться займатися й своїм хобі. Проте інтенсивність бойових дій не дозволяють йому відволікатися. Пише сайт “Про все” з посиланням на тижневик “Свобода”.

24 лютого Романа застало в рідній Умані. Ракета влучила в артилерійський склад, що розміщений неподалік від його будинку. Чоловік вивчив інформацію, закупив продуктів і почав шукати різні волонтерські ініціативи, в яких міг би бути найбільш корисним. Спершу мав намір фіксувати на фотоапарат злочини росіян і наслідки їх вторгнення, фотографувати зруйновані будівлі, майно та інше. Проте зрозумів, що той момент було уже достатньо людей, які почали займатись цією справою.

“Після цього я також звертався у кілька місцевих ТРО, – каже військовий. – Там мене зараховували в резерв і щоразу обіцяли, що передзвонять. Так і не передзвонили. Згодом я плюнув на все це, зібрав речі в рюкзак і, нікому попередньо не телефонуючи, поїхав в Київ. На той момент не проводили набір новобранців, однак з’ясувалось, що потрібні люди в караульну службу. Тож я пішов в караульну службу і провів там десь з півтори тижні. Після цього оголосили набір в навчальні центри, почали набирати роту для відправки на схід. Я пройшов необхідну підготовку і після цього одразу потрапив в Сіверодонецьк – у саме пекло бойових дій. Якою була інтенсивність боїв у Сіверодонецьку і якою ціною давалось утримання міста – всім давно відомо, хай і не в деталях”.

Роман каже, що звичайна стрілкова зброя у цій війні не найефективніша.

“Я все ж прагнув вдосконалюватись у військовій справі і навчатись нового, – пояснює уманчанин. – Обрав снайперську справу. Людей, озброєних простими калашами, дуже багато, однак стрілкова зброя в цій війні далеко не головна і не найефективніша. Ми на той момент вели здебільшого оборонні бої. Якщо в таких умовах тобі доводиться вступати в бій з автоматом, то справи твої не найкращі. Це означає, що ворог прорвався на позиції, пройшовши артилерію і кулемети. Зважаючи на те, що ми тоді здебільшого захищались, а ворог мав кратну перевагу як в живій силі, так і озброєнні – потрібно було навчатись чомусь новому. Я обрав снайперську справу”.

Роман не випадково взявся за снайперську гвинтівку. Знає фізику і розуміє як летить куля і що впливає на траєкторію польоту. На війні його здивувала поведінка росіян.

“Я думав, що багато фотографуватиму на фронті і зніматиму відео, – розводить руками захисник. – Однак, відверто кажучи, на це практично не залишилось сил та часу. Постійні обстріли, доводиться бігти на вогневу точку і відстрілюватись, займати позиції. У моменти ворожої атаки тобі явно не до зйомок, інколи просто фізично немає змоги вилізти з укриття. Коли ж ситуація дещо заспокоюється, то хочеться банально відпочити, поїсти і відіспатись. Перше, що мене здивувало, коли я приїхав під Бахмут – це те, як росіяни безпечно гуляють по полях, вздовж посадок. Дивлюсь в тепловізор і бачу, як вони “гуляють”. Звичайно, що я по-максимуму по них відпрацював. Лишень через кілька днів я відучив їх гуляти по полях і вздовж посадок. Тільки тоді вони почали ховатись. Інша річ, яка мене вразила найперше під Бахмутом – це та величезна кількість особового складу росіян, яку сюди нагнали. За пів року, що я воюю, ще такої кількості не бачив”.

Нещодавно Роман отримав свою другу контузію. Прилетіла міна, влучило в кількох метрах від нього.

“Я зі своїм побратимом облаштували уже виритий раніше окоп, -згадує Чорномаз. – Ми його максимально укріпили, накрили зверху, прикопали землею. Згодом після нас інша група заступила на цей спостережний пункт. Так-от, туди прилетіла міна. Завдяки тому, що окоп був добре захищений, хлопців тільки трошки “підконтузило”. Якби той окоп не був укріплений, якби того укриття не було облаштовано, то скоріш за все, всіх цих хлопців уже не було б з нами. Дізнався цю дуже хорошу новину – хлопці вижили”.

Військовий запевняє: на війні немає дрібниць. Наслідки байдужості, лінощів чи навіть найменшої халатності можуть бути катастрофічними.