Якою була Керелівка – батьківщина Тараса Шевченка. Історія та фото

До дня народження Тараса Шевченка у фейсбук-спільності “Хроніки прекрасної епохи” виклали фото села Керелівка Звенигородського повіту (сьогодні села Шевченкове Звенигородського району), де народився митець.

На світлинах зображене село Керелівка та його жителі на початку ХХ століття. Фото зроблені внучатим небожем поета Григорієм Петровичем Шевченком – фотографом та видавцем.

Перша згадка про Керелівку зустрічається в історичних джерелах 1618 року. На карті України складеній в середині 17 століття французьким інженером Бопланом між Вільшаною і Лисянкою зазначені «Керелів ліс» і поселення. Поблизу з південного сходу на північний захід пролягав Чорний шлях. До наших днів дійшло кілька переказів про засновника села. Одна з легенд розповідає, що був козак Кирило, який першим оселився на узліссі біля річки. Місце було зручне, з усіх сторін захищене лісами і пагорбами. Поруч почали селитися інші люди, так утворилося поселення. За адміністративним поділом 16 століття село входило Брацлавського повіту. На початку 18 століття більшість земель Смілянського повіту, до якого належала Кирилівка (ця назва закріпилась із 1929 року), була власністю польських магнатів Яблоновських. З 1741 року тут уже налічувалося 130 дворів та понад 900 жителів. Деякий час селом володіли польські князі Любомирські. Потім Кирилівку, Моринці, Вільшану та чимало інших сіл купив князь Потьомкін. 1768 року, під час Коліївщини, по Чорному шляху через Боровикове, Тарасівку, Звенигородку рухалися повстанські загони Максима Залізняка, Семена Неживого. До останнього, що йшов на Лисянку, приєдналися кріпаки з Керелівки та сусідньої Тарасівки. Після приєднання Правобережної України до Росії, Кирилівка ввійшла до Звенигородського повіту і разом із навколишніми селами дісталася генерал-губернаторові псковському і смоленському В. В. Енгельгардту, а з 1828 року — його сину Павлу, в якого Тарас Шевченко служив козачком. У селі й донині живуть нащадки російської сім’ї Соколових, яку Енгельгардт виміняв за породисту собаку. Аж із Смоленщини був вивезений досвідчений коваль Єгор Соколов із сином Ярофеєм. На початку 19 століття у поміщицькому маєтку працювало 68 дворових слуг, значна частина яких прибула з російських губерній. Щотижня селяни мали працювати по три дні на панщині, щороку здавати панові 2 — 5 курей, платити податки. 1848 року в Кирилівці сталося заворушення. Кріпаки відмовилися відбувати панщину. Справа дійшла до генерал-губернатора. У списку бунтарів визначено організаторів — С. Боровиченка та братів Гнатенків. Про важку долю кріпаків Т. Г. Шевченко розповідає у своєму вірші «І виріс я на чужині», написаному в роки свого заслання:

…Страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур’яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!…

В 1855 році син Павла Енгельгардта збанкрутував і продав свій маєток В. Е. Фліорковському. На цей час тут було 5508 десятин землі, існували винокуренний і цегельний заводи. Пізніше у борги потрапив і Фліорковський. 1871 року він продав маєток графу Воронцову за 155 тисяч карбованців. У 1880 році власником маєтку став український підприємець Михайло Іванович Терещенко. 1882 року українофіли-ліберали — професор Київського університету О. Ф. Кістяківський та інші спробували на пожертвування відкрити в селі двокласну школу. Справа тягнулась три роки, але міністр внутрішніх справ заборонив її відкривати. Тільки 1896 року почала вона працювати, але навчались у ній діти заможних селян і духівництва. При ній було створено хоровий колектив, який у своєму репертуарі мав багато народних пісень, виконував твори Т. Г. Шевченка. Для бідняків двокласна і чотирикласна (відкрита у 1911 році) школи були недоступні через високу плату за навчання.

На початку 20-го століття у селі діяли 12 вітряків, 3 торговельні лавки. Навесні 1905 року в Кирилівці почалися масові виступи селян. Коли прийшов час проривати буряки, полільниці відмовилися йти на роботу до поміщика. На початку другої половини травня натовп з 700 осіб прийшов до економії. Люди випрягали коней і волів, припинили роботу. 24 травня зібралося близько 1000 чоловік, співали «Марсельєзу» та інші революційні пісні. Незабаром до села прибув ескадрон Переволочиського полку, викликаний для розправи з непокірними. Заворушення продовжувались і в наступні роки.

В 1908 році в селі на місці хати батьків Т.Шевченка встановили млинове колесо з написом «Тут була хата Т. Г. Шевченка», а в 1914 селяни посадили пам’ятний дуб на садибі Тарасового брата Йосипа. Того ж року на гроші, зібрані діячами культури Києва, в тому числі письменником І. С. Нечуєм-Левицьким і студентською молоддю, викуплено садибу батьків Шевченка. Вона стала доступною для багатьох відвідувачів, що вже тоді прибували сюди з різних місць.

На початку 1921 року Кирилівка стала волосним центром. Для дітей бідняків товариство «Кобзар» відкрило літню школу, яка працювала з 15 квітня по 15 жовтня. Крім основних наук, вивчалось столярство і чоботарство. Створене за ініціативою інтелігенції села товариство «Кобзар» займалось також впорядкуванням садиби Шевченка, спорудженням його пам’ятника. Вищепочаткову школу (колишню чотирикласну) з вересня 1920-го року перетворено в єдину трудову семирічну школу. 1918 року в селі відкрито вчительську семінарію, яка з серпня 1920 року почала називатися педшколою, а з 1922 року — педкурсами ім. Т. Г. Шевченка. В педшколі навчалося понад 150 учнів. Одночасно з нею працювала соціально-економічна школа, пізніше ці навчальні заклади об’єдналися. При школах працювали музичний і драматичний гуртки, хоровий колектив, що налічував 55 співаків. У 1923 році педшколу переведено до м. Корсуня, а в її приміщенні відкрито загальноосвітню семирічну школу та сільський клуб.

1922 року в селі постала громада Української автокефальної православної церкви. До 1926 року у храмі служив священник, скульптор, мистецтвознавець Василь Іщенко.

У березні 1924 року, на відзнак 110-х роковин з дня народження Т. Г. Шевченка на садибі його батьків встановлено погруддя Кобзаря.

11 березня 1929 року на засіданні райвиконкому і сільської ради за участю голови ВУЦВКу Г. І. Петровського було прийнято рішення про перейменування села з Кирилівки у Шевченкове.

З 1935 року на садибі Т. Г. Шевченко розгорнулося будівництво літературно-меморіального музею, яке закінчилося 1939 року.