Поліція, пожежні, лікарі «карети швидкої» і навіть поштарі: усі вони люди доволі ризикованих професій. Принаймні, їхня робота точно була небезпечною колись. Розповів Новій Добі чергову історію з життя давніх Черкас краєзнавець Борис Юхно.

Поліція: тимчасові і вічні

Повітові органи поліції створювалися за адміністративною реформою 1775 року та ще добру сотню літ після цього рефомувалися. Київську губернію утворювали 10 повітів, у статусі повітового міста нарівні зі Сквирою і Таращею перебували й Черкаси. Кожне місцеве управління очолював повітовий справник, який призначався самим губернатором. Своєю чергою, справнику підпорядковувалися волосні урядники, які здійснювали повноваження на території волостей, тобто територій, на які поділявся повіт. Ці вже командували соцькими та десяцькими. Останні у єрархії мали забезпечувати порядок у селах та навіть на хуторах.

На особливому положенні перебували городові: служиві чину невисокого, але з чималими неписаними повноваженнями. На їхні “пригрішенія” начальство дивилося спокійно, бо знало – путящий городовий на своєму кутку хоч і дрібний хабарник, але діло своє знає. У радянські часи ідеологи доклали чимало зусиль, аби підкреслюючи переваги дільничих, показати їх попередників – «держиморд-сатрапів» – горластими недоумками і п’яницями, ненависними простим людям. Очевидна дурня у пролетарській справі дискредитації старорежимних порядків. Якщо серед чинів й були захисники знедолених, то цими чинами були саме городові. Тому-то люди віддячували їм по мірі можливості – де обідом, де пляшкою, а де й рублем. І звісно ж, не на службі. Загалом така підтримка аж ніяк не видавалася зайвою, адже жили городові на 20-25 рублів щомісячного жалування та щорічну доплату 128 рублів на опалення та освітлення помешкань, які часто винаймалися. Цього вистачало на харчі, нагальні потреби, але не більше. На ввіреній території усі дванадцятеро черкаських городових «зразка 1900 року» мали непохитний авторитет як у добропорядних містян, так і кримінального дріб’язку. А якщо це не банальний босяк – то вже й не клопіт городового. Так і жили душа в душу по обидва боки закону: за увесь 1900-й рік у 32-тисячних Черкасах сталося два вбивства, одне з яких з необережності, та з десяток інших серйозних правопорушень. Решта – «базарні діла», у яких сам дідько собі віку вкоротить.

Пожежна охорона: дружина при поліції

Якоїсь спекотної днини року Божого 1810-го у Черкасах спалахнув будинок заможного крамаря Лейби Кельминовича. Нічого надзвичайного у цій події не було – тисячі разів і до, і після цього, у місто залітав червоний півень. Але якщо раніше поборотися з ним вимагалося від поліції, яка не стільки цим займалася, як пошуками призвідців чи з’ясуванням причин пожежі, то цього разу у рапорті думі уперше згадуються спеціально навчені люди, на яких покладався обов’язок протистояти вогню усіма засобами. Тобто за фактом – рапорт вказав на наявність у Черкасах «прапожежних».

Щоправда, того разу вони рятували не власність нещасного Лейби, що видавалося вже недоцільним, а сусідні маєтності купця Полякова. Стіна його сараю вже починала диміти, і вогнеборці, заливши її водою, спрацювали на випередження. А це вже, погодьтеся, ознака професіоналізму. Тож 1810-й – відправна точка у створенні протипожежної охорони у Черкасах. Через п’ять років при двох поліцейських частинах сформували кінні протипожежні загони. На возах-«лінійках» встановили великі бочки, «спецслужбу» озброїли баграми, сокирами та відрами. Відрами звичайними, а не конусними, які висіли на червоних щитах кожної установи в часи Союзу. І знаєте, чому такі? Просто щоб іх не крали для домашніх потреб.

Оскільки підпали були поширеним способом помсти, до 1841 року виїзди «гарячих загонів» відбувалися лише разом з поліцейськими, і лише відтоді дві «контори» почали працювати окремо.

У нові часи, – вже після подій 1917-1920 років, коли порятунок того, що горить був справою рук того, чиє горить і нікого більше, – протипожежна служба відродилася на підставі постанови від 4 травня 1921 року «Про заходи щодо збереження пожежних обозів та утримання їх у бойовій готовності». Дуже оптимістичною була та постанова. Ні протипожежних засобів, ні тим більше – цілих обозів, на той час вже не залишилося. Одну з найважливіших організацій із безпеки життєдіяльності населення довелося створювати наново.

Пошта: робота для обраних

Огранізованому поштовому зв’язку на Черкащині вже понад 250 років. Ще у другій половині ХVІІІ століття через місто та околиці пролягали поштові тракти, якими в зустрічних напрямках курсувала навіть міжнародна кореспонденція. Однак, тоді чимале транзитне значення мали й інші містечка краю, а наше – навіть не найбільше.

Але вже з 1874 року черкащани обслуговувалися у поштовій конторі, а згодом – і на телеграфній станції. Окрім цього, у вузлі – будинку Грінблата на Старочигиринській (бульвар Шевченка) – розташовувалася ощадна та страхова каси та канцелярська крамничка. Цікаво, що співставні з нашою тогочасні поштові установи утримували ціле господарство: до десятка коней, кілька різновидів транспортних засобів: від звичайних бричок до вантажних возів і саней. Відтак – і власний гараж з обслугою, комори тощо.

Працювати поштарем було прибутково, але й брали туди не всякого. Начальникам поштово-телеграфних контор спеціальним закритим документом приписувалося «собрать негласным путем полные сведения о каждом соискателе места, каких он нравственных качеств, образа жизни, чем занимается и прочее». До всього, перевізником відповідної номенклатури міг бути міцний чоловік, не молодший 21 року, та вправний у стрільбі з револьвера. Зброя і однострій робили з представників цієї мирної професії напіввійськових. Однак, розбій на шляхах залишався поширеним явищем в усій імперії. У тій чи іншій «оновленій версії» такі випадки не велика дивина і тепер.

Швидка допомога: карета назавжди

На жаль, дані про організацію у Черкасах служби швидкої допомоги вкрай скупі. Посилаючись на монографію дослідника періоду становлення нашої медицини С.Гончарова «Развитие здравоохранения…», виданої ще 1968 року, констатуємо: «В 1930 году в городе была организована санитарная станция, еще через год открыты станция скорой помощи и зубопротезная лаборатория».

Щоправда, сам Гончаров зазначає: «В земский период начала зарождаться санитарная служба… Важное значение имел уездный врачебный совет, созданный в 1911 году». Цілком можливо, хоча це тільки припущення, що першими профільны карети з’явилися в Черкасах при Першій міськлікарні (заснована 1805 року) ще до революції. Адже саме тоді, в період між 1911-1914 роками, вони вже обслуговували населення повітових міст, серед яких Черкаси вважалися чи не найбільшим.

Тепер нікого не дивує словосполучення «карета швидкої допомоги», адже зрозуміло, що це традиція: перші медбригади виїжджали на виклики кінними екіпажами. Тому при земських лікарнях на утриманні перебували і візники, і коні. Надання допомоги регламентувалося чіткими правилами: лікарська рада постановила відправлятися в дорогу лише після отримання відповідей на питання – що сталося, де, з ким, хто повідомляє. Про випадок зазвичай повідомлялося пішим порядком, хоча до 1914 року в Черкасах вже існувала телефонна мережа з 320 абонентів. Звісно, що за особливої ситуації власники апаратів, треба сказати – люди дуже заможні, не відмовляли у дзвінку сусідові. Про це відомо в контексті «пожежної» теми, але логічно припустити, що в цій також.

Лікарі мчали в дорогу вдень і вночі як на домашню адресу, так і поза помешкання. Адже правилами приписувалося реагувати на подію, навіть коли вона сталася «на улицах, в театрах, цирках, ресторанах, гостиницах, училищах, казенных и частных конторах, на вокзалах, пароходных пристанях, в ночлежках, магазинах, местах общественных гуляний и проч., а равно в случаях, когда пострадавший вне дома до прибытия кареты станции был перенесен в чужое жилище». Не їхали до заразних, психічно хворих, білогорячечних. А ще «невиїздними» були «отравления, удушения, тяжелые ранения, сильные ожоги, самоубийства, повреждения, произведенные обвалом потолков, взрывом газа, поражением электротоком».