24 листопада у світі вшановували пам’ять жертв Голодомору. Згадували 7 мільйонів невинних жертв — геноциду української нації. На території Меморіалу жертв Голодомору в Києві провели молебень за загиблих у 1932–1933-х. У ній узяли участь патріарх Української православної церкви Філарет, митрополит Російської церкви Онуфрій і предстоятель Української греко-католицької церкви Святослав Шевчук., пише gazeta.ua.
— В селі ми знали про той Голод ще змалку, бо про нього розповідали очевидці, — говорить 60-річна Людмила Ткачук із села Стійкове Катеринопільського району Черкаської області. — Першого чоловіка моєї знайомої заколов вилами сусід за цибулеве пір’я. Він йшов до хати стежкою, що межувала городи. Смикнув зелену стеблинку. Господар побачив і наздогнав. Чула історію, що тодішній сільський голова тихцем роздавав людям зерно. Його в людей зібрали і зсипали в полі за селом — гнити. Якось він умудрився це провернути, ще й не доніс ніхто на нього. Пронесло. Завдяки йому більшість селян вижили.
Людмила Ткачук підтримує ідею, щоб у визначений час всі в країні завмерли і згадали загиблих. Запалює свічку на своєму вікні. Пропонує бити у дзвони по всіх церквах.
— У сім’ї моєї матері померли шестеро дітей із 14. У батька — брат малий, — говорить 67-річний Андрій Макаренко із Черкас. Прийшов на всеукраїнську акцію вшанування “Запали свічку” 24 листопада на Соборну площу. — Родину тещі вважали куркулями — бо були проти колективізації. Розказували, що спеціальні бригади приходили і штирями усю землю у дворі протикали. Знаходили закопане зерно. У перших рядах були ті, хто не хотів працювати. Знімали зі своїх же останнього кожуха. Родину моєї жінки від голоду спасла квасоля, яку не забрали.
Тесть Андрія Макаренка розповідав, що їздив до брата у Москву поїздом. Там пайки давали. Повертався зі станції до села полем. Була весна 1933-го — жито тільки зазеленіло. Згадував: “Я іду, а людей повно на полі. Вони наїдалися і там помирали”.
Черкащанин 62-річний Дмитро Похнатюк прийшов вшанувати жертв Голодомору з 2-річною донькою і сином, 7 років.
— Дітей треба виховувати, щоб знали про цю трагедію. Фільми про Голодомор для молоді повинні бути. У мене син Льова дивиться, — каже Похнатюк. — Мої рідні після розкуркулення повтікали у Владивосток, а звідти на Сахалін. Деяких відсилали в концтабори чи розстрілювали. Тут залишалися далекі родичі, то багато з них померли.
— Я народився в Полонному Хмельницької області. Там від голоду десь 5 тисяч осіб загинули, — розповідає Анатолій Шуляк, 80 років. — У моїх батьків тоді помер син. Але про нього мені довго не розказували. Батько загинув на фронті. Мама боялася згадувати про Голодомор. Не хотіла, щоб з інституту мене через це вигнали. Мій менший брат Льоня помер 1947-го. То його смерть я пам’ятаю. Всі були слабкі й тоді дуже хворіли. Від держави ніякої допомоги. Мама працювала в колгоспі за трудодні. У кінці року півмішечка якогось збіжжя получала. Молоде покоління, на жаль, майже не знає про ті часи. Якщо забудемо, то Росія переможе.
36-річна Аліна Манько з Черкас розповідає, як баба з батькового села показувала хату, де вбивали та їли людей.
— У їхньому селі дітей навіть із хати не випускали, бо пропадали, — каже. — У моїй сім’ї всі вижили, та жертви я вшановую. Маємо підтримувати пам’ять і пояснювати дітям помилки минулого, щоб у майбутньому не повторити їх.
КОМЕНТАРІ