Іван Крилов – російський байкар, що писав твори як за особисто вигаданими сюжетами, так і просто перекладаючи з французької байки Жана де Лафонтена. Народився в Москві, спочив у Петербурзі. Між цими датами мав насичене життя в Росії, хоча певний час і побув вчителем в українському селі – після того, як потрапив під нагляд поліції як затятий професіональний гравець у карти і вимушений був виїхати з Москви.

У сталінські часи, у 1926 році одна з вулиць черкаської Соснівки отримала спочатку назву «Новий Побут», а після Другої світової війни при тому ж Сталіні її чомусь замінили назвою вулиця Крилова – таку назву вона носить й до сьогодні. 20 квітня 2022 року топонімічною комісією запропоновано перейменувати цю вулицю на честь Василя Стуса.

blank

Василь Стус  –  один з найвідоміших представників українського дисидентського руху. Поет, літературознавець і перекладач, який повністю присвятив своє життя боротьбі за незалежність України. Він народився на Вінничині у 1938 році, проте вже 1940 року родина Стусів, з метою уникнення примусової «колективізації», переїхала до Сталіно – так називався тоді український Донецьк. Формування Василя Стуса як затятого українського націоналіста відбулося саме там – у Донецьку.

У різні часи доля зводила його з черкащанами. З Василем Захарченком з Черкас Стус належав до літературного об’єднання «Обрій». Разом з уродженцем Черкащини В’ячеславом Чорноволом взяв участь у гучній протестній акції в київському кінотеатрі «Україна» під час демонстрації фільму Параджанова «Тіні забутих предків» – тим самим вперше гучно заявивши про себе у дисидентському русі й наважившись відкрито боротися проти радянської репресивної системи. Стус входив до Клубу творчої молоді в Києві, куди приїздив на творчі зустрічі з Черкас Василь Симоненко. До речі, народжені в один Різдвяний день, 6 січня, донецький і черкаський Василі дуже поважали один одного, Стус говорив: «…На голос Симоненка, найбільшого шістдесятника із шістдесятників, поспішала молодь. Час поспішав так само»…

Василь Стус був загартований життям і не боявся його викликів та переслідування КГБ. Вчитель за освітою встиг попрацювати і на шахті, будівництві й залізниці, і в котельні та в метро. Демонстрував чудовий фаховий рівень і як гуманітарій у Центральному державному історичному архіві, і як «технар» у конструкторському бюро Мінбуду УРСР. При цьому весь час писав прекрасні й потужні, але «ідеологічно неправильні» й «занадто українські вірші». Цензура відхиляла друк його поетичних збірок в підневільній Москві Україні, проте вірші ставали дедалі більш популярними у підпільному «самвидаві». Зрештою, його збірка «Зимові дерева» вийшла друком у Лондоні.
Віршів буде ще багато – творчість поета не зупинять ні арешти, ні навіть ув’язнення у радянському концтаборі. Знавець багатьох іноземних мов зробить величезну роботу і на поприщі літературних перекладів зарубіжних творів – з німецької, французької, англійської, італійської, іспанської та декількох слов’янських мов. Ті знання викликатимуть заздрість як донощиків-цензорів, так і кадебістів, «знання» яких часто обмежувалися «русскім язиком» і мовою кримінального кодекса репресивної держави, яка намагалася душити будь-які прояви національної самосвідомості. А Стус при цьому ще й  зовсім не приховував своїх настроїв, звертаючись з відкритими листами-протестами проти репресій щодо інтелігенції – і в Спілку письменників, і до Верховної Ради і навіть до Центрального комітету комуністичної партії.

У відповідь репресії щодо нього самого застосовувались по наростаючій: у 1965 році молодого науковця за «антирадянську діяльність» відраховують з аспірантури, у 1972-у вперше арештовують і декілька місяців тримають у слідчому ізоляторі. Цікаво, що і в СІЗО Стус пише вірші, які увійдуть до збірки «Час творчості». Про його збірку «Веселий цвинтар» цензор перелякано відгукнеться: «Радянські люди, за Стусом, це бездушні автомати, люди без голови, манекени, що механічно розігрують заданий за схемою безглуздий спектакль». Результат – у вересні 1972-го Стуса засуджують до 5 років позбавлення волі і ще трьох років заслання.

До Києва повернувся восени 1979 року з підірваним неволею здоров’ям, та вже в травні 1980 року був знову арештований як учасник Гельсінської групи захисту прав людини. Намагався відмовитися від призначеного йому судом адвоката Віктора Медведчука, хотів самостійно захищатися в суді. Зрештою – не отримав навіть змоги сказати останнє слово, був знову засуджений… Помер у вересні 1985 року в карцері концтабору ВС-389/36-1 в Пермському краї Росії. Того ж року українська діаспора спробувала висунути кандидатуру Василя Стуса на здобуття Нобелівської премії з літератури…

Тільки через 4 роки, у листопаді 1989 року тіло Стуса вдалося повернути в Україну – і його перепоховання в Києві зібрало багатотисячну процесію прихильників таланту поета і тих, кому остогидла величезна «Тюрма народів» – СРСР. Менш ніж через два роки Радянський Союз розвалиться, а Москва втратить контроль над усіма республіками, землі яких свого часу окупувала.

У ХХІ столітті Василя Стуса знову згадуватимуть не раз – і коли в окупованому Донецьку росіяни та їхні прислужники зриватимуть меморіальну дошку з університету, в якому вчився Стус, і коли його колишній «адвокат» Віктор Медведчук намагатиметься заборонити через суд друк книги Вахтанга Кіпіані «Справа Василя Стуса» з деталями того підлого суду, і коли українці, які вчергове битимуться проти спроб Москви поновити ярмо для інших націй, згадуватимуть слова Стуса, який у мордовських таборах робив спробу відмовитися від радянського громадянства і звернувся до Верховного Совєта СРСР із заявою: «…мати радянське громадянство є неможливою для мене річчю. Бути радянським громадянином – значить бути рабом».

Видається знаковим вшанувати у Черкасах, які нині переповнені вимушеними біженцями з регіонів, охоплених війною, зокрема й з Донеччини, ім’я нескореного борця за незалежність нашої держави, який дитинство і юність провів у Донецьку, а серце й життя віддав Україні…

За інформацією пресслужби Черкаської міської ради