“Церква Святої Трійці стоїть на високому мисі, показуючи усьому Подніпров’ю різьблену огорожу… Від міста до неї веде курний, хоч і мощений камінням шлях, а біля огорожі ліворуч та праворуч збігають униз рівчасті розкуйовджені провулки, якими навесні бурлять потоки та які взимку вкриті кучугурами у сажень. Краї церковного пагорба рівні, неначе хто їх ножем зрізав. Вони вкриті цупким дерном. У підніжжі кільцем – хащі терену та будяків, аби нікому не заманулося лазити церковними схилами. Нижній паркан ледь встигає за поворотами і рівчаками. Він прогнив, позеленів, покосився під тягарем зелені бузини, глоду та перського бузку”. – так ще на початку минулого століття у повісті “Перша Міністерська” зобразив усім відому Святотроцьку церкву письменник Олександр Лебеденко. Тоді вона знаходилася на місці теперішнього Пагорба Слави. Починає розповідати чергову історію про життя старих Черкас краєзнавець Борис Юхно.
З історії. 1861 року “батьки міста” щедро асигнували будівництво нового храму Святої Трійці на горі. Стара дерев’яна, кажуть, була на Подолі. Її будівництво ще 1671 року благословив сам Йосип Нелюбович-Тукальський. Вважалася класичною “козацькою”. 1745-го її розібрали та на тому ж місці звели нову, кам’яну. Ця служила добру сотню літ, та оскільки акценти міського життя перемістилися нагору, туди ж перенесли і церкву.
Звели новий храм швидко, усім миром, витративши на роботи астрономічну як на ті часи суму, щось близько 6 тисяч рублів сріблом: чотири – з міської казни та два – пожертв вірян. Вже 1864 року Святотроїцьку освятив київський митрополит Арсеній. Вона отримала наділ у 76 десятин орної землі та сіножатей унизу плюс щорічне фінансування в 345 рублів “з міського бюджету”. Так би сказали тепер, хоча тоді він майже стовідсотково наповнювався приватними коштами черкаського купецтва.
Як не дивно, твердиня православ’я пережила й безбожну революцію, й божевільні 1930-ті, а за німців у ній навіть відновилися богослужіння. Такий факт й дав підстави “органам” звинувати отця Василія у співпраці з нацистами та вже по війні починати “копати” під саму церкву. Щоправда, як потім з’ясувалося, все відбувалося з точністю до навпаки: у роки лихоліття церковна громада опікувалася сиротами, прала білизну з двох місцевих госпіталів та утримувала своїм коштом обслугу лазарету. Розправу над Святотроїцькою відклали на десятиліття.
А 1956-го її передали міському спорттовариству. Скинули куполи, в приміщенні обладнали склад спортінвентаря веслувальників. Та це були напівміри. 1961-го приїхали сапери – і все… Церква була міцною, тож впиралася довго. І щоб знести її, довелося висадити в повітря мало не півсхилу. Потім грунт на тому місці ще довго не хотів триматися купи, дуже багато зусиль знадобилося, аби наново зміцнити схили клину, якому й судилося стати “Пагорбом Слави”. Спочатку без насипу, потім із ним. З огляду на передісторію – назва таки суперечлива. Просто перед тим, як з кількох братських могил перепоховати туди полеглих військових, керівники області за вказівкою з Києва розпорядилися повикидати з невеликої площі останки священослужителів, похованих раніше. Мало не за століття таких могил було близько десятка,можливо – більше, але жодних даних про старі немає.
Тлін разом із домовинами вигортали просто бульдозерами. Насипали на вантажівки і вивозили як непотріб… Свідком того було чимало містян, і серед них – 9-річний Михайло Сиволап, у майбутньому – відомий український археолог. Може саме тоді він вперше і замислився над чимось таким, що в подальшому визначило його життєвий шлях.
Сучасну Святотроїцьку освятили 1991 року за кількасот метрів від попередниці.
КОМЕНТАРІ