Черкащанка Аліна Косенко змінила клінічну операційну у тилових Черкасах на стабілізаційний пункт у прифронтовій Костянтинівці. З липня 2023 року провела десятки годин за операційним столом, рятуючи життя поранених українських військовослужбовців. У 2025 році стала переможницею регіонального відбору національної відзнаки Орден Святого Пантелеймона.
Про свій шлях у війську, про ті моменти, які найбільше врізалися в пам’ять та про мотивацію стати до лав захисників та захисниць України, вона розповіла в інтервʼю Суспільному.
Пані Аліно, ви із липня 2023 року і по сьогоднішній день у війську. Розкажіть, як ви прийшли до цього рішення, чи довго думали і, зрештою, чи обговорювали це зі своїм сином?
Думала довго. Довго набиралися мужності. Одного разу побачила оголошення, що потрібна операційна сестра і вирішила, що я маю туди йти. Так, з рідними говорила, вони підтримали: і син, і чоловік, і брат з невісткою, і тітка. Всі підтримали.
На той час ви працювали в Черкаському обласному онкодиспансері операційною медсестрою. Чи є якісь відмінності у роботі цивільною медсестрою і медсестрою на стабілізаційному пункті, де надають допомогу військовим?
Одна з відмінностей — це не завжди може бути світло, вода. Часу немає, не знаєш, якого тобі пораненого привезуть і скільки їх буде. За якістю надання допомоги все так само, як і в операційній онкологічного центру.
Коли до вас прийшло відчуття, що ви перебуваєте на стабілізаційному пункті, фактично в умовах бойових дій, а не в лікарні десь у тиловому місті?
Це було в липні 2023 року. Привезли перших поранених. Тоді все було вперше: перше зрізання одягу, перші пацієнти в шокових станах, тяжкі, легкі, середні.
Чи було щось, що вас збило з пантелику, або шокувало, потребувало від вас таких дій, яких ви не робили в клінічному центрі онкології на цивільній посаді?
Там немає часу задумуватися. Треба швидко брати і робити. Кожна хвилинка, кожна секунда мають вагу золота на стабілізаційному пункті. Ми маємо швидко стабілізувати пацієнта і відправити далі в більш безпечне місце для надання подальшої допомоги.
Чи було вам психологічно складно, особливо коли ви побачили перших поранених? Взагалі, які ці поранені?
Дуже різні: молоді хлопці і старшого віку. Це страшно. Я прийшла, а потім думаю: а чи зможу я? Після перших поранених я зрозуміла, що я зможу. Я прийшла туди, щоб допомагати і рятувати, й змогла.
А які навички, набуті в Черкаському онкологічному центрі, знадобилися в стабілізаційному пункті, де ви надавали допомогу військовим?
Почнемо з найелементарнішого — це дезінфекція, стерилізація, передстерилізаційна обробка інструментів. Це все ми там робили для якісного надання допомоги.
Ви вже сказали про те, що ви маєте сина. Як його звуть і скільки йому років зараз?
Синові 18 років. Звуть Павло.
Яким було ваше спілкування з ним, коли ви вирішили стати до лав захисників, адже, певно, було усвідомлення, що мами тривалий час вдома не буде?
Він сказав: якщо ти так вирішила, то я тебе підтримую і поважаю твій вибір.
Розкажіть, яка вона — доба на стабілізаційному пункті у Костянтинівці? Як все відбувається?
У 2023 році переважно працювали вночі, коли відбувалася евакуація поранених. Чим далі, тим більше було поранених. Раніше, як був дощ, сніг у нас могло геть не бути пацієнтів. Не було поранених — було добре. А зараз, навпаки, якщо погана погода, то є шанс евакуювати і привезти до нас поранених.
Скільки часу ви проводили за операційним столом, щоб надавати їм допомогу?
Було по-різному. Одного разу ми працювали майже дві доби без трьох годин. Потік був такий, що тільки закінчили роботу, прибрали — знову привезли поранених. І так кілька разів. Важко, але ми справлялись. Одне одному допомагали, працювали, як одна команда. Пацієнти були з різними пораненнями: ампутаціями, кульовими пораненнями.
Ви тоді вперше зіткнулися з пацієнтами з ампутаціями?
З усіма ними вперше. Брудні, мокрі, з турнікетами, з пов’язками, з бандажами. Треба все з них зняти. Зрозуміти, де яке поранення, що робити та яку допомогу надати. Це не так, як в цивільній медицині, коли тобі привозять пацієнта на планову операцію.
Ви маєте бути готовими до різних варіантів розвитку подій і, фактично, не знаєте, якого пацієнта до вас везуть?
Не завжди. Максимум, що нам можуть сказати, то це: готуйтесь, через 20 хвилин — п’ять важких. Привозять, а вони всі легкі. І ми цьому дуже раді.
Чи можу я вас запитати про втрати?
На щастя, за час моєї служби у нас не було жодного двохсотого на стабілізаційному пункті. Всіх ми відправили на наступний етап евакуації і надання медичної допомоги.
А чи завжди ви мали чим надавати допомогу пораненим військовослужбовцям, чи було медичне обладнання, ліки в необхідні кількості?
В нас були гарні партнери, вони і зараз є, адже кожен просив допомоги у своєї лікарні. Я теж просила в Черкаському онкодиспансері. Працівники зібрали кошти, за які ми купили пакувальну машину, рулони, хірургічний столик. Я дуже їм за це вдячна.
Чи були якісь епізоди, які вас вразили? Ті, які от зараз зринають із нетрів вашої пам’яті: чи поранення, чи жага до життя військового?
Завжди радію, коли вдається допомогти нашим захисникам. Була така ситуація, що привезли молодого бійця з двома турнікетами на руках. І в нього була зупинка серця. Йому робили реанімацію понад годину. Все добре, він вижив. Серце запустили. Було супер. Ми тоді всі плакали.
А от за вашим таким особистим підрахунком, скільком бійцям ви допомогли повернутися до життя, повернутися в стрій, взагалі, надати допомогу?
Я не рахувала, але думаю, що багатьом. Чи часто згадую? Це не можна забути. Це до кінця життя. Але говорити про це не хочеться.
Я прочитала, що вам свого часу довелося надавати допомогу пораненим російським військовослужбовцям. Яким був ваш контакт із ними?
Вони нічого не говорили. Їм, мабуть, теж було страшно. Як би нам не хотілось, ми надавали їм якісну допомогу, бо розуміли, що їх можна обміняти на наших хлопців. Але це робити було огидно.
Знаємо, що під час служби було влучання на стабілізаційний пункт. Як це було?
Так, за час моєї служби було три “прильоти”. Два в Костянтинівці з різницею в тиждень, а інший був пізніше, як ми на іншій локації були.
Чи було у вас відчуття страху і як вам вдалося врятуватися?
Ні, ми тоді не розуміли, що відбулося. Мабуть, потужний янгол-охоронець у нас, тому що в нас не було якраз на той момент пацієнтів, всі були в підвалі. Всі цілі, всі здорові. І перший, і другий раз так було. Так, нас трішки присипало, вилазили ми через вікно, але всі були цілі.
Чи був на стабілізаційному пункті там сигнал повітряної тривоги?
Колись був, а потім його перестали подавати. Немає сенсу.
Пані Аліно, а як служба у війську на вашому житті позначилася? Чи мали ви можливість для простих радощів: зустрічати Різдво, Новий Рік. Чи були у вас там кішки, песики?
Якось перед Новим роком у нас ялинка була. Один раз жива, а іншого разу — сплетена з ниток. І ми грали в “Таємного Санту”. Були в нас і звірі. Пес Річ був, як шкребеться і ховається в підвал, то ми знали, що треба всім туди тікати, бо буде десь поруч влучання. Він лишився там, в Костянтинівці. І кішка була, яка за день, чи два до прильоту забирала кошенят, її не було кілька днів. А потім поверталася. Тварини відчувають небезпеку і попереджають.
Розкажіть про свою команду, про людей, з якими ви пліч-о-пліч стояли біля операційного стола.
Команда класна, молоді хірурги, анестезіологи, всі працювали як один злагоджений механізм, допомагали одне одному і це було супер.
А як ви взаємодіяли з пораненими? Чи було вам їх шкода, чи на це не було часу і вам потрібно було холоднокровно працювати?
Звичайно було шкода, але ти стараєшся цього не показувати, а, навпаки, посміхнутися, щось добре сказати. Це трохи хлопців надихало і перемикало їхню увагу. Бо вони різні були. Були і злі, були ті, які, переважно, мовчали, були ті, які, навпаки, багато говорили. На всіх по-різному стрес впливав.
Я розумію, що ви змінили місце служби і зараз на посаді санітарного інструктора. Чи можете сказати, де ви служите і що входити до ваших посадових обов’язків?
Я служу в другому автомобільному батальйоні підвозу матеріально-технічних засобів на посаді санітарного інструктора. Це зовсім інша робота, зовсім не схожа на те, що ми робили перед цим. Зараз це все розмірено, чітко, спокійно. Виписую направлення на консультацію, чи госпіталізацію, в шляхових листах ставлю допуск до рейсу, надаю допомогу військовослужбовцям при застуді. Також з командою ми перевіряємо якість їжі. Тобто, це більш планова робота.
А що вам більше подобається?
Я рада, що зараз ближче до дому, ближче до сім’ї. Тут спокійніше. Поки не маю бажання повернутися до своїх у Костянтинівку.
Чи плануєте повернутися в цивільну медицину?
Наразі я, мабуть, ще поки не готова назад повертатися в медицину, у свій операційний блок. Може, з часом, нехай пройде трохи часу. Там буде видно.
За 2024 рік у вас є відзнака “За збереження життя” від головнокомандувача Збройних сил України. Торік ви стали переможницею Черкаського регіонального відбору відзнаки Орден Святого Пантелеймона у номінації “Герой медичного фронту”. Яку відзнаку для себе ви вважаєте найголовнішою?
Для мене найголовніше — це коли ти бачиш, що ти допоміг, що ти врятував, що боєць живий.
Пані Аліно, ви зараз маєте можливість ходити вулицями рідного міста, бачити людей. Є якісь речі, які вас непокоять чи, навпаки, радують, надихають?
Дуже радію, що, наприклад, зараз на службі я сиджу в кабінеті і бачу сонце, бачу небо. Я можу вийти спокійно на вулицю.
Що думаєте про російсько-українську війну?
Це найжахливіше, що могло статися. І дуже не хочеться, щоб наші діти це все бачили. В них зараз немає дитинства такого, як в нас колись було. Вони не ходять в садочки повноцінно, не ходять до школи, не навчаються так, як потрібно.
Що ви хочете? Про що ви мрієте?
Хочу, щоб нарешті закінчилася війна. Щоб було мирно, спокійно.
КОМЕНТАРІ