Ярослав Платмір добровільно пішов до Збройних сил України. Чоловік розповів Суспільному, що після анексії Криму та коли розпочалися бойові дії на сході не міг вчинити інакше.

Покинути роботу, Київ та кар’єру чоловік вирішив 2014-го. Після Майдану та Революції гідності до Збройних сил України пішов добровольцем: “Я просто для себе зрозумів, що інакше я не зміг би. Бачачи те, що відбувається в країні, в мене всередині все переверталося і я вирішив піти на війну. Я, тим більше, знав за що я воюю – за рідну землю”.

Ярослав Платмір у 22 роки їхати воювати не боявся, хоч і не знав, яким буде перший бій: “З нами була розмова. Ми знали, що ми їдемо в Донецький аеропорт, під донецький аеропорт. Ми знали на що очікувати”.

blank

Дату та час свого найважчого бою Ярослав пам’ятає донині. Тоді він мало не загинув на підступах до Донецького аеропорту: “Ми були в бліндажі. Нас мали змінювати, але посилився обстріл. Почали все ближче і ближче обстрілювати з міномету. 31 січня близько 15.40 я побачив червону заграву. Попереду почув крик побратима. У мене був больовий шок, тому болю я не відчував. Подивився на свою ногу – зрозумів, що йти вже не зможу. Побратим почав передавати по рації, що обоє ми поранені”.

Після лікування в госпіталі повернувся додому. Чоловік пригадав, що тоді біля нього постійно була кішка Анфіса: “Вона від мене не відходила. Не відходила від ноги — днювала і ночувала біля мене”.

Нині Ярославу 29 років, він науковий співробітник Черкаського національного університету. Готується отримати ступінь “доктора філософії”, відвідує виставки, пише вірші. Має збірку своїх віршів, які діляться на ті, що написані до війни, та після, як і ділиться все його життя.

“Там було відчуття такого братерства, воно було наскільки серйозним, ти знав, що є люди, які тебе у жодному разі не підведуть, які підставлять спину, плече”, — пригадав Ярослав момент, коли повертався додому.

Та додав, жодного разу не пошкодував, що пішов захищати Україну.