Артем ЧЕХ (Артем Чередник) народився 13 червня 1985 у Черкасах. З 2002 мешкає в Києві. За освітою соціолог. Має досвід роботи актором Черкаського драматичного театру, охоронцем, продавцем, журналістом, копірайтером, художником-моделмейкером. У 2015 — 2016 служив у Збройних силах України старшим стрільцем та навідником БТР, зокрема й на лінії фронту. Дружина — режисерка і поетка Ірина ЦІЛИК. Син — Андрій (нар. 2010).
Окремі твори Артема перекладені німецькою, англійською, польською, чеською мовами. В останні роки увагу авдиторії та критиків привернули такі книжки Чеха, як «Точка нуль» (2017), збірка оповідань «Район «Д» (2019) та роман «Хто ти такий?» (2021).
На письмі Артем сполучає документальність, іронію, яскраві характери, соціальні акценти. Дуже часто сюжети розгортаються серед типових багатоповерхівок і в дворах спальних районів, у 1990-ті. Таке поєднання приносило письменникові щоразу ширше визнання. У листопаді 2019 Артем став лавреатом Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського, а в грудні отримав премію «Книга року BBC» за роман «Хто ти такий?» Також цьогоріч запланована прем’єра нового фільму Ірини Цілик «Фелікс і я» — екранізації роману «Хто ти такий».
Дмитро Десятерик з газети “День” поговорив з Артемом про його життєвий та письменницький досвід.
«НЕ ЗНАЮ, АНІ ЯК ТРЕБА, АНІ ЯК НЕ ТРЕБА»
— Дві ваші останні і, мабуть, найвідоміші книжки присвячені Черкасам. Тому, намагаючись зрозуміти, звідки ростуть ваші сюжети, хочу спитати: які ваші найперші, можливо, ще дитячі спогади про це місто?
— Тут складно щось сказати. Справжні спогади підмінюються саме тим, що я написав. Тож коли думаю про дитинство, на думку спадає насамперед те, що вже є в «Районі «Д» і «Хто ти такий?» Єдине, що завжди виринає — тобі 7 — 8 років, ти хворий, лежиш під батареєю в ліжку, а за вікном гуркотять вантажівки, які везуть щось на заводи і з заводів, бо я жив у індустріальному кварталі.
Ще є в Черкасах тролейбусний маршрут «Одиниця». Він повністю проїздить місто з кінця в кінець. Так трапилося, що мої бабуся і дядько жили на тому другому кінці. І щотижня на вихідні ми їздили до них. Тобто сідаєш і їдеш через Черкаси. Бачиш маленькі маяки, важливі для тебе. Тут живе тьотя Наташа, за тим перехрестям дитяче містечко, а там перукарня, в якій ти стрижешся. «Одиниця» є в обох книжках.
— Коли ви зрозуміли, що стаєте письменником?
— Таких моментів було кілька. Починаючи, мабуть, з перших проб, коли мав упевненість у тому, що роблю. Хоча, звісно, то лише напівсерйозні кроки. Ти сам собі кажеш: «Я письменник, я ж пишу!» Потім наставав період розчарування, коли ти зрозумів, що те, що ти робиш, нікому нецікаво, потім перші публікації: приходиш до книгарні, береш провінційний часопис, завезений туди випадково, відкриваєш його і бачиш, що там надрукували твій вірш. Ну все, я таки письменник! Потім знову розчарування… По-справжньому — коли вже, мабуть, десь десята книжка вийшла.
— Ого.
— Коли опублікували «Район «Д», я зрозумів, що точно став на шлях письменництва і мені не соромно за написане. А до того були лише намагання намацати ґрунт, від якого можна відштовхнутися.
— То сумніви в собі — це гризота чи допомога?
— Це нормальний процес — постійно сумніватися в своїх силах і своїй спроможності робити справжню літературу. Коли мені було 22, вийшло одразу чотири мої книжки у видавництві «Фоліо». І я теж думав, що доріс до справжнього письменника. Але настає час, коли переоцінюєш усе, що робив, і розумієш, що це підліткова література, не варта уваги. Зараз я назвав би це творчістю, але не літературою. Певні тексти, скажімо так, нормальні для мене в той період. Зараз перечитую і розумію, що це по-дитячому, наївно, погано. А що я скажу за 5 — 10 років про те, що пишу зараз — не знаю.
— Письменнику потрібна формальна освіта? Отакий умовний літературний інститут?
— У нас більшість письменників мають філологічну освіту. Їм це спрощує життя. Водночас вони стають більш закомплексовані, бо знають, як треба і як не треба. Я за освітою соціолог і то, фактично, це лише перші три курси філософії та соціології. Потім, коли почалася прикладна соціологія, я забив на навчання. Тож я не знаю, ані як треба, ані як не треба. Фактично без освіти.
— То соціологія згодилася?
— Як загальний багаж. Моя соціологія — це, фактично, філософія та перші соціологічні думки ХVІІІ — початку ХХ століть. Література, до якої звертався тоді, збагачувала культурно, але не більше.
«СПОДІВАЮСЬ НА ТЕ, ЩО МИ ПЕРЕМОЖЕМО»
— Другий бік дозрівання — життєвий досвід. Ви змінили масу занять. Виходить, правда, що стати письменником можна, побувавши у самій гущавині життя, як казав Купрін? Чи достатньо сісти за стіл та уважно прислухатись до себе й світу, як це робив Кафка?
— Кафка писав так, а Купрін інакше. У Купріна з його ста професіями цінне не так «як», а «що», а в Кафки навпаки. Для мене в літературі в першу чергу важить «як». Про «що» я можу почитати в тій-таки Вікіпедії. А «як» залежить від таланту, від уміння, від професійності.
— Ще одна тема, можна сказати, класична — письменник і війна. Наскільки війна вплинула на те, як ви пишете?
— Чи війна, чи час… Я шість років до того, як пішов у АТО, взагалі нічого не писав. Власне, там я почав писати знову. Понад половина «Району «Д» написана там. Фронт — важливий етап, трамплін, який дав можливість повірити в свої сили. Але не можу сказати, що цей досвід напряму вплинув на письмо.
— Якщо ми вже про це заговорили: сьогодні багато сперечаються про ймовірну ескалацію бойових дій. Превалює оптимізм, мовляв, якщо Росія нападе великими силами, то наразиться на запеклий опір. Але ось я згадую вашу колонку «Редакційне завдання» в журналі «Країна» і в мене такої певності нема. Умовний середній громадянин хвилюється хіба що через те, рубль ходитиме чи гривня.
— Так, у мене теж подібні думки. Сподіваюсь на те, що ми переможемо. Але коли маєш досвід, бачиш, як що відбувається, які труднощі в ЗСУ й узагалі, які проблеми виникають у цій величезній махині, ти розумієш, що (зі сміхом) шанси є, але невеликі.
«МОЇ ГЕРОЇ — ЦЕ ЛЮДИ, ЯКІ МЕНЕ ОТОЧУВАЛИ»
— Вочевидь, частина вашого оточення в дитинстві потім стала матеріалом для ваших героїв. Як ви взагалі «збираєте» персонажа?
— Ніколи не аналізував це. Переважно мої герої вже були сформовані. Адже і «Район «Д», і «Хто ти такий?» великою мірою автобіографічні. Так, це люди, які мене оточували. Треба лише додати кілька мазків і персонажа можна запускати в книжку.
— Просто, читаючи «Район «Д», думаєш, що автор провів дитинство у справжнісінькому італійському передмісті. Повний набір масок комедії дель арте.
— У будь-якому разі, ти допрацьовуєш персонажа. Може бути прісний, нецікавий, можу про нього нічого не знати, крім того, що він мав 175 сантиметрів зросту і гаркаво розмовляв. Тож додаю якісь риси, щось беру з досвіду, щось з того, що підмітив у інших. Для письменника теж важливо відмічати і бачити людей. Не знаю, наскільки це мені вдається.
— Як читач зазначу, що вдається. Деякі історії тримаються передусім на отаких колоритних дійовцях. Як, наприклад, заробітчани-невдахи в оповіданні «Позитивний персонаж».
— Фактично, це історія мого батька. Він їздив у Швецію на заробітки і повернувся ні з чим. Батько фігурує в цьому оповіданні як другорядний персонаж — там є такі собі Льоха та його брат Саня, і от Саня — то мій батько. Вони разом тоді їздили. Потім батько мігрує у «Хто ти такий?» та продовжує свою долю заробітчанства і тих усіх поїздок.
— Чи можна сказати, що прототип Фелікса у «Хто ти такий?» був для вас кимось на кшталт наставника?
— Це єдиний невигаданий герой. Ця людина існувала, я майже нічого не додумував. Прожив з ним 10 років. Понад половину книжки просто змальовано з пам’яті. Фелікс, звісно, неабияк вплинув на мене, якщо я ще в 15 років задумав написати про нього роман. Але, звісно, зараз можна сказати, що я свою місію виконав і відпустив це. І за великим рахунком мені це вже не так і цікаво, як 2 — 3 роки тому.
— Він живий зараз?
— Навряд чи. Я намагався з’ясувати його долю. Але все закінчується 2009 роком. Він якось зателефонував моїй бабусі — Ліді з роману. Вона приїхала, він жив самотній у своїй квартирі, вже зовсім не міг ходити, лежав знесилений. Вона його помила, приготувала якоїсь їжі, щось допомогла, а за місяць відійшла. Враховуючи те, як він жив і скільки він пив — його теж уже немає.
— Читаючи ваші тексти про 1990-ті, ловиш себе на думці: як ми всі тоді вижили?
— (з усмішкою) Не всі. Смерть — це те, що відбувається з іншими.
— Я помітив, що багато ваших сюжетів, хай наскільки драматичних, прошаровані іронією. Іронія рятує?
— Завжди хочеться додавати дещицю іронічності в будь-які події. Інакше це все буде дуже трагічно, пафосно, а отже, нецікаво.
«ПЕРШИЙ ЦЕНЗОР І ПЕРША РЕДАКТУРА В МЕНЕ ЗАВЖДИ ПОРУЧ»
— Ірина — визнана режисерка й поетка. Два рівносильні таланти в родині — це серйозний виклик? Часто доводиться шукати компроміс?
— Настільки гармонійне співжиття, що я навіть не знаю, як описати це все. Взагалі немає перетинів, жодних конфліктів. Не знаю, мабуть, якби ми обидва займались літературою, було би складніше.
— Так, у вас є жанрове взаємодоповнення.
— Допомога одне одному — це теж важливо. Скажімо так, жоден текст у мене не виходить, чи то проза, чи то колонка, поки Іра його не прочитає. Перший цензор і перша редактура в мене завжди поруч. З другого боку, можу допомагати їй, зокрема й по кіну, дивитися і щось підказувати. Це взаємопоміч. Дуже важливо й класно.
— У «Феліксі» ви є сценаристом…
— Так, я на зйомках був з першого до останнього дня.
— Бачили вже остаточний варіант?
— Потрібні ще музика, кольорокорекція та інше, але головний матеріал бачив.
— Пережили вдруге свою історію?
— Ні. Коли ти на зйомках і бачиш увесь процес, усі кроки, як складається пазл, і сам береш участь, то це замиває бачення. Можливо, коли подивлюся за кілька років, складу думку. Зараз це великою мірою моє дітище теж.
— Як би ви оцінили стан української прози сьогодні? Чи можна сказати, що в нас є вже своя прозова школа?
— Немає. Звісно, я не можу знати все, але (з зітханням), відверто кажучи, дуже багато з того, що починаю читати, мені нецікаво. Не знаю, чому. І написано непогано, і ніби все на місці, але чомусь не маю цікавості. Можливо, хтось так думає і про мою творчість. У нас розвивається жанрова література, до якої я байдужий, а нежанрового письменства не так і багато. Тож переважно читаю сучасну есеїстику — Рябчука, того ж Андрія Бондаря, багато репортажних текстів. Це певним чином проза, але не художня.
«ХОЧЕТЬСЯ БРУТАЛЬНОГО, БРУДНУВАТОГО ХІХ СТОЛІТТЯ В АМЕРИЦІ»
— Над чим ви зараз працюєте?
— Над великим історичним романом про події Громадянської війни у США. Протагоніст — українець, який відвоював 2 роки за Північ і тепер мандрує тогочасною Америкою. Це історичне й трохи політичне роуд-муві, такий собі роман про українця в Америці.
— Чому саме така тема?
— Бо я дуже люблю той період і в літературі, й у кінематографі. В певну мить подумав: а чому б зацікавлення тим періодом не перенести в українську літературу і спробувати зробити щось своє? Я подивився всі вестерни, які міг знайти, всі фільми на тематику Громадянської війни в США та про другу половину ХІХ століття загалом. От я хотів би побачити таке кіно, яке зняли б брати Коени. Тодішні події без прикрас, без тих кліше, з якими часто показують Середній Захід другої половини ХІХ століття. Хочеться брутального, бруднуватого ХІХ століття в Америці. З піонерами, траперами, волоцюгами, з величезною кількістю божевільних емігрантів, які розсіялися континентом.
— Яке ви маєте захоплення, крім літератури?
— Нумізматика.
— Думав якраз уточнити: може, марки збираєте? Майже вгадав.
— Але воно то спалахує, то пригасає. То накопичую, то починаю щось перебирати, продавати, знову збираю. Найрідкісніший раритет — монета царських часів. Але основна моя діяльність з 2016 — робота художником на зйомках кіна, серіалів та реклами. Різні маски, роботи, спецефекти.
КОМЕНТАРІ