На Львівщині знайдено могилу повстанця УПА Петра Корчинського (повстанське псевдо “Стрийко”), який після загибелі свого підрозділу переховувався у лісах аж до 1962 року, пише “Козацький край”. Про знахідку розповів письменник родом з Черкащини Василь Шкляр, чий роман “Троща” спонукав до цих пошуків галицьких краєзнавців.

“Після кількарічних пошуків могилу повстанця Стрийка знайдено. Це на Сколівщині на горі Обіч недалеко від села Корчин. Справжнє ім’я героя – Петро Корчинський. Він належав до боївки, яка охороняла славнозвісний ГОСП – Головний осередок пропаганди ОУН-УПА, в якому працювали Полтава, Горновий, письменниця Богдана Світлик (Марія Дмитренко) і куди 1947 року приїздив на нараду сам Роман Шухевич. Дякую пошуковій групі “Роберт” і моєму давньому другові Богдану Сидораку за невсипущу працю зі збереження пам’яті про наших героїв. Війна триває. Ми переможемо!”, – говорить Василь Шкляр.

У ексклюзивному коментарі письменник уточнює: коли пошуковики знайшли могилу, то біля решток повстанця побачили і гвинтівку, з якої він застрелився.

Цитуємо уривок з роману Василя Шкляра “Троща”, який ілюструє обставини завершення життєвого шляху повстанця:

“Він залишився в лісі сам-один, коли полягли всі друзі, і протримався до осені 1962-го. Йому допомагав лише один чоловік, товариш з дитинства Осип. Цей Осип тільки приблизно знав, де Стрийкова криївка, і їздив туди конячиною мовби по дрова. Стане, поцюкає сокирою, даючи умовний сигнал, і кине під дерево торбу з харчами. Навіть голови не поверне в той бік, бо страшно на Стрийка дивитися. Зарослий, як звір, очей не видно.

“Як ти?” – спитає Осип і далі цюкає сокирою, наче боїться, що хтось їх почує.

“Жию”, – відкаже Стрийко і тихо щезне, щоб Осип не видів, де він ховається.

Так було простіше обом. І Стрийкові спокійніше, що його криївку ніхто не закмітив, й Осипові легше на душі: раптом що – нікого не бачив, нічого не чув, не знаю. Довго так вони зустрічалися. Роками. Осип уже й сам зморився від таємних побачень, а як то воно було Стрийкові, га? Як же йому було, якби хто поспитав.

Та одного разу він вийшов з-за дерев і став перед Осипом. У того мурахи спиною поповзли. Не впізнати було Стрийка – зарослий, худющий, шкіра та кості, замість очей дві розтулені рани. Осипові стислося горло.

“Дєкую тобі за все, брате”, – сказав Стрийко.

Осип заплакав.

“Як за два тижні приїдеш сюди, а я не вийду, то закопай мене ген біля тої берізки”, – показав рукою Стрийко.

Через два тижні Осип приїхав до лісу, поцюкав сокирою, але ніхто вже до нього не вийшов. Він боязко підступив до берізки й побачив яму, біля якої чорніла купа сирої землі. У ній стриміла лопата. На дні ями, вистеленому ялиновим гіллям, лежав Стрийко з крісом у руках. Осип загорнув могилу, помолився і тільки тоді побачив поруч під буком скарб, що його лишив по собі Стрийко. Миска, ложка і кухлик. До побачення, світе, лишаю тобі все, що мав…”

(Із роману “ТРОЩА”)