“Рух поєднав права людини із правами нації…” – Іван Заєць

35 років тому, 8-10 вересня 1989 року у Києві, у палаці КПІ відбувся установчий з’їзд “Народного Руху України за “перебудову”. “Це одна з найважливіших подій в історії українського народу,”, ― зауважує народний депутат попередніх скликань, один із фундаторів “Народного Руху України” Іван Заєць. Він розповів докладно Українському Радіо ― як обирали місце проведення установчого з’їзду; чому перша назва організації мала додаток “за перебудову”; як на цьому з’їзді “Кравчук-волиняка” переміг “Кравчука-комуняку”; чому вже після здобуття Україною незалежності Рухові не вдалося взяти владу?

З чого розпочинався сам Рух? Організувати установчі збори рухівцям було досить непросто, бо дозвіл комуністична влада довго не давала, тож розглядали варіанти проведення зборів у Вільнюсі.

І у Вільнюсі, і в Молдові розглядали. Ми схилялися до Вільнюса, тому що вони йшли попереду, було чого повчитися. Тут треба відзначити таку постать, як Петро Таланчук, який на той час працював ректором КПІ, а заступником був Михайло Згуровський. Голова оргкомітету зі створення Руху Володимир Яворівський мав тоді зустріч з Петром Таланчуком, і вони домовились, що нам нададуть палац культури КПІ. Але Таланчук чудово розумів, що ризикує своєю кар’єрою, тому застосували такий прийом: він надав дозвіл, а сам ліг у лікарню. І перед секретарем з ідеології відповідав уже Михайло Згуровський, такий молодий і худорлявий хлопчина 36 років, тож із ним довго не говорили і дали дозвіл на проведення установчого з’їзду Руху. Цьогоріч 21 січня ми відкривали меморіальну дошку, присвячену 35-річчю “Народного Руху України”, і Петро Таланчук був на цій події. Він розповідав, що його тоді викликав “уповноважений” у сусідній корпус. У кімнаті було зашторене вікно чорною шторою і стояв кулемет, а на майданчику перед клубом вже зібралося багато людей, щоб підтримати делегатів з’їзду, і водночас з’явилися військові курсанти у чоботях. І Таланчук сказав: “Якщо проллється хоча б одна крапля крові, вам буде непереливки. Я більше до вас приходити не буду” ― і грюкнув дверима. Отже, лише цього року мені відкрилася така правда. Тоталітарна комуністична імперія не хотіла здаватися, але ми теж не хотіли прирікати себе на винищення. У ХХ столітті українці відчули загрозу, що перебування у складі Радянського Союзу приведе просто до знищення української нації, навіть як біологічної спільноти. Тому рух до свободи був дуже потужний.

Чому перша назва організації мала додаток “за перебудову”?

Диктувала ситуація. Коли генсек Михайло Горбачов проголосив свою перебудову, сказав, що ми будемо будувати соціалізм із людським обличчям, то в компартії виділилась так звана демократична платформа, де люди справді прагнули реформ. Але була значна частина комуністів, які не хотіли ніяких змін і вважали, що утримати СРСР від ліквідації можна лише грубою силою і що треба закручувати гайки. Таким чином, нам треба було грати на цих двох клавішах, але ми апелювали до демократії та перебудови, яку проголосив Горбачов. Тоді відбулася зустріч Горбачова з письменниками ― Гончаром, Павличком, Драчем та ін. ― у присутності Щербицького. Письменники тоді говорили, що вони прагнуть створити організацію, яка допомагатиме реформувати країну, а влада в Україні, мовляв, не хоче цього. Це була така гра. До того ж ми стояли на порозі виборів до Верховної Ради України і розраховували на те, що Рух як громадська організація матиме право на висування кандидатів у народні депутати. Наші сподівання не справдилися, тому що комуністичне керівництво одразу розшифрувало, що “Народний Рух України” ― це альтернатива до Комуністичної партії, така парасолькова організація, яка виростає з ідеї створення своєї держави, відновлення української незалежності, утвердження демократії, повернення додому в Європу. Тому через рік, у жовтні 1990 року ми змінили мету діяльності Руху і записали, що метою діяльності Руху є здобуття незалежності України, ще у складі Радянського Союзу. Сьогодні треба визнати, що “Народний Рух України” ― це була парасолькова організація, яка об’єднала людей, котрі прагнули відновити Українську незалежну державу. Це лідерство треба визнати. На згаданій меморіальній дошці у КПІ написано, що 8-10 вересня 1989 року відбувся установчий з’їзд “Народного Руху України”, громадсько-політичної організації, яка очолила боротьбу українського народу за незалежність.

Що відбувалося протягом року після перших зборів?

НРУ одразу після створення розпочав готувати і здійснювати масові акції, для того щоб обернути свідомість українця у державні часи ― добу УНР, боротьби УПА тощо. Це був такий урок історії. Згадаю чотири важливі події, які покликані були скерувати свідомість українця в бік державності. Перша акція ― жовтень-листопад 1989 року, екологічний похід із Нетішина до Києва, це був протест проти брехні щодо Чорнобильської катастрофи. Друга акція ―  21 січня 1990 року, ланцюг єдності між Києвом та Івано-Франківськом, це мільйони людей і сотні тисяч синьо-жовтих прапорів, що привернуло велику увагу народу. Компартія була проти цього ланцюга і не вірила, що ми зробимо таку грандіозну акцію, вони вилучали синьо-жовту матерію з магазинів, тиснули на директорів автопідприємств, щоб нам не давали автобуси для виїзду на місця, починали раптово ремонтувати дороги, але волю спинити вони не могли. Тоді Леонід Кравчук одягнувся у спортивний костюм, сів у “Волгу” і поїхав по Житомирській трасі. І побачив дуже багато людей і символіки, гадаю, саме тоді він зрозумів, що чіплятися за старе не можна, бо вже дмуть інші вітри. Третя акція ― це підняття синьо-жовтого прапора біля Київради, там також було 200-300 тисяч людей з усієї України. Тому ми означаємо цю акцію як загальнонаціональну подію, а не регіональну київську. Четверта акція ― відзначення 500-річчя українського козацтва 3-5 серпня 1990 року на Дніпропетровщині та в Запорізькій області. Величезна широка колона людей, хвіст якої на Хортиці, а голова ― на центральній вулиці, на лівому березі Дніпра. Цим тоді займався саме “Народний Рух України”, але ми на той час вже були депутатами, тому розуміли, що Верховній Раді треба активно діяти. Тож виникла наша пропозиція ухвалити Декларацію про державний суверенітет України. Саме з ухваленням цієї Декларації відбувся переломний момент ― ідея незалежності, відновлення української державності перекочувала із майданів у владні кабінети. І стало зрозуміло, що цю незалежність можна здобути мирним шляхом.

Хочу наголосити, що успіх Руху забезпечувало те, що він об’єднував людей навколо двох базових ідей національної державності та демократії, він поєднав права людини із правами нації. Ще наприкінці 1970-х років Юрій Бадзьо написав книгу “Право жити”. Вже тоді правозахисники розуміли, що боротьба за права людини не може бути успішною, якщо її не перевести у площину боротьби за національне визволення народу. Тож Рух фактично реалізував цю думку.

На з’їзд прибув Леонід Кравчук, хтось йому на лацкан причепив синьо-жовтий прапорець, а він зняв піджак і залишився в сорочці…

Треба сказати, що на цьому з’їзді “Кравчук-волиняка” переміг “Кравчука-комуняку”. Леонід Кравчук зрозумів природу самого Руху, що ця організація виросла з ідеї духовно-культурного відродження України. І якщо ретельно читати виступи та інтерв’ю Кравчука, то він тоді означив, що НРУ є альтернативою до комуністичної влади, що це організація, яка буде боротися за самостійність України. На той час це були досить сміливі думки, у тому кублі, де перебував Кравчук.

Чи доречно сказати, що після здобуття незалежності Рух пішов дещо іншим шляхом, ніж балтійські соратники?

У нас була інша ситуація. Якщо говорити про Литву, то вона відновлювала свою державу, яка впала через окупацію радянською імперією ― СРСР ― у 1940 році. Тому литовський Сейм відновлював конституцію та кордони, що діяли на той час. А ми, коли ухвалювали Акт проголошення незалежності України, то обговорювали питання, яким чином зафіксувати це відновлення. І ми знайшли таку формулу, що створюємо новітню сучасну Українську державу і самим фактом створення цієї держави відновлюємо українську незалежну державність. У нас були б великі проблеми, якби ми пішли шляхом Литви, ми бачили свій шлях, який виявився дуже раціональним. Нас часто звинувачували, що ми не реалісти, а мрійники, але ви ніколи не зробите великі справи, якщо у вас не буде віри в те, що ви робите. Якщо ви не будете думати про загальне добро більше, ніж про власну кишеню.

Які були причини розколу “Народного Руху України”?

Ми не говоримо про розкол НРУ як громадсько-політичної організації. Вона припинила своє повнокровне існування у 1992 році. Організація виконала свою історичну місію, привела український народ до відновлення державної незалежності. Після 1991 року, коли відбувся історичний референдум 1 грудня, процеси пішли у бік творення багатопартійної політичної структури в Україні. Тоді почали вважати, що громадські організації вже виконали свою роль, що треба творити партію на базі Руху. Тому, коли ми говоримо про роз’єднання, то насамперед це питання модернізації партії. У 1998 році на виборах ми побачили, що авторитет Руху падає, на нас “навісили всіх собак” за прорахунки комуністичної влади. Пригадуєте гасло “Спасибі Руху за розруху”? Але ж Рух не був при владі навіть і близько. Отже, ухвалили рішення змінити керівництво Руху, і саме на стадії реалізації цієї ідеї відбулося тертя.

Чому Руху не вдалося взяти владу?

Тут багато причин. Одна з причин ― той спадок, який ми одержали. Україна на той час була заповідником комунізму. І ХХ століття поставило перед українцями екзистенційну проблему, як було сказано вище. Москва винищувала провідну верству українців, підприємливих людей ― голодом, війнами, тому спадок у нас був жахливий. Нам дістався огидний кавалок народногосподарського комплексу колишнього Радянського Союзу ― важка промисловість, металургія, хімія, сировинні галузі. Крім того, у нас не було досвіду, хоча ми багато вчилися, працювали, думали про загальне добро. І не можна не згадати клятого сусіда Росію, яка ніколи не погоджувалася з думкою, що Україна може стати незалежною державою, тому шкодила як могла. Згадаймо початок 1990-х років, коли Росія підняла ціни на енергоносії у тисячі разів, а це вдарило нас інфляцією, поруйнувало технологічні цикли, які й так були розірвані.

Якщо пригадувати 1999 рік, Українську народну партію, якою була відмінність між лінією Костенка та лінією Чорновола?

Тоді був “Український Народний Рух”, а не народна партія. А я людина команди. Якщо ухвалюють рішення командно, то я намагаюся їх виконувати. Рішення про оновлення керівництва Руху було обговорено та ухвалено. Наведу приклад, як у 1998 році ми поверталися із Дніпра, Луганська, Донецька, з передвиборчої поїздки, і голова Руху В’ячеслав Чорновіл зібрав нас у своєму купе ― був я, Павличко, Коваль, Черняк і Мовчан ― і сказав, що треба щось робити, бо Рух втрачає динаміку. Тоді й було ухвалено рішення оновити, модернізувати діяльність Руху, але знайшлися сили всередині, які не захотіли цього робити. Що і стало причиною розходження на дві частини “Народного Руху України”. Думаю, можна було зберегти НРУ як партію. Адже Рух має дві біографії. Це громадсько-політична організація, яка творилася на базі ідеї національної держави, і це партія. У свідомості часто не розділяються ці речі, тому громадяни плутають, хто й на якому етапі очолював Рух.

Важливо зважати ще й на таке. Коли була акція “Україна без Кучми”, я входив до РНБО. Президент Кучма тоді балансував, у нього були олігархи, “червоні директори” і була патріотична частина, рухівці та інші організації. А потім йому хтось порадив, що треба відмовитися саме від патріотичного сегменту української політичної системи, і я думаю, що в цю роботу були запущені спецслужби. Якби на чолі Української держави були люди зі стратегічним мисленням, вони б цього ніколи не робили.

Сьогодні ми перебуваємо у найтяжчому періоді нашого існування ― у війні з Росією. А Росія завжди розглядала Україну як екзистенційного ворога, завжди розв’язувала війни на знищення української нації та держави. І зараз ця екзистенційна загроза стоїть перед нами на повен зріст. Ми мусимо перемогти Росію у цій війні ― і на полі бою, і в духовно-культурній сфері.

До таких ювілеїв, як 35 років НРУ, треба завжди звертатися за енергією, мудрістю, небайдужістю тих людей, які творили сучасну Українську державу. Наша ідея державності глибоко проникла у свідомість народу, бо сотні тисяч людей пішли добровільно захищати і жертвувати своїм життям заради держави.