“Ви знаєте, всі заворушились. Ніхто нічого не знає, коли будуть вибори і чи будуть вони взагалі. Але що в Києві, що в регіонах, в тусовці тільки про це і розмов”, – з неприхованим здивуванням розповідає в розмові з “Українською правдою” один із впливових депутатів “Слуги народу”.

Десь із моменту виборів президента США в довколополітичних колах і справді стали говорити про перезапуск влади в Україні як про річ вирішену. Політтехнологи пошепки прогнозують ім’я майбутнього президента, політики поки напівжартома “укладають” коаліції в наступній Раді, а у великих містах та регіонах поступово хтось викуповує рекламні площі з прицілом на весну.

Власне, саме словосполучення “вибори на весну” УП доводилось чути чи не в кожній розмові з політиками чи соціологами впродовж останніх тижнів.

Редакція “Української правди” уже давно висловила своє негативне ставлення до виборів під час війни, але ми вирішили розібратись, звідки взялася ця нав’язлива ідея весняних виборів, чи реально їх можна провести в такі строки, хто і як до них готується та хто може виграти.

Чому саме “вибори навесні”?

“Ми от тільки зараз зрозуміли, для чого взагалі треба вибори. Якщо довго немає змін, система закривається як пароварка і починає нищити сама себе. Зараз от просто відчувається, наскільки нам треба випустити пар і в суспільстві, і в політикумі. Тому, я думаю, всі так вчепились у цю ідею весняних виборів”, – розмірковує в розмові з УП один із владних депутатів.

Але поки в країні триває війна, вибори прямо заборонені законом. Тому, щоб провести вибори навесні чи в який-будь інший час, треба або змінити законодавство, або скасувати сам воєнний стан. Інакше кажучи, або змиритись і спробувати організувати голосування під час бойових дій, або якимось чином закінчити війну.

Як переконують співрозмовники УП у різних політичних силах, поява самого концепту “виборів на весну” не випадково збіглася в часі з обранням Дональда Трампа.

“Люди думають так, що от Трамп стане президентом 20 січня, тоді якийсь час треба на те, щоб змусити нас і росіян на переговори, а тоді ще два – три місяці на проведення кампанії і вибори. Отак і виходить якийсь квітень – травень. І всі настільки уже хочуть цих змін, що їм неможливо донести якісь раціональні аргументи, що це нереально”, – каже співрозмовник УП у президентській фракції в Раді.

Ще восени 2023 року лідери парламентських фракцій у ході так званих “Діалогів Жана Моне” уклали публічну домовленість, що перші повоєнні вибори пройдуть не раніше, як за шість місяців після скасування режиму воєнного стану.

У владі припускають, що на те, щоб реально все організувати і проголосувати потрібні зміни в закони, піде не менше ніж чотири місяці. Тобто якщо дуже напружитись, то найшвидше вибори можна провести місяців за чотири після скасування воєнного стану. Але це дуже оптимістичний сценарій.

Однак для політичного середовища є й інше, може навіть важливіше, питання. В якій черговості проводити вибори: спершу президентські, а тоді парламентські й місцеві чи навпаки.

Як переконують джерела УП в команді Зеленського, це питання викликає чимало суперечок на Банковій і в “Слузі”.

На початку вторгнення рейтинги довіри президента були настільки захмарними, що Зеленський без найменших сумнівів виграв би перевибори, найшвидше навіть у першому турі. Однак що довше триває війна, то більше втома від неї персоналізується саме на особистості верховного головнокомандувача.

Станом на кінець 2024 року команда Зеленського розділилась на кілька таборів: перші – ті, хто вірить у перемогу президента, другі – ті, хто не вірять, що він зможе перемогти, треті – адепти варіанту, щоб Зеленський взагалі не балотувався.

Перші, відповідно, ратують за те, щоб спершу президент пішов на вибори, виграв їх і цим дав новий імпульс своїй партії.

Другі – агітують за варіант, щоб спочатку переобиралась Рада і місцеві органи, бо після програшу президента у “Слуги” не залишиться шансів на пристойний результат.

Третя ж група послуговується логікою, що президент обіцяв прийти на один строк, вистояв у війні і йому не варто ризикувати своїм спадком, а краще відмовитись від балотування. І за це українські виборці, схильні до пошуку балансів, віддячать його партії на парламентських виборах.

“Є ще ідея взагалі ризикова – провести всі троє виборів одразу. Але навіть Конституція до цього дуже негативно налаштована. Ну і, якщо чесно, є відчуття, що наші партнери дотиснуть, і першими будуть вибори президента”, – зізнається один із топів “Слуги народу”.

Фантастичні вибори та де їх шукати

Відсутність розуміння, як саме робити вибори, не скасовує потреби бути до них готовими. Принаймні схоже, що саме таким гаслом керується українська влада і – ще більше – українська опозиція.

Представляючи в Раді котрийсь зі своїх “планів”, президент Зеленський різко розкритикував тих, хто зараз говорить про вибори.

“В Україні є люди, які, може, зголодніли до цього (виборів – УП) настільки, що хочуть боротися всередині нашої держави більше, ніж заради нашої держави. Хочуть політичних суперечок в окопах, як у телестудіях. Це згубно для України.

Україна спочатку потребує справедливого миру, а потім українці проведуть справедливі вибори”, – рішуче заявив Зеленський з трибуни парламенту.

Проте ще з початку року його команда веде фактичну зачистку політичних конкурентів у своєму сегменті електорального поля. Почалося все з гучної відставки головкома ЗСУ Валерія Залужного на початку року, продовжилось навесні відставками в уряді, типу звільнення міністра відновлення Олександра Кубракова.

Процес “очищення” триває й досі, наприклад, через спроби “загасити зірку” глави Головного управління розвідки Кирила Буданова чи мінусувати вплив віцепрем’єра з цифровізації Михайла Федорова, проти якого в анонімних Telegram-каналах розгорілось було ціле полювання на відьом.

У кожної з цих історій була своя фабула взаємостосунків із президентом, але кожна з них мала і спільну рису: всі згадані діячі нарощували підтримку і публічну присутність. І в ОП бачили в цьому загрозу, що підтримка трансформується в політичні бали.

Треба визнати за технологами Банкової уміння відчути потенційного конкурента. Як одноголосно погоджуються співрозмовники УП і у владі, і в опозиції, саме навколо протистояння превентивно звільненого генерала Залужного і чинного президента Зеленського буде формуватись головна інтрига наступного виборчого циклу. Якщо, звичайно, обидва кандидати вирішать балотуватись, а це поки не вирішено жодним із них.

Усі інші політичні гравці і потенційні спонсори муситимуть вибудовувати своє позиціонування, виходячи з розуміння цієї вісі політичного протистояння.

Єдине опубліковане на сьогодні соціологічне дослідження президентських рейтингів показує великий відрив пари Залужний – Зеленський від решти політичного пелотону. Поява третього в цій парі поки малоймовірна.

Чого не скажеш про вибори парламентські. І відкрита соціологія, і ті закриті дослідження, які мала змогу переглянути УП, дають підставу зробити головний висновок: у наступній Раді не буде монобільшості. Вирішальну роль матимуть “малі” партії, які зможуть стати частинами коаліції. Особливо ті нові проєкти, які прийнято називати “партіями військових” чи “силами волонтерів”.

Бажанням не прогавити свій шанс можна пояснити активізацію багатьох політичних сил, які в останні тижні почали проводити “оглядини” партактиву чи ревізію осередків. Влада ж стоїчно заперечує будь-яку підготовку до виборів.

“Але є нюанс. Чим більше ми відхрещуємось від виборів, тим більше всі думають, що ми їх готуємо.

Опозиція кричить про вибори, бо їй це треба. Так вони шукають якісь гроші від спонсорів, вони можуть мотивувати людей, тримати всіх в тонусі, казати, що от скоро вибори і всім треба зібратись. Особливо активна Тимошенко, у неї і гроші шукаються, і місця для спонсорів і так далі”, – бідкається один із чільних представників президентської партії.

Активність Тимошенко і справді вже важко заховати, адже Юлія Володимирівна за останні тижні пропонувала “спільний похід” на вибори і місця у списках, просила про підтримку чи пропонувала послуги своїх осередків і членів дільниць такій кількості людей, що це вже поступово стає мемом.

“У Юлі проблеми, бо її виборців природним чином стає менше, плюс з’явився Діма Разумков, який методично підтискає “Батьківщину” на її ж електоральному полі. Але головна проблема у Тимошенко, що люди уже не пам’ятають, коли вона була у владі і щось реально робила”, – пояснює УП не під запис один із соціологів.

Зовсім інша ситуація в політичної партії Петра Порошенка. За рахунок системної роботи на свою нішу та концентрації власного медіаресурсу колишній президент впевнено тримає рейтинг партії в районі плюс-мінус 10%. Це настільки автономний харизматичний культ, що його майже не зачіпає навіть вибухоподібний ріст рейтингу Залужного.

Щоправда, Порошенку довелося змиритися з тим, що його президентські амбіції в осяжному майбутньому навряд чи будуть реалізовані. Хоча шанс на активну роль у майбутній коаліціаді може послужити назавжди п’ятому президенту певною компенсацією за це.

Зі старих проєктів інтригуючою залишається доля чергової реінкарнації “Партії регіонів” у проєкті Фірташа – Льовочкіна – Бойка.

Як він буде називатись і хто буде у першій двадцятці, зараз не так важливо. За замірами соціологів, після трьох років повномасштабної війни нова-ПР досі може розгорнути діяльність на електоральному полі об’ємом у 20–30%. Мова про тих, хто “против войны и сноса памятников Пушкину”. А це уже викликає важкий ефект дежавю з 2007-го чи 2014-го.

Не лише війна: що заважає проведенню виборів 

Будь-яка виборча кампанія має дві взаємопов’язані складові. Перша – це, умовно кажучи, ідеологічне наповнення, тобто навколо чого відбувається політична конкуренція тих, хто має право висуватись. Друга – це інфраструктура голосування, тобто порядок визначення того, хто, де і як може реалізувати своє право голосувати.

Обидві ці обов’язкові складові виборчого процесу станом на кінець 2024 року неможливо точно окреслити.

Ідеологічна рамка майбутніх виборів взагалі незрозуміла, оскільки будь-яке позиціонування кандидатів і партій повністю залежить від умов, строків та кордонів закінчення війни. А їх не знає ніхто ні в Україні, ні поза її межами.

Як писала УП, українська влада шукає різні варіанти зав’язати співпрацю з новою адміністрацією у США. Наслідки паризької зустрічі Макрона, Зеленського і Трампа показують, що обраний американський президент “готовий уважно слухати”, але поки не має остаточного варіанту “закінчення війни за 24 години”.

Тому в більшості політичних штабів в Україні наразі панує атмосфера тотальної невизначеності, бо ніхто не ладен вибудувати виборчу стратегію, не маючи відповіді на головне питання: як закінчиться війна?

Ще більш непрогнозована ситуація із другою складовою виборчого процесу – інфраструктурою голосування.

Для початку не зрозуміло, хто зможе проголосувати. На початку повномасштабного вторгнення Центральна виборча комісія закрила доступ до реєстру виборців, щоб окупантам не дістались ці дані.

Але за три роки війни десятки тисяч людей загинули, за різними оцінками, від 5 до 8 мільйонів осіб виїхали з країни, ще десь 4–5 мільйонів стали внутрішньо переміщеними особами і змінили місце проживання. Для того, щоб провести вибори відповідно до закону, ЦВК мусить оновити дані про ці мільйони виборців. А це величезний обсяг роботи, часу і грошей.

Згідно з даними закритого дослідження Ради Європи для України, з якими змогла ознайомитись УП, тільки 1 із 16-ти українців, які живуть за кордоном, стоїть на консульському обліку, а отже, має формальні підстави проголосувати на виборах.

Як достукатись і дістати дані про фактичне перебування решти 15-ти, які на обліку не стоять – загадка із розряду надскладних.

А як партіям і кандидатам проводити агітацію серед цих мільйонів емігрантів? А як таку ж агітацію чи зустрічі з виборцями проводити серед мільйона мобілізованих і кадрових військових у ЗСУ? Їм дозволено голосувати, але прямо заборонено брати участь у політичному житті.

Друге питання, на яке немає відповіді: а де голосувати?

У десятках прифронтових районів і навіть тилових областей місця типу шкіл, університетів, дитячих садків, лікарень, бібліотек тощо, де зазвичай функціонували виборчі дільниці, просто фізично знищені. І нових приміщень, які б відповідали вимогам виборчого закону в плані захисту та інших показників, до виборів ніхто не збудує.

Як не відкриє і ще тисячі консульств у ЄС та інших частинах світу, де зараз сконцентровані тисячі й мільйони українських виборців. Уже очевидно, що за нинішньою процедурою, коли виборець особисто в день виборів приходить до посольства, отримує бюлетень і голосує, мільйони людей фізично не встигнуть це зробити.

А отже, постає третє, не менш критичне питання: як голосувати в умовах настільки глобальної трансформації структури населення і географії розселення виборців?

Очевидних сценаріїв є кілька, але всі вони дуже і дуже проблематичні.

Можна продовжити час голосування: не проводити вибори в один день, а розтягнути їх, скажімо, на тиждень. Таким чином і в Україні, де безпекова ситуація залишатиметься важкою, і за кордоном, де пропускна спроможність дільниць дуже невелика, більшість виборців отримають шанс проголосувати.

Але такий сценарій впирається в питання бюджету, адже всі члени дільниці, охоронці, конвоїри, власники приміщень і так далі муситимуть отримувати зарплати за кожен додатковий день. А це – колосальні витрати.

Можна в такому разі змінити форму самого голосування: дозволити голосування поштою чи, скажімо, через якусь цифрову платформу типу “Дії”.

Однак і в такому варіанті запитань більше, ніж відповідей. Ціна пересилки мільйонів бюлетенів з України та в Україну буде просто космічною. Ба більше, у згаданому дослідженні Ради Європи українці висловили тотальну недовіру до такої форми голосування. “Поштовому” варіанту волевиявлення довіряло менше 10% опитаних.

Запровадити голосування через “Дію”, про що багато говорять у політичних колах, так само, за чинним законодавством, не можна.

“Дія” належить уряду, а виборчий сервіс мусить належати ЦВК і тільки їй. Щоб у Центрвиборчкому з’явився власний цифровий сервіс, треба бюджет, тендер, гроші і час. Купити у когось готове рішення для голосування онлайн теж неможливо, бо ніхто у світі не проводив настільки масштабних виборів у цифрі.

Та і сама така форма голосування може стати не виходом, а проблемою: вона в рази спрощує процес “контролю” підкуплених виборців, а на далеких закордонних чи прифронтових територіях може прислужитись для примусу виборців.

Це ми ще не говоримо про чисто безпекові речі. Або ще одна тема, яка стане перед виборами дуже гостро – висування за кордоном.

Люди, які виїхали з країни після вторгнення, за чинним законом не мають права балотуватись. Закон вимагає від кандидатів у депутати останніх 5 років перед виборами жити в Україні, для кандидатів у президенти – 10. Тому умовний Арестович, але не лише він, може отримати відмову в реєстрації кандидатом від ЦВК на цій підставі. І мова йде про мільйони людей, яких можуть обмежити в їхніх правах бути обраними.

Співрозмовники УП в профільному комітеті Ради переконують, що серед депутатів є повний консенсус – не дозволити тим, хто виїхав, балотуватись у Раду.

Одним словом, майже невирішуваних питань просто вал. І з усіма ними треба розібратись до початку виборчої кампанії.

*     *    *

“Якщо чесно, то у нас як партії влади, мабуть, найважча позиція. Залужному ясно, що робити, всім іншим ясно, куди рухатись – або вибирай сторону, або якусь свою нішу. А що робити нам? Поки не відомо взагалі”, – бідкається “влада” в особі одного з чільних партійців Зеленського.

В Офісі президента певний вихід із ситуації бачать у ребрендингу своєї партії та оновленні списків. Перепаковувати бренд “Слуги народу” в “Команду Зеленського”, як зараз попередньо охрестили майбутній проєкт, доведеться, найімовірніше, все тому ж Федорову з Мінцифри.

“Ви згадайте всю історію до цього. Ніколи ребрендинги не приводили до перемоги. Люди ж і так розуміють, що воно за “нова” партія і які в ній люди. Тому навряд чи це дасть якийсь стрибок”, – розмірковує співрозмовник УП в керівництві “СН”.

“Ясно, що всіх нинішніх керівників “Слуги”, типу Арахамії і інших, попросять на вихід. Мабуть, додадуть якихось урядовців активних, когось із Офісу, когось із фронту і ЗСУ. А весь негатив заберуть з собою нинішні “лідери” фракції”, – додає інший “слуга”, якому теж може випасти саме така доля.

“Але все це поки тільки думки. Якщо ми не зможемо домовитись із Трампом, щоб він змусив Путіна зупинитись, то все це не має значення. Бо самі ми Росію не переламаємо”, – резюмує співрозмовник.

Роман Романюк