“Зірка”: як жив і помер кінотеатр, якого черкасці досі не можуть забути

Триста місць, 25 копійок за квиток і сльози на індійських фільмах. Колишня кіномеханік Світлана Пархоменко згадує «Зірку» – маленький кінотеатр на вулиці Благовісній, що залишив великий слід у пам’яті цілого покоління черкасців.

Перше жовтня 1970 року. Поки весь Радянський Союз святкував День учителя, на черкаській вулиці Жовтневій (нині – Благовісна) відкривав двері новий кінотеатр. Називався він «Зірка» – і, як зірка, горів яскраво, хоча й недовго. Всього двадцять два роки.

На відміну від монументального широкоформатного «Дніпра» на 560 місць, що постав у центрі міста, або «Миру» на 500 глядачів, «Зірка» була скромнішою: триста крісел, приватний сектор довкола, фільми, як правило, «повторного перегляду», власна вугільна котельня – і звичайний, не широкоформатний, зал. Проєкт, як пізніше зауважив у коментарях до нещодавнього фейсбук-допису Світлани Пархоменко один із черкасців, «більше пасував для смт, ніж для обласного центру». Але саме ця камерність, ця провінційна затишність і зробила «Зірку» особливою.

Апаратна: і мистецтво, і техніка

Світлані Пархоменко було 24 роки, коли вона переступила поріг апаратної вперше. Позаду – шість років на головному поштамті, де вона приймала й видавала посилки. Але після декретної відпустки захотілося змін.

– Головний інженер «Зірки» Леонід Заяць запропонував мені прийти ученицею, – розповідає вона в інтерв’ю нашому виданню. – Я зайшла в апаратну, побачила проєктори, підсилювачі, випрямлячі – і сказала, що не піду. Думала: ніколи тут нічого не навчуся.

Але інженер переконав. І вже через тиждень Світлана самостійно вела сеанси, а за три місяці склала в міському управлінні кінофікації екзамени на третю категорію кіномеханіка. Впродовж двох років отримала категорію другу і відтак першу. Так почалися чотирнадцять років роботи, які вона досі згадує з теплом.

Мало хто з глядачів замислювався, що відбувається за маленьким заскленим віконцем на задній стіні зали. А там кипіло своє особливе життя.

Серце апаратної – три кінопроєктори (на два заряджали дві частини фільму, а на третій – кіножурнал, який демонстрували перед початком). Кінопроєктори мали ксенонові лампи. Саме вони пробивали промінь крізь целулоїдну плівку й кидали зображення на екран. Але ксенон – примхливий: лампи виділяли озон, тому довелося зробити витяжки. А ще такі лампи вибухали – несподівано й голосно.

– Одного разу прийшли вранці на техогляд перед першим сеансом, – згадує Світлана, – перевіряємо лампу – не засвічується. Виявилося, що вночі вона вибухнула сама по собі.

Робота кіномеханіка вимагала постійної уваги. Фільми надходили на плівці трьох форматів – звичайній, кашетованій (псевдоширокоекранній) і широкоекранній, – і для кожного треба було вставляти відповідну рамку перед об’єктивом. Забув замінити – і на екрані зображення розтяглося до невпізнанності. Тоді зупиняй сеанс, міняй, запускай знову. Якщо плівка була зношена – «третьої категорії», як казали фахівці, – її доводилося ретельно проклеювати в перемоточній кімнаті. Порвалася під час сеансу – означало зупинку, найбільший сором для кіномеханіка.

Перехід між частинами фільму з одного проєктора на інший мав бути непомітним. Яскравість, різкість, якість звуку – все це лежало на плечах людини за скляним віконцем. 

– У залі сидить триста глядачів, і їхній настрій залежить не тільки від фільму, а й від якості нашої роботи, – каже пані Світлана.

Окрім технічної майстерності, у Світлани виявився ще один хист. Адміністратор кінотеатру, колишній військовий у відставці на прізвище Волошин, одного разу звернув увагу на її дикцію – і відтоді саме вона записувала анонси на автовідповідач. Номер телефону черкасці пам’ятають досі: 5-31-31.

– «Шановні кіноглядачі, наступного тижня в нашому кінотеатрі буде демонструватися кінофільм…» – і далі назва, актори, час сеансів, – відтворює вона формулу напам’ять. – Навіть у вихідний приходила записати новий анонс.

А перед кожним сеансом у залі лунав магнітофонний запис з коротким сюжетом фільмів на наступний тиждень – своєрідний трейлер радянської доби.

На індійських фільмах зала плакала

Якщо питати черкасців старшого покоління, що їм найбільше запам’яталося в «Зірці», відповідь буде одностайною: індійські фільми.

«Зіта і Гіта», «Танцюрист диско», «Самрат», «Принц і жебрак» – на ці стрічки зала заповнювалася до останнього місця. Глядачі приходили по кілька разів на один і той самий фільм. Плакали – особливо жінки – не соромлячись. Люба Батенко, яка відписала під постом Світлани у фейсбуці, досі пам’ятає: перше побачення з майбутнім чоловіком відбулося саме тут, на «Зіті і Гіті». Потім чекали автобус №8 на зупинці, їли яблука з чужого двору й обговорювали фільм. «Пройшло 44 роки з того часу», – пише вона.

– Індійські фільми завжди закінчуються позитивним сюжетом, – згадує пані Світлана. – Усіх ворогів побили, перемогли, і залишається добро та любов. Глядачі поплакали, пораділи і виходять з зали задоволені. Деякі приходять ще. Ми в апаратній таж хвилювались за героїв фільму, щоправда не плакали.

Окрім індійських, аншлаги збирали комедії з Луї де Фюнесом і Адріано Челентано, «Сеньйор Робінзон», а також «За двома зайцями», «Королева бензоколонки», «Карнавальна ніч», «Іронія долі». На Жана-Поля Бельмондо теж приходили охоче.

Але бувало й інакше. Якщо фільм не цікавив – глядачі потихеньку вставали й ішли. Контролерка дзвонила в апаратну – спеціальний дзвінок, як шкільний, – і сеанс зупиняли.

Зіркачі, насіння й дзеркальна куля

«Зірка» стояла в глибині кварталів – між приватними будинками, подалі від центру. Це формувало особливий мікрокосмос: свій район, свої люди, своя субкультура (в тому числі хуліганська). Місцеві хлопці навіть мали прізвисько – «зіркачі».

Підлітки знайшли спосіб дивитися кіно безкоштовно: один купував квиток, заходив у зал – і коли гасло світло, відкривав гачок на дверях запасного виходу. Решта тихо забігала. «Не пали контору!» – жартують тепер ті самі люди в коментарях.

Зал був зручним – кожний ряд був вищий за попередній. На задніх рядах традиційно лускали насіння – після кожного сеансу прибиральниці збирали повні совки лушпиння.

Один із кіномеханіків, молодий і винахідливий Юра, змайстрував для зали справжній атракціон: обліпив велику кульку шматочками дзеркала, підвісив під стелею – і перед сеансом у темряві по всій залі бігали іскристі зайчики.

Вхід до апаратної був з вулиці, по зовнішніх сходах. Знайомі кіномеханіків іноді підіймалися туди й дивилися фільм прямо з апаратної – через те саме скляне віконце, але вже з іншого боку.

Кінець епохи

Наприкінці 1991-го глядачів ставало дедалі менше. Три людини в залі – сеанс іще відбувався. Менше трьох – ні.

«Зірка» першою з черкаських кінотеатрів не витримала переходу до ринкової економіки. Причина прозаїчна: власна вугільна котельня. У нових умовах утримувати її виявилося нерентабельним. Настав 1992 рік – і двері «Зірки» зачинилися назавжди.

Світлані запропонували залишитися охоронцем – приходити ввечері, ставити будівлю на сигналізацію, вранці знімати. Але стара сигналізація спрацьовувала без причини, і цей план швидко скасували.

Сьогодні на місці «Зірки» по вулиці Благовісній – храм Покрови Пресвятої Богородиці ПЦУ.

Пост Світлани Пархоменко у фейсбук-групі «Я живу в Черкасах» за лічені години зібрав десятки коментарів. Люди пригадують перші побачення і прогули шкільних уроків, смак морозива в антракті й запах нового пальта на вечірньому сеансі. Хтось пам’ятає номер автовідповідача. Хтось – що «навпроти висів великий годинник». 

«Все було добре, тільки тепер лишилися одні спогади, – пише черкасець Ігор Михайлович, – з якими стає весело та приємно, що ми колись відпочивали в колі своїх друзів ті незабутні моменти».

Світлані Пархоменко цього року виповниться 73. На старому фото вона ще зовсім молода – стоїть в апаратній у білому халаті. «Як пролетів час», – зітхає вона під час інтерв’ю нашому виданню.

І все ж є щось непідвладне часу в тому, як ціле місто пам’ятає маленький кінотеатр у приватному секторі – з вугільною котельнею, дзеркальною кулею під стелею і голосом у телефонній трубці: «Шановні кіноглядачі…»

Максим Степанов