Зізнаюся – достеменно мені невідомо, чи ласували гурони або ірокези медом, спеціально не цікавився. Та в часи колонізації Північної Америки бортництво там, якщо й раніше й практикувалося, остаточно перевелося. А вже як бджільництво, відродив його… черкащанин, Микола Гайдак. Чергову цікавинку розповів краєзнавець Борис Юхно.


До речі, ще один календарний привід, хоч і сумний: 14 серпня 1971 року у періодичних виданнях Міннеаполіса з’явилося повідомлення про його похорон, відповідно – можливість попрощатися з професором місцевого університету й шанованою громадою людиною. У прикінцевій частині некрологу йшлося про неоціненний внесок містера Гайдака, автора понад 200 праць та кількох книг, у розвиток бджільництва як науки. Там й зазначалося, що народився він у Черкасах, і то є помилка. Місце народження Миколи Гайдака – село Малий Янисоль на Донеччині. Але коли йому ледь виповнилося два роки, то був 1900-й, вчительська сім’я переїхала до Черкас. І в подальшому все життя він вважав наше місто своєю малою батьківщиною.

Успішно закінчив місцеву гімназію, потім університет Святого Володимира у Києві. А згодом опинився в армії УНР (позаяк будь-яка війна – не “мій профіль”, тут я “передаю слово” Андрій Кравець, аби не цитувати його статтю “Від вояка УНР – до американського професора-ентомолога”). Саме цей факт у біографії й змусив Гайдака емігрувати. У Празі він здобув фах інженера-агронома, зайнявся бджільництвом, а за три роки – 1930-го, вибрався до Штатів.

blank

Ну а далі – розповідь журналістки Ганни Шквар, якій ще 1998-го пощастило спілкуватися з лікаркою обласної лікарні Світланою Іванець, близькою родичкою Івана Гайдака. Власне, це розповідь самої Світлани Петрівни. Вибірково.

“Більше десяти років я прожила поряд з матір’ю Миколи Гайдака, Ганною Флорівною. Було в неї двоє синів – Іван та Микола, Іван у віці семи років помер. Батько – Григорій Гайдак – вчителював. У 1932 році його не стало. Ганна Флорівна, яка на той час вже не мала відомостей про сина Миколу, згодом вдруге вийшла заміж і виїхала до Житомира. А коли овдовіла, то в 1946 році вона повернулася до Черкас, до своєї рідної сестри Бадигіної Афанасії Флорівни, моєї бабусі… Оскільки я рано залишилася без матері, а бабуся Афанасія працювала вчителькою, то Ганна Флорівна брала активну участь у моєму вихованні. Усе своє нерозтрачене на внуків тепло вона віддавала мені”.

“У важкий післявоєнний час, коли Ганна Флорівна вже втратила надію дістати хоч якусь звістку чи живий її син Микола, раптом вона одержала листа аж із Америки. Було це у 1947 році. З того часу Микола Гайдак не лише листувався з матір’ю, а й допомагав їй матеріально. Але туга за сином ніколи не полишала Ганну Флорівну, адже вона розуміла, що беручи до уваги обставини його переселення, вони ніколи не зустрінуться.

1964-го у віці 84 років Ганна Флорівна померла. Поховали її, як і меншого сина, а також чоловіка, у Черкасах. Про смерть матері Микола Гайдак дізнався від моєї бабусі, з якою він продовжував листуватися до її кончини у 1969 році. А за два роки не стало й самого Миколи Григоровича”.

Київська гарматна школа, Українська старшинська школа, бої в Армії УНР, її роззброєння польською владою, табір для інтернованих, втеча до Праги, і аж там – наука. 1927-го Микола Гайдак отримує диплом з відзнакою інженера-агронома. Починає працювати в НДІ бджільництва. Вже друга еміграція, цього разу за океан. Скромна “посада” помічника пасічника. Мовна практика. Вступ до Вісконсинського університету. Бджоли, бджоли, бджоли… Микола Гайдак – доктор наук, із середини 1960-х – найбільший авторитет в галузі бджільництва у США і Канаді.

“У Мінесоті він продовжує опікуватися українством. Дає пожертви на побудову православної церкви Святого Михаїла, допомагає діаспорі в акціях. У далекому Парижі починають споруджувати пам’ятник Тарасові Шевченку – і туди надходять кошти від скромного, хоч і знаного в світі, професора. Так само й на облаштування української бібліотеки імені Симона Петлюри. Допомагає грошима, коли видають книжки для вільної України. Крім наукових праць, пише чимало статей про українську національну ідею, захисником якої був усе життя”.

Але його справою – бджільництво. Щоб підтвердити дослідами унікальні властивості меду, якось упродовж 100 днів Микола Гайдак харчувався виключно ним, молоком та водою. І довів, що при цьому достатньо додавати лише певну кількість вітаміну С. За його книгами вчаться бджолярі всього англомовного світу…

Не те, щоб ім’я Миколи Гайдака було забуте. До 100-річчя навіть поштову марку випустили. Але то – десь. А тут… Йду оце із Садової до Небесної Сотні, зрізаю тобто, симпатичною тихою вуличкою із якоюсь непритомною назвою “Житлокоопівська”, й не розумію, чому вона дотепер така, та назва. Може з іменем Миколи Гайдака вона б стала ще кращою?