Оксана Насім обіймає дочок Мар’яну (праворуч) й Аніту. Останню забрала з дитячого будинку

— Я працювала в дитячому будинку. До нас привезли новонароджену Аніту — афро-­українку, чорненьку й кучеряву. Від неї відмовилися батьки. У мене до неї була любов із першого погляду. Носила її на руках, няньчилася. Коли чергувала, клала поруч із собою спати. Дома сказала Володимиру й синам, що хочу її забрати. Коли виповнився рік, удочерили. А через два місяці я завагітніла дівчинкою, — каже 47-річна Оксана Насім із Черкас. Вона — мати-героїня. Трьох синів і дочку — народила, одну дівчинку — вдочерила.

Про це пише “Gazeta.ua”.

Оксана Насім живе в трикімнатній квартирі на першому поверсі дев’ятиповерхівки. Із вікна кухні подає ключ від домофону. Сама йде відкривати тамбур. Одягнена в джинсовий костюм, на плечі спадає довге кучеряве волосся. Запрошує до залу. Із меблів лише комод і коричневий диван із жовтими подушками. Сідає на нього з молодшою донькою 12-річною Мар’яною. Дівчина кладе матері голову на плече й обіймає руку.

— Мій чоловік Володимир працював вантажником. Почав додому приходити напідпитку, — розповідає Оксана Євгенівна. — Бив мене вагітну об стіну, топив у ванній, хапався за ніж. Якось звалив на підлогу й вже підставив до горла лезо. У цю мить мене гукнув сусід, щоб поправила трубку телефону. Ми з ними на блокираторі. Це мене врятувало.

До нас постійно виїжджала поліція. На Різдво чоловіка на вулиці виховували. Поклали обличчям у сніг, не давали піднятися. Не раз і сусіди її викликали.

Пам’ятаю, як перелякана Аніта вискочила з вікна. Добре, що живемо на першому поверсі й на вулиці стояли сусіди.

Коли Мар’янка народилася й навчилася ходити, на кухні витягувала відро для сміття й ховалася від озвірілого батька.

Раз ми з подругою їли на кухні кавун. Володимир схопив ніж і перед нами різонув собі руку. Кров’ю забризкало всі стіни.

Погодився поїхати лікуватися в реабілітаційний центр. Поки був там, я подала на розлучення.

В Оксани Насім на очах з’являються сльози. Стримується, щоб не розплакатися. У кімнату заходить Аніта, 15 років. Темне кучеряве волосся зібрала в пучок. Сідає поруч матері. Жінка обіймає обох дівчат.

— Стреси відбилися на Мар’яні, — продовжує Насім. — До 5 років не розмовляла. Лікарі казали: “Не витрачайте час і гроші — вона ніколи не заговорить”. Ми пішли до кращого логопеда області. Галина Борисівна дала один відсоток зі ста, що буде результат. Ми два роки лікувалися, і Мар’яна навчилася говорити.

У другому класі в дівчини почалася деформація грудної клітки. Лікарі порадили займатися танцями. Викривлення зупинилося. За останні два роки Мар’яна різко підросла. Зараз їй — 12. Деформація стала ще й асиметричною. Ребра тиснуть ліворуч на легені. Доньці важко дихати. Серце змістилося на 3 сантиметри. Якщо розвернеться, то зупиниться. Їздили в Охмат­дит. Там пояснили, що треба грудну клітку на три роки зафіксувати титановими пластинами. У серпні зроблять заміри. Їх виготовлятимуть у Польщі. До 27 серпня нам потрібно зібрати 150 тисяч гривень на пластини, лікування і реабілітацію. Для нашої сім’ї це непосильна сума. Чоловік із дітьми не спілкується, аліменти не сплачує. Навіть не знаємо, де він.

Старший син Оксани Насім 28-річний Владислав живе в Києві, працює в правоохоронних органах. На два роки молодший Богдан — на меблевій фабриці в Черкасах. 20-річний Назар — у кол-центрі Київстару. Аніта й Мар’яна ходять до школи.

— Аніта з садочка знає, що я їй нерідна, — каже Оксана Насім. — Якось дорогою додому запитала: “Мамо, чого я не така, як всі?”. Відповіла їй: “У мене така ж доля, як і в тебе — мене виховували не батьки, а баба з дідом. Але ти не повинна матір і батька осуджувати. У житті всяке буває”.

Я народилася поза шлюбом у російському Заполярному Мурманської області. Мої батьки зустрічалися. Коли мати завагітніла, їм не дали одружитися батьки тата. Вони були військові, а матір — із неблагополучної сім’ї.

Вона мене народила й почала пиячити. Її позбавили батьківських прав. Мене забрали батьки тата. П’ятирічною з ними переїхала до Черкас. Дід помер у 64 роки від інфаркту, коли мені виповнилося 10. Бабу я доглянула до старості. Померла у 87. Із батьком я налагодила спілкування. Про матір нічого не відомо.