blank

Втратив на війні ноги, але повернувся на службу. Черкасець Віталій Моцний на початку повномасштабної війни став до лав Збройних сил. На фронті чоловік зазнав поранення – міна розірвалася просто під ногами. Після ампутації кінцівок Віталія відправили додому на реабілітацію. Але довго відпочивати не зміг – повернувся до війська. Про те, як герой служить зараз – у сюжеті журналістки “5 каналу” Яни Лимаренко.

Віталій у цивільному житті працював у банку, виготовляв освітлювальні прилади та захоплювався мотоспортом. А з початком повномасштабної війни пішов до війська. Спершу був у розвідгрупі, а потім пілотував FPV-дрони. Повертався із завдання біля Бахмуту, коли в автівку влучила російська міна. Від смерті врятували побратими. Але ноги довелося ампутувати.

“Беручи участь у бойових діях зі своїми побратимами, приходить певне переосмислення першочергових своїх планів, і оце переосмислення не зменшило бажання продовжити службу, а лише збільшило. Коли я зрозумів, що доведеться ампутувати ноги – відповідно я відразу розумів, що в будь-якому випадку я прикладу максимальні зусилля, щоб повернутися на військову службу”, – розповів військовослужбовець 118-ї окремої бригади сил ТрО ЗСУ Віталій Моцний.

Але повернутися на передову лікарі не дозволили. А от у 118-ту окрему бригаду був потрібен інструктор із пілотування дронів, і Віталій там знайшов своє місце.

“Війна вже давно перейшла на рівень різних безпілотних апаратів. Ми бачимо, що група людей, маючи при собі обладнання безпілотними засобами, може знищувати там багатомільйонну техніку. Мінімізуючи присутність у зоні ураження технікою і втрачаючи менше ресурсів”, – каже військовослужбовець 118-ї окремої бригади сил ТрО ЗСУ Віталій Моцний.

Нині чоловік навчає пілотування. Учні в захваті, що їхній тренер має бойовий досвід.

“Це обов’язково має піти в інструктори, в людини, яка навчає хлопців, бо до нас на навчання поступають хлопці, які вже були на війні, і їм потрібні навички, які людина вміє на фронті. Є величезна кількість нюансів, яких не знайти в цивільному житті, яких не навчитися, тому це тільки плюс”, – вважає військовослужбовець Максим.

Поза службою Віталій – дбайливий тато. Має 16-річного сина Антона, який живе в іншому місті. Зустрічаються на вихідних і люблять разом гуляти парком. Віталій розповідає: іноді на протезах складно долати великі відстані, але він не відступає.

“Погуляти тепер буває досить проблематично, зазвичай, бувало, не звертаєш увагу, наскільки цей спуск пологий чи з невеличким підйомом, а зараз доводиться попередньо трішки уважно розглядати, як доїдеш, а найголовніше – звідтіля повернешся, бо спуститися буде легше, а піднятися – вже починаєш думати, як це зробити”, – зазначає військовослужбовець 118-ї окремої бригади сил ТрО ЗСУ Віталій Моцний.

Син Віталія за рік вступатиме до військового ВИШу. Каже, надихнувся прикладом батька.

“Сміливість, я вже казав, у будь-яких ситуаціях не падати духом, підлаштуватися під ритм життя. Дуже довго приховував своє поранення, одного разу, коли він сказав, що вже приїхав, він два дні до мене не приїжджав, і ми зрозуміли, що щось не так, мама зателефонувала йому, спитала, як він, і потім уже розповіла мені, потім я дуже сильно засмутився, потім зрозумів, що він не падає духом, і чому я буду падати духом, якщо він тримається”, – розповів син військовослужбовця Антон Моцний.

А Віталій мріє про мирне майбутнє для свого сина та всіх українських дітей. Адже саме за це він і пішов воювати.

“Для дітей це вже абсолютно цього не хочеться, хочеться, щоб вони цього уникли, взагалі хочеться, щоб діти вільно могли обирати як країну, де вони живуть, так і той спосіб життя, яким вони хочуть жити”, – наголошує військовослужбовець 118-ї окремої бригади сил ТрО ЗСУ Віталій Моцний.