Черкащани минулого тижня попрощалися із символом української нескореності, великим українцем і письменником, Шевченківським лауреатом Василем Івановичем Захарченком, який помер 5 грудня у Черкасах, де жив. Про це на своїй сторінці у “Фейсбук” написала письменниця Валентина Коваленко. Утім, окрім трагічності великої втрати для Черкащини і України, у культурної еліти області залишився неприємний осад від байдужості черкаських міських владців, які галасливо презентують себе мега-патріотами, а на практиці поводяться як заскорузлі і черстві совкові чиновники.

“Пішов, залишивши по собі Слово-історію душі нашого народу, перетолочену війнами і Голодоморами, репресіями і перебудовами; соборовану майданами і Революцією Гідності, боротьбою проти російського агресора… Пошанувати прийшли ті, кому він зрідні духом: митці, бібліотекарі, освітяни… Не так багато, як ждалося і хотілося. Очільник міського організаційного департаменту Віталій Ілляшенко (за що йому дуже вдячна) передав особисті кошти на організацію поминального обіду. Піде за добру милостиню. Від обласної ради та обласної адміністрації рідним – дружині і доньці – заступник голови ОДА Костянтин Омаргалієв передав найвищу нагороду – “За заслуги перед Черкащиною”. А от щодо представництва і допомоги від Черкаської міської ради – катма! Нікогісінького. Як завжди – грошей немає. Та хоча би квітами пошанували! А влада ж ніби наша, “з майдану”, влада – при якій рясненько і українських націоналістів. Де ви? Хто ж має дбати про українську Україну, про яку ви так часто говорите? Мало того: один із молодих високопоставлених чиновників на моє прохання допомогти у цій сумній оказії родині узагалі мені відповів: “То він же не педагог, а письменник і журналіст”. Відповідаю збурено: “Він педагог більший за всіх разом із нами взятих”. …Таки він її справедливо не любив, хоча кожного разу “виглядав, вимолював, сподівався” на владу українську. Сумно-пресумно”, – з гіркотою ділиться відчуттями Валентина Михайлівна.

“За трафаретними патріотичними гаслами, як в комуністичні часи, наші владці не бачать і не шанують людей, які справді все своє життя виборювали Україну, повсякчас жертвуючи особистим добробутом, свободою, здоров’ям, – підтримав колегу письменник, народний депутат VII скликання Леонід Даценко. – Трапилась трагічна, але конкретна ситуація, коли справжні націоналісти і майданівці в Черкаській міській раді повинні були продемонструвати свою дієвість. І що? І нічого.  Маємо “суперпатріотичного” борця – міського голову Анатолія Бондаренка, “націоналіста в квадраті”, секретаря Черкаської міської ради, “свободівця” Ярослава Нищика, “націоналіста в кубі”, заступника міського голови, також “свободівця”, Юрія Ботнара, ще одного “суперсвободівця”, начальника департаменту освіти Сергія Воронова. Але ЖОДЕН з них навіть на похорон не прийшов, хоч Василь Іванович був устократ послідовнішим, глибшим, і переконливішим патріотом України, ніж багато хто із нинішніх представників так званої “майданівської” влади. А може, тому ніхто і не прийшов, що усілякі штукарні патріотики відчували свою мізерність поряд із такою величиною. Тому і захотіли затерти-замусолити саму сумну подію, щоб пересічним черкащанам не було з ким їх порівнювати, щоб про їхню істинну пустопорожність не здогадались люди, яких вони сприймають лише як “електорат”, що має голосувати за них на виборах”.

Напевне, всім цим показним патріотам просто не було що сказати ані про Василя Захарченка, творів якого вони, сто відсотків, не читали, ані присутнім однодумцям Василя Івановича, бо за роки свого владарювання відзначились лише жадібною гризнею за дерибан бюджету Черкас і за власні теплі посади…

Довідково:

Василь Захарченко народився 1936 року в селі Гутирівка на Полтавщині. 1995-го року Василь Захарченко став лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка за новий роман «Прибутні люди», опублікований 1994 року в журналі «Вітчизна». Ця найвища літературна нагорода мовби підсумувала творчі здобутки кількох десятиріч відомого українського письменника-прозаїка.

Він також був лауреатом літературних премій імені Юрія Яновського, імені Андрія Головка, премії Олекси Гірника.

Свій літературний шлях Василь Захарченко розпочав у 1963 році, опублікувавши перше оповідання. Відтоді стали з’являтися одна за одною збірки повістей і оповідань «Співучий корінь» (1964), «Стежка» (1968), «Дзвінок на світанні» (1981), «У п’ятницю після обід» (1982) та ін.

У довіднику «Письменники радянської України. 1917–1987» сказано, що Василь Захарченко член Спілки письменників з 1982 року. Але в довідниках, що виходили раніше, можна прочитати, що до письменицьких лав Василь Захарченко був прийнятий ще в 1962 році. Справа в тому, що Василя Захарченка виключили зі спілки, затвердивши це рішення й на президії правління СПУ 19 жовтня 1972 року.

А 31 січня 1973 р. його було заарештовано за антирадянську діяльність за ст. 62 КК УРСР, і через кілька місяців, 26-27 липня 1973 р. Черкаським обласним судом засуджено на п’ять років суворого режиму. Покарання відбував у концтаборі № 5 у Пермській області.  Лише через десять років членство у спілці було поновлено. Тому й книжки його в цей період не виходили…