27 березня виповнюється 100 років з дня народження Олекси Гірника – патріота, який, протестуючи проти русифікації, розкидав листівки на Кобзаревій Могилі і запалав факелом…
В ніч на 21 січня 1978 року, в день Злуки, Олекса піднявся на Чернечу гору в Каневі. З собою мав дві каністри з бензином і запальничку.
Був мороз – 15 градусів, багато снігу. Охорона музею Тараса Шевченка сховалася в теплі, та й Олекса розрахував свої дії так, щоб йому ніхто не заважав – тому вибрав нічний час.
Чотири рази обійшов (залишилися сліди в снігу) навколо могили Тараса Шевченка. Спустився до схилу гори, звідкіля видно Дніпро. Розкидав близько тисячі заздалегідь виготовлених власноруч листівок.
Підійшов до самого краю гори. Облив себе бензином. Дістав ножа і запальничку. Натиснув на гачок запальнички – все тіло палахнуло факелом.
Встиг зробити чотири кроки від схилу і вдарив себе ножем. Впав на спину. Зранку тіло знайшли. Повідомили міліцію.
B галузевому архіві СБУ зберігся лист-повідомлення в Центральний Комітет комуністичної партії України:
“Таємно. Ворожі проявлення. Черкаська область 21 січня 1978 р. біля 9 години ранку в м. Каневі на території Музєю-заповіднику Т. Г. Шевченка в 15 метрах від оглядового майданчику місцевим мешканцем Мещеряковим Н. І, 1933 року народження, безпартійним, слюсарем комбінату комунальних підприємств міста, знайдено труп чоловіка з відкритою раною живота. Одяг на ньому згорів повністю.
Стрілки обпаленого наручного годинника показували 8 годин 28 хвилин. Поруч знаходилися: каністра з синтетичного матеріалу ємкістю 2,5 літри, пластмасовий балон ємкістю 1 літр з незначною кількістю рідини з запахом бензину, ніж, запальничка, господарська валіза і шапка-ушанка”.
Це було тіло Олекси, уродженця села Богородчани Івано-Франківської області, який перед смертю зазначив в своїх листівках:
“Протест проти російської окупації на Україні!
Протест проти русифікації українського народу!
Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава (радянська, та не російська)”.
Олекса довго і важко йшов до цього кроку – акту самоспалення. Він не міг не розуміти, що “оборону тримають тільки ті, хто залишився живим”.
Він бачив тотальне знищення українського народу і всього українського. Він бачив і усвідомлював, що здатних тримати оборону залишалося мало, тому “кожний жовнір” мав велику ціну. Але він також бачив, що велика кількість, залишившись в живих, припинили оборону. Тому було багато причин. В першу чергу – страх.
Століттями українців залякували і примушували бути не українцями, а іншими – “рускімі”. За незгоду суворо карали і страчували. Коли настали радянські часи цей тиск набув рис оскаженіння. Тому постколоніальний, постгеноцидний і знекровлений Голодомором народ був майже повністю виснажений і знищений.
Олекса бачив, що навіть в цієї “маси” – заляканої і оплутаної брехнею, все одно живуть настрої протесту, незгоди і бажання не бути бидлом.
Треба було якось збудити ці настрої, зворушити людей, дати поштовх, що не все втрачено, що рано Сатані святкувати перемогу, що є можливість повернутися до світла і жити людським життям. Іншого засобу, ніж як стати “смолоскипом” для свого народу Олекса не бачив.
6 січня 1978 року в прощальному листі до своєї дружини він написав:
“Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест – то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест – то пережиття, тортури української нації. Мій протест – то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест – то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець”.
Незважаючи на те, що радянська влада зробила все що змогла для того, щоб замовчати подвиг Олекси Гірника, щоб оббріхати його героїчний вчинок – розповсюджували чутки, що спалився якийсь п’яничка чи божевільний…
Незважаючи на залякування свідків – правда про Олексу і його чин живуть і діють.
B Донецьку, в головному офісі всеукраїнської громадської організації інвалідів “Чорнобиль-Допомога” 5 листопада 2008 року, через 30 років після загибелі О. Гірника і в день сорокаріччя самоспалення Василя Макуха, урочисто було відкрито громадський музей “Смолоскип”.
Це перший і єдиний в світі музей такого роду.
В часи царату, в Петропавлівський в’язниці, на знак протесту, облила себе гасом і спалилася Марія Вєтрова. Цей вчинок спричинив багатотисячні демонстрації в Києві, Петербурзі і Москві. Враховуючи, що Марія була “народовольницею”, радянська влада використовувала цей вчинок на свою користь і навіть була названа вулиця в Києві на честь Марії.
В 1968 році (про це знав Олекса Гірник) на знак протесту проти вводу військ в Чехословаччину і проти русифікації України на Хрещатику спалив себе Василь Макух. Про нього взагалі будь-які свідчення або згадки були знищені.
Подвиг Василя повторив чех Ян Палах. Була спроба самоспалення Миколи Береславського. Оскільки він намагався це зробити публічно, то цієї спробі завадили, але не забули за цю спробу покарати на ув’язнення.
Є факт самоспалення бійця УПА, який провів 20 років в криївці на Тернопільщині, а коли його оточили військові міліції не здався, а спалив себе живцем. Його ім’я – Юрій Михайловський.
Навряд чи ми б колись дізналися про цих та інших великих достойників нашого народу, якби не подвиг Олекси Гірника.
Tіло загиблого оглядав Михайло Іщенко – канівський лікар, який потім все життя присвятив вивченню життєвого шляху героя і який зібрав багато фактів і матеріалів про Олексу і згодом їх оприлюднив. Завдяки цьому правда про Героя стала нашим набуттям, як то й належить бути. Це стало поштовхом для дослідницької роботи організації “Чорнобиль-Допомога” і створенню музею.
Музей працює, дослідницька робота триває.
Вчинок Олекси Гірника і його попередників примушують людей задуматися над долею нашого народу, над своєю долею. Виникають питання, що ж це за таке оточення у нас, і які ж ці “братерські” обійми, що звільнятися від них люди були вимушені самоспаленням?
Чому будівлю музею неодноразово підпалювали в нібито українській державі Україна?
Чому можна говорити українською мовою скрізь і в усіх країнах світу, а в Україні небезпечно?
Чому донецький владика УПЦ КП Сергій сказав про свій намір вчинити акт самоспалення на знак протесту проти знищення української церкви, бо в нього вже не залишилося інших засобів боронитися?
Питань багато. Відповідь мабуть одна – Олекса Гірник віддав найдорожче – життя заради свого народу, не дарма.
Свій жертовний вчинок він перетворив на потужну зброю опору і освітив шлях українському народу до своєї волі і долі, до своєї хати, де, за словами Шевченка, “своя правда”.
Автор: фундатор музею “Смолоскип” (м. Донецьк) Віктор Тупілко
КОМЕНТАРІ