З літа 2022-го українська діджейка й ведуча родом з Черкас Дар’я Коломієць з власної ініціативи здійснює волонтерські поїздки до Нью-Йорка, де розповідає й показує американцям українську музику й культуру, фандрейзить гроші й бореться з російською пропагандою. Коломієць грає сети на NY Pride, The Lot Radio, благодійних подіях у США і європейських фестивалях. Коломієць розповіла The New York Times i Time про Володимира Івасюка, а радіо KEXP уперше зіграли в ефірі його пісню.

Головна редакторка The Village Україна Ірина Виговська розпитала Дар’ю Коломієць про її мотивацію, наративи, з якими доводиться боротися, і проєкт Diary of War, що допомагає розвінчувати пропаганду. Пише “Козацький край“.

На запитання про мотивацію своєї боротьби дівчина відповіла:

– Мною керували сильна лють і відчуття несправедливості. Виявилося, що всі правила цивілізованого світу не працюють. Я намагалася комунікувати в соцмережах англійською одразу [на початку повномасштабного вторгнення]. Я тоді була дуже наївна, писала Close the sky, щоб достукатися до світової спільноти. Улітку 2022 року я зрозуміла, що 33 роки до цього жила в рожевих окулярах. Коли я бачила, що іноземці пишуть щось на кшталт «вам треба перемир’я», моя лють перетворилася в запал. Я не аналізувала, куди їду, не домовлялася про зустрічі заздалегідь. У мене була в Нью-Йорку одна знайома, у якої я й зупинилася.

Коли збиралася в першу поїздку, питала контакти в знайомих, і мені багато хто казав, що з «Щоденниками війни» мені треба достукатися до Вірляни Ткач [американська театральна режисерка].

Я почала з себе. Записала свою історію перших днів вторгнення, бо передусім хотіла виговоритися й закарбувати ці емоції. Записала свою історію перших днів вторгнення, бо передусім хотіла виговоритися й закарбувати ці емоції. Потім показала запис Jamala, а вона записала у відповідь, як було в неї. Потім cвою історію начитала Ніна Гаренецька з DakhaBrakha. Так за кілька місяців я зібрала 41 історію. Серед них є історії породіллі з Бучі, парамедикинь, дружини захисника «Азовсталі», дівчини з порушеннями слуху й інших.

Я показала матеріал Вірляні Ткач, і ми потроху почали з ним працювати. Зараз [триває] моя п’ята поїздка в США, і цього разу ми покажемо перформанс Mariupol: Diary of War and the Tree of Life, який зрежисувала Вірляна Ткач у виконанні її мистецької групи Yara. Це чотири історії з Маріуполя, одна з яких – про полон. У візуальному супроводі будуть кадри переможця «Оскара» Мстислава Чернова і його колеги Євгена Малолєтки.

Українцям в США дуже важливо розповідати американцям через власний досвід, які ми круті і яку боротьбу ведемо.

Не всі розуміють, що [для українців] важлива публічна підтримка. Але коли ці люди знайомляться, наприклад, зі мною, я бачу, як вони включаються й долучаються. І тому я вважаю, що задача мого амбасадорства ось так включати людей.

Я обрала США, тому що це країна, яка дійсно впливає на наближення нашої перемоги, кількість ППО, зброю, гроші тощо. Але водночас це країна, середньостатистичні мешканці якої часто ніколи не виїжджали в Європу. І тому їм дуже важко зрозуміти, що в нас тут відбувається. Тож українцям в США дуже важливо розповідати американцям через власний досвід, які ми круті і яку боротьбу ведемо, бо, на жаль, російські наративи, які тут вливаються в голови людям в соцмережах, на телебаченні чи просто в розмовах, надпотужні. З ними дуже важко конкурувати.

У перше півріччя повномасштабної війни достатньо було просто сказати, що ти з України. Україна була в усіх новинах, нас показували як суперсильну націю. Зараз, якщо нагадати цим людям про Бучу, вони скажуть I am so sorry. Це їх уже не включає.

Тому я вивела для себе формулу, що їм треба нагадати, чому вони так захоплювалися нами ще рік тому. Їм треба дати знову цю енергію. Коли я влаштовувала фандрейзинг і збирала людей, я не оголошувала чітку програму події. Люди приходили, пили свої напої, їли вареники, грав діджей. І десь за годину ми ввімкнули сирену. Просто так. І вже тоді я підійшла до мікрофона й почала читати англійською свій Diary of War. Історію, що починається 24 лютого, о 5:00. Я хотіла передати це відчуття, що ми теж просто жили життя, аж раптом прокинулися від сирени. Я хотіла передати це відчуття, що ми теж просто жили життя, аж раптом прокинулися від сирени…

Після мене до мікрофона підходила Сюзанна, американська акторка, яка читає щоденник із Маріуполя. Люди навколо, здається, припиняли дихати. Ніхто вже не хоче ні їсти, ні пити, ні гуляти, усі уважно слухають.

Після цього ми робили паузу хвилин на 30. Щоб люди подумали, задонатили, поговорили, запитали. А після цього американський колектив Ukrainian Village Voices співає українські народні пісні. Після них грає Андрій Ковальов, це інді-музика від українця англійською мовою. Й енергія в людей знову виходить наверх, вони дивуються, що українська музика буває такою різною. Я представляю артистів і розповідаю історії, що, наприклад, Андрій був відомим музикантом в Україні, давав мені інтерв’ю на радіо «Аристократи» і мав мільйони переглядів на YouTube. Дуже важливо показувати, що ми всі раніше мали класне життя.

Після цього я роблю аукціон і граю сет української музики різних жанрів. І люди починають танцювати, рейвити. Тобто штука в тому, щоб показати нашу силу, не уникаючи реальності. І після цього люди самі приходять і питають, куди донейтити. У мене виходить зібрати більше не тим, щоб викликати жалість, а коли я надихаю й долучаю людей.