У 2020 Юрію виповниться 45 років. Народився він 28 серпня – у день Успіння Пресвятої Богородиці. Можливо, саме  поява на світ у такий знаковий день змогла вберегти його, допомогла вистояти у важких життєвих випробуваннях і не втратити головного – бажання жити, ставити цілі і вперто йти до задуманого.

Співрозмовник відразу погодився на бесіду, ще й сам не підозрюючи, про що йтиме мова. Спочатку скупо і боязко, уривками відповідав на питання, а потім розмова перетворилася на сповідь-монолог. Історію чоловіка розповідає інтернет-видання zoloto.city.

Юра народився на Черкащині, в історичному Корсунь-Шевченківському. У сім’ї був третьою дитиною: підростала 6-річна сестричка та 12-літній старший брат. Коли виповнилося 8 років, помер тато. Усі клопоти лягли на плечі мами, яка працювала бухгалтером на місцевому заводі продтоварів.

У школі навчався добре, особливі досягнення мав і в спорті. Майже 2-метровий зріст допомагав здобувати перемоги у легкій атлетиці та стрибках у висоту. Тому після закінчення школи мріяв вступити до Черкаського педагогічного інституту на факультет фізичної культури і спорту. Однак не пройшов відбору за конкурсом. Вирішив повторити спробу наступного року. А щоб не байдикувати цілий рік, подав документи до Стеблівського сільськогосподарського професійно-технічного училища, переслідуючи ще одну мету: отримати права водія.

Мрія про інститут стала недосяжною. Через рік на перекладині не підтягувався, а висів, як мокра ганчірка.

– Тоді грошей на наркотики не треба було шукати, – розповідає. – Їх достатньо було на усіх городах. Навесні вживали мак, під осінь – макову соломку. Якщо закінчувалися запаси – виручали друзі, безкоштовно давали.

Свою тягу не афішував. Мама ні про що не здогадувалася. Не підозрювала про наркотичні вподобання і кохана дівчина. Одружилися, народилася донька. Дівчині зараз уже 19. Незабаром померла мама. Продали батьківський дім, поділили спадщину на трьох. За свою частку придбав однокімнатну квартиру. Та все більше стало тягти на слизьке. Сім’я розпалася.

У 26 років перебрався жити у Черкаси. На той час вже мав судимість за зберігання і розповсюдження наркотиків. Умовну. Пом’якшуюча обставина, що вплинула на суддівське рішення, – малолітня дитина і робоча зайнятість. Переїзд зумовила ще й така обставина: щомісяця треба було приходити до відділу поліції і відмічатися – повідомляти про місце проживання, роботу, зайнятість тощо. Став помічати, що біля багатоповерхівки, де проживав, стали частенько крутитися міліціянти. Від друзів знав: підкинуть пакетик, затримають і новий термін. Це їм для звітності треба, а тобі – на всьому хрест. Два порушення вже було, тож третього допускати не можна. Оформив дарчі документи на квартиру на ім’я доньки і залишив місто. Це були 2000 роки.

На новому місці влаштувався на роботу, знімав одну з 4-х кімнат у квартирі на Митниці. Покаявся. Став ходити до церкви. Помирився з дружиною. Але вона тримала на відстані. Спілкувалася, зустрічалася, дозволяла бачитися з донькою і не більше.

– Гроші привозив – чудово, квартиру здавала орендарям – теж мала дохід, ще й аліменти на доньку сплачував регулярно, – з болем пригадує Юрій. – Сходитися не бажала: мотивувала тим, що так пів України живе, хто на заробітках, хто – по вихідних і святах. Її все влаштовувало, а я завис у повітрі. Таке «привозне» кохання, а ще – фізична сила, коли треба скопати город та посадити картоплю. Важко було усвідомлювати, що я – лише придаток.

Прибуткова робота на станції шиномонтажу, постійні клієнти віддалили від сім’ї, де ніхто й не чекав. Знову став заглядати в чарку. Втратив роботу.

У 2014 році був учасником столичного Майдану. У 15-му втратив документи. Саме ці обставини позбавили права винаймати далі житло в Черкасах. Власниця квартири разом із «групою підтримки» викинули Юрія з помешкання.

Навіть власні речі не дали забрати: картини, меблі, відеоапаратуру. Так став бомжом – без кутка і документів

Спочатку сусіди, знайомі, з якими спілкувався протягом 15 років, підтримували матеріально. Але ж це не могло тривати вічно. Далі почалися проблеми на роботі. Показали на двері, зі скандалом. Життя пішло шкереберть. Горілка, наркотики. Наркотики, горілка. Ночував на березі Дніпра.

Весна 2017 року. Дуже хотів піти в АТО. Але без документів це стало неможливим. А для їх відновлення треба гроші, яких немає. Подався до Києва. Пів року поневірянь столицею нічого хорошого не віщували. Закрадалися думки про суїцид. Повернувся до Корсуня. Дякувати Богу, зустрів двоюрідних братів, які увірували і служили Господу. Вони познайомили з пастором, який допомагав алкоголікам та наркоманам повернутися до життя. Порадив Золотоношу. Так у листопаді 2017 року потрапив до реабілітаційного центру євангельських християн-баптистів у селі Дібрівка, на Золотоніщині.

Пів року прожив у Центрі, допомагав на будівництві. Потім пішов працювати вантажником до підприємців на будівельний склад. За рік роботи вдалося відновити паспорт та військовий квиток. Пройшов медичний огляд, щоб іти в АТО. Але детальне медичне обстеження не дозволило проходження служби на контрактній основі.

– Про що зараз жалкую? – навіть не задумуючись, відповідає Юрій. – Що пішов під вплив хлопців у профучилищі, підсів на наркотики, не зберіг сім’ю і здоров’я. Хочу назбирати грошей і віддати борги людям, які мені наймали житло у Черкасах. А ще – зустрітися з донькою. І не злиднем перед нею постати, а самодостатньою людиною. Думаю, це мені вдасться. Варто тільки справитися з хворобою, що дошкуляє.