Серед зимової краси приватного сектора вчора випадково натрапив на його рідного брата. Але тієї краси було так багато, що краще показати фотку, де видно сам “предмет”. Чергову історію розповідає краєзнавець Борис Юхно.


Що в районному центрі Черкаси, що довгенько вже в обласному, поштарки працювали за старинкою, часто залишаючи газети між штахетинами паркану, а в кого був – у поштовому ящику. Інколи віддавали в руки, бо були такі нетерплячі, що могли чекати поштарку хоч і півгодини. Зимою не нарікали, бо перелізти через всі перемети з повною брезентовою сумкою газет і журналів – то вам не влітку лісапетом розвезти. Зимові поштарки були схожими на Сніговиків-Поштовиків зі старих радянських мультфільмів, такі ж кулясті й рожевощокі.

А потім, наприкінці, 1960-х, прийшла цивілізація: в районах приватної забудови, а то майже всі Черкаси поза центром, почали встановлювати поштові секції. То такі залізні будиночки для газет на два чи три боки. У нас на провулку стояв на три.

Вічка в них були невеличкі, десь на 3 – 4 газети та пару журналів, бо скільки й передплачувала середньостатистична сім’я.

Кожному домовласникові видали персональний ключ, але “таємницю листування” ніхто не гарантував. І як де, а у нас без ключа відчинялися не лише всі секції, але й ті дверцята, через які листоноша клала у “кишені” й періодику, й приватну кореспонденцію. І якщо раптом лист опинявся не там де треба або й назовні, бо ті ящички могли самочинно відчинитися навіть коли дядя Володя КрАЗом їхав, діти чи й дорослі, – хто перший вгледить, – відносили конвертика куди потрібно. Довго гамселячи у хвіртку носаком і волаючи “ТьотьВаааляяя, Пісьмооо!!!”, малі за це отримували цукерку, а дорослим випадала зайва нагода побалакати, а в цьому задоволенні наш переулковський люд ніколи собі не відмовляв, особливо женщіни.

Допомагали люди поштарям, адже лист в дім – то подія, а ось правильно писати індекс не хотіли. Та й не те щоб правильно, прямими лініями, а й просто не розуміли, “нашо та арихметика” коли й так все понятно: місто, вулиця, будинок, фамілія. Довелося черкаському Головпоштамту влітку 1971-го цілу інформаційну кампанію провести, ще й недешеву. В кожне домоволодіння або квартиру рознесли по кілька поштівок “Мій індекс”, вже з марками. Їх просили переслати тим, з ким найчастіше листуєшся. 100 тисяч роздали, трохи допомогло, утім до грамотної “індексації” населення було ще далеченько.

…А ось за такої погоди газети були особливими, засніженими, адже через шпарини у вічках його набивалося не менше, аніж за комір при штурмі фортеці…