“Його били так, щоб синців не було”: спогади про життя Симоненка у Черкасах

Життя українського поета, журналіста, активіста руху “шістдесятників” Василя Симоненка тісно пов’язане з Черкасами, хоч і народився він на Полтавщині — в селі Біївці, Лубенського району. Він працював у редакції газети “Черкаська правда”. У його колишньому кабінеті облаштували музей. 8 січня 2025 року йому б виповнилось 90 років. Спогадами про Василя Симоненка поділилась Суспільному його невістка Ніна Симоненко.

Есеїст Євген Сверстюк писав, що за біографією Василя Симоненка можна вивчати історію України. Що Ви про це думаєте?

А чому б і ні? У 1952 році, коли їхав вступати до університету, у своєму листі до Анатолія Перепаді він писав, що вперше в один день побачив своє свідоцтво про народження і паспорт, тому що в селах не видавали цих документів на руки.

У 1954 році утворилася Черкаська область. Вперше він приїхав сюди на практику у вересні 1956 року. Тут зустрів свою Люсю-малюсю: “Люся, Люся, я боюся, що влюблюся”. Так воно і було. У квітні 1957 вони одружилися.

У липні 1957 Василь закінчив університет і вже потім сюди приїхав безпосередньо на роботу. У 1958 році йому вдалося і для мами взяти паспорт, і тому вона змогла вже переїхати. А до того в селах не було таких документів. Просто записували в якусь там відповідну книгу, що людина народилась і коли її не стало.

Хто є родиною Василя Симоненка?

На сьогодні це Мирослава, внучка, і Гордій, його правнук.

Що в музеї ми можемо побачити з особистих речей Василя Андрійовича?

Є його рукописи. Орден, який будемо вважати особистою річчю. Це говорить про те, що Василь Андрійович став народним поетом України.

А фотографія-портрет?

Щодо портрету, він із квартири бабусі Ганнусі. Вона свято його берегла. Він стояв в неї і вона переодягала рушники: на зиму одягала червоний, а на літо, до Великодня, хоча Великдень тоді не святкували, міняла на вишиваний білий рушник.

Бабуся Ганнуся — це мама?

Так, Ганна Федорівна, мама Василя Андрійовича.

Я з дому приношу періодично речі для того, щоб оновлювати експозицію. В основному коли це стосується якогось свята. Ось зараз його самодруки виставили. Є навіть рецензія на казку “Цар Плаксій та Лоскотон”, де говориться про те, що немає в українській мові слова “лоскотон”. Це безпосередньо рецензія із пропозицією замінити ім’я героя.

В якому році вийшла рецензія?

У 1962. Ну, але ж вийшло як вийшло. І в 1963 вийшла книжка Василя Андрійовича “Цар Плаксій та Лоскотон”. Це казка, яка була присвячена його сину.

А коли ви вперше прочитали книгу з творами Василя Симоненка?

Вперше я ще не знала, хто такий Василь Симоненко. Бабуся виміняла мені книжку “Подорож у країну Навпаки”. Це був 1964 рік, вона тільки вийшла, була новенька, красива. А потім уже Лесик мені приніс книжку з умовою, що ніхто не побачить, як я її читаю.

Лесик — це син Василя Андрійовича?

Так, син Василя Андрійовича. Це був, здається, восьмий клас, 1972 рік. А ще у моєї подруги працювала подруга в бібліотеці і вона дала почитати книгу, тільки з умовою, що ніхто про це не буде знати. Вона взяла із своїх запасників і принесла.

Коли настала популярність Василя Симоненка?

З одного боку, можна сказати, що вона для тих, хто у свій час був з ним знайомий, не минала. Тому що самодруки поширювали весь час. Незалежно від Василя Андрійовича, його вже не було на той момент.

Неприємні моменти почалися після 1965 року. Тому що в 1965 році в Нью-Йорку вийшла книжка “Берег чекань”. У 1966 році зробили ще один наклад цієї книги. А вже в 1972-73 роках “Берег чекань” вийшов у Мюнхені. Після 1965-66 років, в основному, Василя Андрійовича перестали друкувати і почалися неприємності уже в сім’ї. Хоча, попри все, рукописи були доступні.

Ганна Федорівна і Людмила Павлівна настільки довіряли його друзям, що коли приходили, цікавились, вони показували те, що є. Потім в один час усе це було вибрано, і вже коли повертали, то Ганна Федорівна писала дату цього зошита і писала “перевірено”.

У чому полягав конфлікт зовсім молодої людини і радянської влади?

У 1953 році, наприклад, він пише, що “я хочу правді бути вічним другом і ворогом одвічним злу”, починаючи з цього. А далі він притримувався цього по життю.

У 1956 він пише “Толоку”, “Біля керма — запроданці, кастрати”. Так, воно не друкувалося. А в 1965 році друкується його вірш “Я”. Там, де він пише про те, що “І тільки тих поважають мільйони, Хто поважає мільйони «Я»”. Починається:”«Він дивився на мене тупо очицями, повними блекоти”. Це після зустрічі його з “кадебістом”.

Чи є неточності у біографії Василя Симоненка?

Наприклад, з останнього слухала. Сказали, що він мав би поїхати в Францію, міг би, але ж, виявляється, він одружився і дружина його не пустила. Десь в такому плані. Даруйте, яка Франція, 50-60-ті роки. Він отримав свій паспорт, тільки коли їхав із села. Сумно, звісно, чути такі речі, які неперевірені.

Те, що пишуть про хворобу Василя Андрійовича, про те, що вона була спричинена побиттям на вокзалі, це відповідає дійсності?

Важко сказати, чи відповідає дійсності, але те, що говорять про одне, а в свідоцтві про смерть написано “рак желудка”, то це однозначно. Є копія свідоцтва про смерть і чомусь там рак шлунку. І коли Олесь в свій час, це вже були початок 90-х років, звернувся до органів для того, щоб дозволили йому подивитись медичну карту. Йому сказали, що вона не збереглась. Він говорив про те, що коли його забрали друзі з тієї залізничної міліції лінійної, то він сказав, що він відчув, що щось відірвалося після чергового побиття. Тому що били вправно, били якимись такими мішками з піском і били в основному по нижній частині тіла, щоб не залишалися синяки. Синяки були тільки на руках і на ногах, там де його до тапчана прив’язували. А на тілі синяків не було. І коли він пожалівся, сказав, що таке враження, що щось відірвалося, а потім десь через пів року, напевно, це все давалося в знаки, на той момент він сам сказав, що вже не було сил пити знеболювальне, бо воно не допомагало. Він ліг в лікарню, півтора місяці йому взагалі ніхто нічого не говорив. Потім прооперували, у сподівані на одужання, а в свідоцтві про смерть написали “рак желудка”. Доказів ніяких, чомусь все зникло, хоч пройшло лише якихось 30 років, це теж викликає деякі підозри.

Про те, чи звертаються до родини, за уточненням інформації я спілкувалася з вашою донькою, з Мирославою.

Мирослава Симоненко: От, написали якусь статтю, мама мені навіть переслала її. Згадується, що це дослідниця провела якесь дослідження і з’ясувала, що дід Василь привіз бабусю Ганусю, що вона там продала хату якусь. Тобто якісь такі історії. Яка хата в 1958 році, яку ти міг продати в селі? Як вона могла сама десь виїхати, як потрібен був селянам паспорт? Такі, знаєте, речі якісь читаєш і думаєш, добре, коли хтось хоче попіаритись, воно пройде все. Але коли це людина, яка позиціонує себе, як дослідниця і тоді пише якусь нісенітницю, просто інакше не скажеш, — це зачіпає.

Я читала одного автора багато років тому, читалося, начебто, це його повість автобіографічна. Я розумію, що це був просто творчий роман. Якщо подумати, він не може бути автобіографічний, тому що людина, яка його писала, на декілька років молодша за мене. Дід Василь помер, коли моєму батькові було шість років. Ну, тобто, я ніяк, на жаль, не могла б бути з ним знайома, бачити події ці, які розвивалися. А описується так, начебто, він один з героїв у романі, і як він себе поводить. На першій сторінці, як правило, в таких творах пишеться, що це все не прив’язано до реальності, що це художній твір. Проте нічого такого не вказано, і після цього теж вигадують якісь історії, в людей виникають ідеї, скажімо так. Шкода, що десь щось розходиться мільйонним тиражом, або десь щось показується, як справжнє дослідження наукове, а насправді це мильна бульбашка, нічого фактичного за цим немає.

З позитивного є те, що дуже приємно, коли звертаються зовсім молоді виконавці, яких навіть ніхто не знає ще. Вони знаходять мене у фейсбуці чи звертаються через електронку і просять надати права на виконання пісні, наприклад. Приємно, що це легально хочуть люди зробити, так, що вони розуміють, що повага до Василя Симоненка виражається не тільки у тому, щоб десь зачитати на якесь свято його вірш, але і в тому, що, насправді, поважати його родину, поважати його права і поважати його творчість.

Ніна Симоненко: Дійсно, також Мирославу знайшла Джамала, вони домовилися про те, що буде пісня. Ще зробив пісню Пивоваров, це з останніх молодих текстів.

А архіви і щоденники, вони тут зберігаються, у музеї?

Ні, щоденник у Мирослави. Архіви ті, що Ганна Федорівна в свій час передала, але вона деяку частину передала, потім перестала передавати зі своїх певних переконань. Дещо залишилось вдома, у валізі Ганни Федорівни, називається “Бабусин чемодан”.

Ми з Мирославою теж говорили про ті історії, які розповідають в родині про Василя Симоненка

Мирослава Симоненко: Складаю відповідь з того, що я чула, і також з щоденників, які я читала, що він був з одного боку дуже душевною людиною, тобто мені здається, що до нього тяглися люди, зверталися люди, і з ним було легко. Але в нього, на жаль, були досвіди з друзями не дуже приємні. Він не міг довіряти деяким людям, яких він вважав щиро своїми друзями. Тобто, я так розумію, що були певні моменти зради, якоїсь такої індивідуальної. І він старався триматися після цього подалі від людей. Хоча вечірки, які вони там проводили, вони ж були дуже молоді люди, і дід Василь, і баба Люся, коли вони одружилися і жили разом. І вечірки, які вони проводили зі своїми друзями, були, я так розумію, аж до наступного ранку.

Наскільки я так чула з домашніх історій, то у діда Василя насправді було дуже гостре почуття гумору. Він був з одного боку дуже доброю людиною, який міг добре пожартувати, а з іншого боку — підмічав певні речі. Розповідали історії більш натхнені. Моя прабабуся дуже-дуже пишалась своїм сином. Ми з нею, наприклад, вчили вірші. Я пам’ятаю, як я була зовсім маленька, можливо, точно до школи, ще роки чотири мені було. Я вже знала на пам’ять “Цар Плаксій та Лоскотон”, і вона розповідала, який дід Василь був розумний, як йому все легко в школі давалося, як він ходив в школу так далеко. Але, поки йшов додому, це 11 кілометрів, він повторював все домашнє завдання. Більш такі натхненні історії вона мені розповідала. Я за це вдячна. Можливо, теж завдяки цьому в мене було натхнення вчитися.

Ніна Симоненко: Так, ну молодь, а чому б і ні. Він був сучасною людиною. Малого можна було залишити на той момент з бабусею, тому що вона однаково була вдома. Частенько збиралися у них, тому що бабуся Люся була гостинною. Це не значить, що столи ломилися, як то кажуть, але вся справа в тому, що їй подобалось.

А хто залишився другом Василя Симоненка після того, як почалося переслідування?

Хтось одразу від нього відрікся. Але до Гани Федорівни весь час хтось приходив. Принаймні, на поминальні дні, на день народження, вона завжди накривала стіл, вона чекала, що прийдуть друзі, недруги, то для неї було неважливо. Головне, щоб пам’ятали її сина безпосередньо, як людину. Вона практично до останніх своїх днів, поки ще була в змозі, в силі, всіх запрошувала, вона відвідувала практично всі вечори, які є.

У кожного складається своя думка про нього. Але те, що він був справжньою людиною, то так. Він намагався кожному допомогти. Матеріально, звісно, було непросто. Вибачте, у Василя Андрійовича на плечах дружина, син і мама. У Люсі, правда, була робота, вона весь час працювала, але коли він ліг в лікарню, то взяла за свій рахунок і була біля нього. І то дуже сумні були часи з того, як вона розповідала. Тож, треба віддати належне їй, хто б що не говорив. Ну, а потім вони залишились просто втрьох.

Людмилі Павловні 26 років, у неї на руках син і мама Василя Андрійовича. Пенсії, як такої не було, на одну заробітну плату треба було якось виживати. Але вижили, пережили. Ганна Федорівна спочатку була дуже така сувора, сумна і можна сказати, що навіть трошки відлюдкувата. Але потім згодом все минулося. Особливо, коли почали трошки друкувати. А ще і Мирослава була для неї відрадою. Лесика в свій час тягали, звісно. Був непростий період 1980-го року, але ж і це пережили.

Спілкуючись з Мирославою, спитала, чи має хтось талант дідуся? Вона відповіла, що навіть зараз із пересторогою ставиться до таких запитань.

Мирослава Симоненко: З одного боку, я росла в розумінні того, що дід був великою людиною, прекрасним, талановитим поетом. З іншого боку, я росла в розумінні того, що цей талант і ця творчість може зіпсувати тобі життя. Тому що навіть до моєї сім’ї, коли я вже була досить у дорослому віці, до нас приходили агенти, щось від нас завжди хотіли.

Визнавати талант і творчість в сім’ї, навіть для мене зараз, це внутрішня моя реакція, не говорити про це. Можу сказати, що в сина мого Гордія є дуже багато талантів. Він, насправді, все, що бере в руки, у нього все виходить. З дуже раннього віку йому казали, що йому треба розвивати талант в малюванні. Він грає на декількох музичних інструментах, один з них цимбали. Він писав. Пару років тому ми йому подарували навіть таку старезну друкарську машинку, тому що він хотів писати на друкарській машинці. Є дуже багато талантів.

Ніна Іванівна: Ну, це вже внутрішнє з тих часів. Я знаю, що свого часу, коли ми тоді поїхали на перший вечір пам’яті, там був Стельмах Михайло. Коли він запитав Лесика, чи він не пише, Лесик йому відповів: “Як батько писав, мені не дано, а гірше писати я не можу собі дозволити”. Це було його відношення до цього всього. Ну, згідно цього, ми так далі і жили.

У вас є улюблені вірші чи твори?

Ну, казки ми всі знали. Навіть Гордій казки знає. На пам’ять, до речі. А мені з того всього, якщо так швиденько, то подобається “Найогидніші очі порожні». Є в нього такий вірш. Він якось відповідає тому, що є і у нас, і взагалі у житті. А взагалі його творчість вся говорить про те, що він чи не наперед все бачив. Наприклад: “Що в двадцять літ в моєму серці втома, Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь”. Або “Немає смерті. І не ждіть — не буде. Хто хоче жить, ніколи не помре”. У його творчості звісно, якщо до неї уважно віднестись, то на кожен момент із життя знайдеш відповідь. “Можливо, знову загримлять гармати”. Скажіть, будь ласка, хіба ні?

Мар’яна Ободовська