— Хист до малювання маю від матері й баби. У 12 років мою роботу відправили на конкурс у Черкаси. Звідти надійшла відповідь: “Дитина так малювати не може”. До участі не допустили. Я розплакалася і на два роки кинула малювання. Відтоді конкурсів боялася страшенно, — каже 18-річна Ольга Собченко з Черкас. У вересні цьогоріч на міжнародному конкурсі в Брюсселі її картина зібрала найбільше відгуків, пише Юрій Стригун на gazeta.ua.

Ольга Собченко сидить у художній майстерні. Малює лівицею, як баба та мати. Талант до малювання передався від них

Ольга навчається на другому курсі факультету соціальної роботи і мистецтва Черкаського національного університету. Розмовляємо у кав’ярні поблизу головного корпусу вузу. Замовляє чорний чай без ­цукру.

— Конкурс присвятили 100-літтю закінчення Першої світової війни. Найбільші бої відбулися саме на території Бельгії. Організатори задумали запросити 18-річних людей з країн, які брали участь у війні. Вони мали створити щось на воєнну тему, — розповідає Ольга. — У Бельгію прилетіла без особливих сподівань. Нас поселили в готелі. За всіх учасників заплатили їхні країни. Лише за мене — батьки. Організатори дивувалися. Обіцяли компенсувати витрати, але досі цього не зробили.

У Брюсселі журналісти писали репортажі, режисери знімали фільми, художники малювали картини. Я написала руки — дві жіночі огортають чоловічу. Чоловіча — тендітна і тонка. Вочевидь належить піаністові. У важкі для Батьківщини часи пішов на війну. Жінка радіє, що дочекалася коханого.

Мій батько був на Майдані. Його жорстоко побили беркутівці. Три дні ми не мали з ним зв’язку. Здавалося, мама посивіє. Після Майдану пішов добровольцем на війну. Звільняв Маріуполь, воював за Станицю Луганську, Широкине. Тоді ми боялися телефонних дзвінків. Уявляли, як зателефонують і скажуть, що тато загинув.

Ольга відставляє вбік чашку з чаєм.

— Тренер глянула на мою роботу і сказала: “А чого все таке депресивне? Нам би хотілося більше оптимізму”. Картину виставили ледь не на ґанку. Мовляв, виставка розпочнеться з песимізму, а закінчиться світлими, життєрадісними роботами.

Місце було невдале. Світило сонце, зображення відблискувало. Треба було відійти на кілька метрів, щоб розгледіти намальоване. Я забилася в куточок, не ходила й не дивилася, що там відбувається. Аж раптом мені кажуть: “Твоя картина справила враження. Усі відвідувачі зупиняються біля неї й обговорюють лише її”. Додому повернулася немов на крилах.

У майбутньому Ольга хоче малювати анімаційні ігри для інтернету.