Нацгвардієць Сергій Смєлий з Черкащини зник у травні 2024 року під час виконання бойового завдання. І хоч його доля нині невідома, рідні та побратими кажуть, що він залишається для них тим, хто тримає їхній дух.
Сергій був командиром, який завжди тримав слово і завжди був пліч-о-пліч зі своїми побратимами, а ще — знав прізвище, ім’я, по батькові, день народження та проблеми кожного солдата свого підрозділу, розповів “Суспільному” його товариш, капітан із позивним “Чікаго”.
Батьківський дім для родини Смєлих — це місце для зустрічей та спілкування, розповіла господиня — пані Ольга. Втім, за чашкою кави нині збираються лише жінки, поки чоловіки на фронті.
“Все було на його плечах. Він таким «маленьким чоловічком» ще з дитинства, косив корові з малих років. Взагалі він завжди був стрижнем усього, що могло бути”, — розповіла вона про сина.
Сергій усього з дитинства досягав сам, додала вона. Працював бригадиром на свинокомплексі. В перші дні повномасштабної війни пішов до військкомату:
“Батьківська гордість не давала мені поважати їхню думку. Але потім я зрозуміла, що якщо ти народила дітей – це не означає, що вони тобі належать. Коли вони приїхали у перші дні війни сюди із Гребінки, всі зібралися, я просто стояла і дивилася йому в очі і він сказав: мама, скажи дякую, що не з 14 року”.
Сергій служив у Нацгвардії, розповіла дружина Юлія. Вони познайомилися студентами під час навчання у медакадемії. Торік, 31 серпня, під час виконання бойового завдання він зник на Харківщині.
“Вони заходять на три дні, якщо десять не буде — то тоді підіймати кіпіш. Ото десять днів і не було. Я передзвонила начальнику частини, він сказав, що все добре, вони на позиціях без зв’язку. На другий день передзвонила і виявилося, що не було все добре”.
Приклад, надійне плече, батько, воїн — так про Сергія Смєлого говорять його побратими. В усіх – різні звання, а об’єднує їх повага до офіцера.
Капітан із позивним “Чікаго” розповів: Сергій знав про проблеми кожного бійця у підрозділі:
“Це була людина з великої літери. Він знав кожного у взводі по прізвищу, імені та по батькові, знав, які проблеми в кожного. Він це мені повністю все передав. Коли я вже став командиром роти, а Сергій Олександрович — заступником по роботі з особовим складом, він мені дуже допоміг із людьми, які були трошки проблемними. Метою було підняття бойового духу”.
Старший лейтенант із позивним “Туз” розповів: завжди міг звернутися до Сергія за порадою і той допомагав:
“Завжди був щирим. Я з будь-якого питання міг звернутися до нього — він все пояснював, допомагав”.
Сержант із позивним “Жора” пригадав день, коли познайомився з Сергієм:
“Прийшла людина в спортивному костюмі до нас у підрозділ і сказала: «Я буду вашим командиром. Я людина цивільна, людина нова, але думаю, що ми з вами подружимося». Так воно і було. Він мав сильний авторитет серед особового складу”.
Сам Сергій мав позивний “Водолій”, бо дуже любив воду.
“Для всіх Сергій Олександрович, а для нас — Сєрьожка. Він дуже багато часу проводив біля води. Завжди вирішував проблеми, не свої проблеми – чужі, коли був у своєму підрозділі”, — розповів один із побратимів.
Сергій Смєлий був командиром, якого не вистачає, зазначив солдат із позивним “Артист”:
“Він був на різних посадах, але завжди з хлопцями учився, тренувався, бігав, казав: давайте, пацани, працюємо, працюємо. І фраза, яку я запам’ятав: “Ви думаєте, якщо я офіцер, то буду в штабі десь сидіти? Я буду з вами в окопі”. І так і сталося. Він ніколи не збрехав”.
Серед особистих речей чоловіка, які передали дружині Юлії — його записник. Там були його плани, телефони та настанови:
“Потрібно цінувати все, що в тебе є. Ніхто не знає, що буде завтра”.
Надії на повернення Сергія мало, втім, все-таки вона лишається, зазначила Юлія. Вдома у нього — донька та син.
Чекає і сестра Катерина.
“Він ніколи не здавав мене, ніколи не підставляв. Попри все, надія залишається. Інколи себе наче холодною водою обливаєш і говориш: раз тіла немає, то може бути шанс, що він живий”, — розповіла вона.
КОМЕНТАРІ