Сива історія зелених берегів Росави
Ця місцина на Канівщині надзвичайно мальовнича й багата історією. Нині це два зовсім непримітні на карті села – Малий Ржавець та Полствин (колишній Великий Ржавець), колись же вони були єдиним містечком, що розкинулося на обох берегах річки Росави… Розповідає “Козацький край“.
Невідомо, як називалося розкопане археологами поселення, яке було тут за часів Русі – очевидно, що воно було спалене монголо-татарами в 1239-1240 роках, водночас із сусідніми Каневом і Роднем. Якщо поруч зі згарищем його зуміли відбудувати ті, хто вижив, то цілком можливо, що так воно і звалося – Ржавець (або ж Іржавець, як і понині каже тут дехто з місцевих), бо це давньоруське слово буквально означає “болотиста місцевість”. Посланець Папи Римського Плано Карпіні, прямуючи 1246 року через ці землі з дипломатичною місією до столиці Золотої Орди, відзначив, що саме в Каневі була розташована постійна військова залога загарбників-ординців, а їхні баскаки збирали данину з уцілілих жителів довколишніх земель, які лежали в руїнах та попелищах.
В офіційних документах з темряви часів Ржавець вперше вигулькне літа Божого 1455-го. Саме в цей рік Київський князь Олелько Володимирович “жалував” своєю грамотою “Ржавець, град у полі на Росаві”, своєму вірному воєводі Олехну Сохновичу, який відзначився, захищаючи князівство від татарських набігів.
Достеменно відомий рік, коли “місто на Росаві” було розділене на Великий і Малий Ржавець – 1498-й. В цей рік, після смерті останнього в роду Олехновичів чоловіка, Ржавець поділили між собою дві доньки воєводи Олехна. Великим Ржавцем відтоді володіла Орина Сенькова та її чоловік, Проскура Сущанський, а Малим Ржавцем – сестра Орини, чиє ім’я історія не зберегла.
Згідно з переписом 1616 року, ці землі підпорядковувалися Канівському староству й за них вже вели суперечку канівські міщани і київський земський писар Федір Проскура.
Полковник Стороженко: син Ржавця на Росаві і «батько» Іржавця під Прилуками
Якраз в той час (орієнтовно 1620 року), у Великому Ржавці, в родині Феська (Федора) Стороженка, старшини Канівського козацького полку, народився син Іван. Хлопець зростав у родині канівських козаків, де з давніх часів свято шанували волю степів, віру православну і шаблю козацьку. Його батько був полковим старшиною Канівського полку в часи Хмельниччини, дід Андрій – старшиною того ж полку і бив московитів під Смоленськом, а прадід Ілля на початку 1600-х років очолював самоврядування Канева – був війтом міста.
В часи Козаччини і Малий, і Великий Ржавець належали за адміністративно-військовим поділом до Канівського полку, який вважався одним з найдисциплінованіших у козацькому реєстровому війську. Тому, коли Богдан Хмельницький гуртував перші війська повстанців на Запорізькій Січі, приборкувати повсталих відправили саме канівчан на чолі з полковником Єжи Голубом. Серед козаків Канівського полку були й ржавчани. Запідозривши підготовку бунту в полку, польський комісар розпустив його, і більшість козаків приєдналася до повстанців Хмельницького. У рядах війська гетьмана Хмеля билися тоді і Федір Стороженко, і син його Іван. У реєстрі 1649 року Іван Стороженко записаний ще простим козаком Канівського полку, а вже у 1651-у згадується в документах як київський полковий осавул. Згодом – знову у рідному Канівському полку, на старшинських посадах.
Як відомо, це повстання не принесло волі Україні – з часом російський цар поділив її з польським королем. Ще 20 липня 1661 року король Польщі жалував “привілей” на Малий і Великий Ржавці двом братам-шляхтичам, Андрієві і Степанові Держановським. У той же час млином на Росаві біля Малого Ржавця володів Канівський Богородицький монастир (згодом спалений під час набігу турків). Цей млин фігурує в універсалах привілеїв, підписаних 1663 року гетьманом Павлом Тетерею (пізніше його можна бачити і в універсалі гетьмана Петра Дорошенка).
Після укладання Андрусівського перемир’я 1667 року, яке остаточно поділило Україну по Дніпру між Польщею і росією, Іван Стороженко залишає Канівщину і переселяється з родиною на лівобережжя Дніпра, у Прилуцький полк, до села, названого Іржавець (пізніше – Полтавської губернії, а нині Чернігівської області). Назву воно недарма отримало таку саму, як рідне село Стороженка – його заснували саме вихідці з Канівщини, які сюди переселились…
На новому місці – знову в епіцентрі військових і політичних подій. Стороженко стає сотником Ічнянської сотні, якийсь час наказним полковником Прилуцького полку, бере участь у Кримському поході 1687 року. Учасник «Коломацького перевороту» – голосував за обрання Івана Мазепи гетьманом України. Від серпня 1687 року – полковник Прилуцького полку, керує походами проти кримчаків та на турецьку фортецю Кизикермен. За звитягу в боях 22 червня 1690 року отримує універсал гетьмана Мазепи на володіння містечком Іржавець, млином і землями в околицях Іржавця, Ічні, Іваниці й Прилук (Чернігівщина). У січні 1693 року йде у відставку – полковнику, якому вже за 70 років, даються взнаки і вік, і бойові рани. Він взятий під особисту гетьманську опіку як «визначний військовий товариш», але вже 15 лютого 1693 року залишає цей світ.
Іржавець у спадок, згідно рішення Івана Мазепи, отримує вдова Івана Стороженка Марія, донька Ганни Золотаренко і пасербниця Богдана Хмельницького, уродженка Корсуня. Зі спадкового батьківського маєтку в «новому» Іржавці їх син Андрій, названий в честь прадіда-звитяжця над московитами, піде козакувать до Ічнянської сотні і стане її сотником на цілих 15 років. Андрієва ж сестра Ганна вийде заміж за братового товариша з тієї ж Ічнянської сотні – Івана Даценка. Саме Даценкові і його побратимам судилося принести до Іржавця ікону, яка прославить село якщо не на весь світ, то на всю Україну.
Чудотворна ікона з Іржавця
Як потрапила до Свято-Троїцького храму в Іржавці чудотворна ікона Божої Матері – існують різні версії. Головна з них – козаки, які поверталися з походу в Іржавець спаленими й поруйнованими землями Правобережжя, знайшли ікону в розореній і покинутій церкві у Мошнах – зовсім поруч з канівським Великим Ржавцем! Ікону, про яку було відомо, що вона з Січі, вирішили забрати до «нового» Іржавця. Збереглися імена цих козаків: Данило Полув’яний, Ярема Голик, Іван Чистий, Федір Фастовець і (увага!) Іван Даценко, зять покійного полковника Стороженка.
В Іржавці козаки передали ікону в дар місцевому священику Якову Кушакевичу, а той відправив її на реставрацію іконописцю Венедикту в Густинський монастир. В ніч після завершення реставрації чернець нібито прокинувся від сонячного сяйва, яке почала випромінювати ікона. Вражений іконописець приніс ікону Пресвятої Богородиці до Іржавця і розповів про все отцю Якову. Той – прихожанам і розпочалася історія слави ікони, як чудотворної. Кажуть, «плакати» до великих подій, хороших або поганих, вона почала ще в часи до Іржавця – коли, за переказами, зберігалася спочатку на Чортомлицькій, а потім на Олешківській Січі. Плакала, зокрема, і в день поразки, отриманої від московитів царя Петра під Полтавою козаків гетьмана Мазепи і запорожців його союзника, кошового отамана Костя Гордієнка – ікона була з ними в тому поході.
У травні 1716 року, в день відкриття у Іржавці нового мурованого храму, зведеного коштом родини Стороженків, ікона теж почала «плакати» і так тривало три дні. Про святиню дізнавалось все більше і більше людей, які потоком йшли до Іржавця за зціленням від епілепсії, душевних хвороб і безпліддя.
Так було аж до 1932 року, коли місцеві активісти-сталіністи з товариства «Безбожник» не знищили храм в Іржавці. Найбільш активна з безбожниць кинула до вогнища, розведеного біля зруйнованої церкви, й козацьку ікону Пресвятої Богородиці.
Збереглося єдине фото ікони, зроблене 1920 року сином купця з Ічні, професором-шевченкознавцем Київського університету Сергієм Масловим. Цікаво, що навіть на цьому фото видно слід від сліз з правого ока Богородиці…
Як не дивно, те, що про ікону з Іржавця писав сам Тарас Шевченко, навіть у подальші радянські часи слугувало «оберегом» принаймні для пам’яті про неї (при цьому згадуються в різних джерелах і як Іржавецька, і як Ржавецька). На жаль, вже ніхто й ніколи не встановить, ким було написано цю ікону далекого 1572 року, як це числиться згідно церковних хронік. Вважається, що була вона спочатку в козацькій церкві Святої Покрови на запорізькому острові Хортиця, а потім на Олешківській Січі поблизу Херсону. Мистецтвознавці констатують, що зображення відноситься до типу Одигітрії (Провідниці). Зображення лику – не східної, а європейської школи іконопису і лик Богородиці схожий на обличчя українських жінок. Богородиця тримала на руках маленького Ісуса з Євангелієм у руці – Благословенням. Саме тому козаки й отримували благословення біля цієї ікони перед особливо важливими походами…
Восени 2023 року відвідувачам Києво-Печерської лаври, одним із основних меценатів якої свого часу був гетьман Мазепа, продемонстрували найдавніший із збережених в Україні списків (копій) Іржавецької ікони Богородиці. Схоже, вона допомагає Україні навіть через копії чудотворної ікони, про яку Тарас Шевченко писав і в прозі, і в поемі, яка так і називається «Іржавець»: «Заплакала Матер Божа / Сльозами святими, / Заплакала милосерда, / Неначе за Сином. / І Бог зглянувсь на ті сльози, / Пречистії сльози! / Побив Петра, побив ката / На наглій дорозі». Так станеться, з Божою поміччю, і з сучасними ворогами України…
Ілюстрації:
КОМЕНТАРІ