Краєзнавець Борис Юхно у “Новій добі” пригадав, які вуличні “гаджети” минулого на сьогодні повністю зникли.

Йшов оце вулицею й побачив, як дядечко намагається додзвонитися з того апарату, що колись називався таксофоном. Може й зараз так називається, не знаю. Відколи вони, пластикові нащадки телефонних будок, з’явилися на стінах будинків, свідком такого дива я став десь утретє. Раніше дуже давно було. Ну й слідом – розминка для пам’яті: а що ще за пару десятиліть зникло з простору?

1. Автомати газводи

У Черкасах традиційно світло-сірі прямокутні з голубими літерами, хоча відколи масово з’явилися, а то ще за Хрущова, були червоні й заокруглені як старий холодильник “ЗИС”. Наші стояли секціями штуки по дві – чотири неподалік великих магазинів, біля зупинок, на ринку.
«Из серебряного крана с шумом брызнуло ситро, мне досталось полстакана, а хотелось бы – ведро!» Самуїл Маршак колись точно підмитив, що у воді з сиропом солодкої піни було чи не більше, ніж рідини. Така коштувала 3 копійки, а проста газована – одну. Спосіб отримання бажаного елементарний: посеред явтомата є робоча зона, у ній два заглиблення. Натискаєш на дно стакана який стоїть в мийці, він тіпа миється, переставляєш на сусідню платформу, кидаєш монету і навтискаєш на одну з кнопок біля вічка. Кнопок там кілька, тобто сиропів ніби як асортимент. Але насправді питимеш той єдиний, який заправили.

2. Агітаційні ширми

Такі собі штуки для зонування простору, заодно і пропаганди. Великі металеві каркаси, усередині яких по периметру, зафіксовані кількома кріпленнями, містилися стенди. Про марксизм-ленінізм, черговий з’їзд партії, економічні здобутки міста та області. Інколи мали якийсь виокремлений геометричний елемент. Нерідко – додаткові металоконструкції просто для естетики. Одним словом, агітширми – то така собі велика вулична інфографіка, яка з’явилася задовго до газетної. О, до речі.

3. Газетні стенди

У теперішні часи навіть газета, а власне – тижневик, для багатьох став розкішшю. Та й інше: так сталося, що звичні до періодики люди вже в поважному віці, і вік той вкрай нужденний, тому – розкіш.
Раніше основний «прес-центр» розташовувався на тротуарі між сквером за облрадою і проїжджою частиною. То були, – по пам’яті штук шість чи сім, – секцій під склом на два боки. В них вивішували дві “Правди” – центральну та місцеву, «Труд», «Известия». Свої газетні вітрини мали й найбільші підприємства міста. Там вивішувалися заводські багатотиражки.

4. Дошки пошани

Обласна, де з осені 1998 року Мак Дональдс, міська біля «Дружби народів», дві для шанованих людей Соснівського та Придніпровського районів біля адміністрацій. Ще Черкаського району на Енгельса. Ну й заводські-фабричні на територіях.
Обласну відкрили до 60-річчя Жовтня, тобто восени 1977-го. Фотографії 58 передовиків і 30 табличок з назвами найкращих підприємств, колгоспів та радгоспів краю. Міську – незадовго до введення в дію Палацу культури хіміків, 1979-го. Доволі оригінальна була, «Г»-подібна, площини зафіксовані у серпах-молотах. Соснівську і Придніпровську – після поділу міста на райони у 1974 році.

5. Лозунги газосвітні

Практикувалася й така фішка – вогнями неону славити партію-натхненницю і народ-будівник. Марксизм-ленінізм, СРСР, революцію…
Спільними зусиллями майстри «Міськсвітла» і Рекламного комбінату опанували технологію ще у середині 1960-х, але капітально розкочегарили тему вже перед 1970-ми. На кінець 1971 року в Черкасах світилося аж 15 погонних кілометрів «газосвітніх вогнів», не кажучи вже про зірково-серпасто-молоткастий декор на стовпах та розтяжках над автошляхами. Ці лампові «гірлянди» познімали нещодавно, років п’ять тому.
Втім, 15 км – то ж не лише «во славу», а й цілком нормально. Як назви магазинів, наприклад, чи оздоба Головпоштамту. Єдине слабке місце – якість. Та якщо у назві універмагу “вмирала” якась літера і могла не воскресати місяцями, то на проблеми з будівництвом комунізму вимагалося реагувати миттєво. Ну так то в теорії. А на практиці – «Хай живе ком__ізм!»

6. Підземні туалети

Акцент на прикметнику, інакше б за алфавітом далі у список. Наші громадські об’єкти «Ме» і «Жо» традиційно облаштовували на кілька метрів нижче поверхні. Може в разі чого вони мали стати бомбосховищами, може то еволюційний рефлекс – ніби як загрібати все оте діло, точно не скажу. Навіть у Дитячому парку – як забули викопати, то насипали зверху. Жарт, гірка була задумана. Але ж згідно загальної туалетної концепції.
Так велося скрізь, та й загалом «метро» великих міст мало багато спільного: плиточний периметр, погане освітлення, іржаві труби, високі чавунні бачки з дротами замість ланцюжків. І скрізь в підземних вбиральнях влітку було прохолодно і волого, взимку холодно та слизько, особливо на сходах.
В центральний черкаський туалет ми десятиліттями спускалися на вулиці Лазарєва біля крайнього житлового будинку перед Урицького. Він ще й кілька років тому щодня жахав осіб по 30- 40.
Довгенько тримався «об’єкт» на Центральному ринку неподалік «Кришки». Були в парках, поруч зі Статуправлінням, під наземним переходом на Залізничному вокзалі. Можливо ще десь, але функціонують два останні. Чудово зберігся «на два крила» біля «Чайки», дарма що під замком. Цілий архітектурний комплекс з витяжкою посередині у секторі за соціалістичною огорожею. До речі, буквально днями з’явилася інформація, що його збираються відновлювати.

7. Поштові скриньки

Ще й у часи «великих трудових звершень» поштарки працювали за старинкою, часто залишаючи газети між штахетинами паркану, а в кого був – у поштовому ящику. Але частіше віддавали в руки, адже їх появи чекали, і зазвичай не довше 10 хвилин.
А потім, наприкінці, 1960-х, прийшла цивілізація: в районах приватної забудови, а то майже всі Черкаси поза центром, почали встановлювати поштові секції. То такі залізні будиночки для газет на два чи три боки.

8. Пункти склотари

Зазвичай – ларки біля магазинів. Класичні, залізні чи дерев’яні, зі скошеним дашком, впритул до складу. «Посуду» здавали активно, адже якщо літр молока коштував 44 копійки, то 20 поверталося. В інших напоях чи об’ємах складова тари в ціні товару була меншою, в «Шампанському» взагалі мізерна, але ігристе радянські люди пили кілька разів на рік, а молоко чи кефір всією сім’єю – щодня.
Дуже часто ларки були затарені. Наразитися на оголошення «Посуда не принимается», «Тары нет» або «Переучет» – запросто.

9. Рекламні стенди

Не зникли, тепер то сіті-лайти, але коли заграничні слова ще не пхали як дурень в торбу тирсу, стенди називалися конкретно: «Черкаська реклама». Було це якраз тоді, коли згадані вище газетні площини вже відживали, але концепція інформації за склом загалом видавалася перспективною. Тож 1986-го в людних місцях встановили великі «екрани двигунів торгівлі».
А вже за два роки, у квітні 1988-го, кореспондент місцевої газети ремствував з того приводу, що площини не затребувані, зате все неподалік них – стовпи, будинки і навіть дерева, заліплені оголошеннями. Загалом – мало що змінилося.

10. Телефонні автомати

Невеличкі, у анфас «П»-подібні, кріпилися на стінах будинків, але позаяк не мали ніякої звукоізоляції, народ намагався дзвонити з телефонних будок. Втім, вона теж не була сильною стороною жовтих кабін, оскільки в секціях-рамах часто бракувало скла. Загалом їх вистачало, інша річ, що не всі працювали.
Заходиш, зачиняєш двері. Перед тобою на єдиній глухій стінці – сірий агрегат з чорною трубкою, яка трохи пахне механікою, а більше тим, хто дзвонив перед тобою. Двушка у вічко, крутиш диск, а пізніше – натискаєш кнопки. Але ні. Коли були кнопки, ми, здається, вже телефонували картками. Пам’ятаєте? Був такий час, 1990-ті – початок 2000-х. Картки на певну кількість хвилин як теперішні банківські, тільки з маленькою схемкою. Діти їх навіть колекціонувати почали. Траплялося, картки забували в автоматах. Може тому, що з часів 2 копійок звикли, що послуга одноразова. Натрапиш на таку знахідку і після певних маніпуляцій на зеленому чи оранжевому екранчику бачиш, чи залишилися на картці хвилини.