Небезпечні бордюри та екстремальні пандуси, які неможливо подолати самотужки. Відсутність елементарного доступу до органів влади та медичних закладів, громадського транспорту та магазинів. Чи не щодня люди з обмеженими можливостями, мами з дитячими візочками та пенсіонери змушені відчувати свою безпорадність, покидаючи свої домівки і вирушаючи підкорювати місто бар’єрів. Журналісти на один день пересіли в інвалідне крісло, щоб перевірити Черкаси на доступність. Чим завершився їхній експеримент, читайте у дослідженні сайту “Про все”.
Черкащанин Іван Сокуренко – інвалід дитинства з діагнозом ДЦП. Пересуватися містом на візку йому допомагає мати. Іван вже давно звик, що Черкаси – незручне місто для людей з обмеженими можливостями та недоступне для тих, хто мусить пересуватися на візку самотужки .
– Ні місцева влада, ні громадяни не розуміють проблем та потреб людей з інвалідністю, або й взагалі роблять вигляд, що їх у нас немає. Мене бентежить, що в Україні відсутнє розуміння проблем осіб з інвалідністю та почуття солідарності до них. Люди, котрі часто бажають нам допомогти, не знають, як їм діяти, як знайти підхід до нас, що часто призводить до непорозумінь, – розповів він.
Вислухавши розповідь Івана, ми вирішили перевірити на собі, яких зусиль потребують люди, котрі пересуваються містом на інвалідному візку.
Позичивши візок в обласній організації Товариства Червоного Хреста України, спершу ми рушили до приміщення Черкаської міської ради. Одразу перепоною на нашому шляху став, як не дивно, мурований пандус, передбачений саме для людей з інвалідністю. Попри всі наші спроби подолати власними силами цю дійсно таки перешкоду та піднятися на візку хоча б до половини, це нам так і не вдалося. Візок постійно вивертало в різні сторони, декілька разів ми ледь не впали з нього посеред підйому.
Але найнеприємніше, що майже ніхто з перехожих не виявив бажання допомогти безпорадній людині на візку, яка безрезультатно намагалася потрапити до будівлі ЧМР. Черкащани проходили повз, відводячи свої погляди. На щастя, через півгодини наших тортур нам врешті-решт допомогли потрапити всередину посадовці.
Як виявилося згодом, проблеми з доступом до будівлі ЧМР не закінчилися «пандусом» при вході. Опинившись всередині, ми зрозуміли, що далі першого поверху людина на візку потрапити не може. Вхід до ліфту видався занадто вузьким для візка. Однак, охоронець запевнив нас, що така проблема виникла лише у нас через нестандартні розміри візка, а зазвичай люди з обмеженими можливостями спокійно користуються цим ліфтом. Тож, оскільки до ліфту ми так і не потрапили, піднятися і спуститися в держустанові нам довелося досить екстремально – по східцях.
Начальник господарського відділу департаменту оргзабезпечення ЧМР Сергій Ігнатенко пообіцяв, що недоліки з пандусом на вході до будівлі міськради буде усунуто, шляхом подання до виконкому пропозицій з його реконструкції на міський бюджет-2019. Щодо ліфту, чиновник запевняв нас, що він відповідає стандартам і для того, щоб до нього міг заїхати інвалідний візок, достатньо лише трохи відсунути двері. Однак згодом погодився, що ліфт є доступним не для всіх.
– Це може бути проблемою конструкції, коли обкладали мармуром вхід до ліфту, тим самим його звузили. Але я бачив на власні очі, що до нього заїжджають на візку і на другий, і на третій поверхи, – пояснив пан Ігнатенко.
Міська рада – не єдине громадське місце, куди за потреби, без проблем повинні дістатися черкащани. Тому далі ми попрямували містом до обласного управління Національної поліції. Щоб на інвалідному візку подолати відстань близько 1200 метрів (від будівлі міської ради до обласної поліції) нам знадобилася понад година. Наш шлях пролягав через незручні тротуари, подекуди з ямами, що нагадують місячні кратери, та пішохідні переходи з бордюрами, розмір яких – з півколеса від візка.
Як можна здогадатися, одразу потрапити до приміщення головного управління нацполіції нам не вдалося. Перед входом нас «привітно» зустрів екстремальний гранітний пандус, висота підйому якого була не менше 60 градусів. Тому знову довелося чекати, доки полісмени, що проходили повз, помітять людину на візку та покличуть постового. Таки діставшись до приміщення, очільник поліції Черкащини Валерій Лютий поспішив пояснити, що постовий поліцейський ГУНП завжди готовий допомогти громадянам зайти до приміщення.
Пандус перед приміщенням обласної прокуратури приємно здивував своєю доступністю, щоправда це тривало недовго, поки ми не помітили на шляху до нього височенний бордюр, подолати який так і не змогли.
Гарний пандус був і поряд з приміщенням Центру зайнятості, щоправда, без перил. Схожі конструкції «прикрашають» черкаські аптеки та магазини, бібліотеки та медичні заклади.
Бар’єри повсюди
На думку голови ГО “Життя без бар’єрів”, заступника голови Комітету доступності міста Черкас Лесі Валяєвої, Черкаси, на жаль, не можна назвати доступним містом.
– Якщо взяти центр, то є лише декілька понижень на декількох перехрестях. Але ж людина не кружляє навколо кількох кварталів, їй треба дістатися від точки А до точки Б. Часто тротуари доступні, а потім «бац», і далі йде високий бордюр. Чому при встановленні бордюрів відразу не зробили пониження, мені не зрозуміло, – зауважила пані Леся.
За її словами, з 2007 року прийнято державні будівельні норми будівель громадського значення для маломобільних груп населення, в тому числі для людей з інвалідністю.
– Є накази Мінрегіону, які вимагають встановлювати бордюри висотою від 0 до 2,5 сантиметрів. А в цьому році також внесено зміни в наказ Мінрегіону, котрий передбачає висоту бордюру 0 см. Але в Черкасах на ці норми не зважають, – наголосила пані Леся.
Додаткових умов для доступності потребують не лише люди з інвалідністю, а й маломобільні групи населення (далі МГН), до яких також належать вагітні жінки, мамочки з візками, люди поважного віку, тимчасово травмовані люди тощо.
– Кожного дня до МГН можна зарахувати до 55% населення. Для кожного з нас потрібна доступність, тому що у житті є моменти, коли ми стаємо маломобільними. Простір має бути доступним для кожного, і це не обговорюється, – наголосила Леся Валяєва.
Для черкащанки Ніни Титаренко, мами 7-місячного малюка, звичайна прогулянка містом з дитиною на візочку часто перетворюється на справжній квест.
– Через черкаські тротуари, котрі здається складаються з суцільних ям та горбів, та надвисокі бордюри, я вже вдруге за 7 місяців змінила дитячий візок. Дитячий «транспорт» просто не витримує цього міста, – іронічно зауважила молода мама.
А от мама півторарічного Саші Алла Мороз зізналася, що випробування сучасної черкаської мами розпочинаються з виходу з дитиною з під’їзду.
– Пандусів немає. Доводиться, або зносити дитячий візок удвох, або ж «стрибати» ним по східцям. Саморобний спуск надто крутий. Дуже страшно, щоб дитина не випала з візка, – розповіла Алла, – А в дитячій поліклініці № 1 по вул. Благовісній, яку до року після народження малюка необхідно відвідувати щомісяця, ніяких ліфтів і пандусів немає. Там взагалі дивина, шо візочки вимагають залишати на першому поверсі або ж надворі, і самому нести дитину, наприклад, на другий поверх.
А як за кордоном?
Для порівняння ситуації з доступністю для маломобільних груп населення в Україні та країнах Заходу, ми звернулися за коментарем до черкащанки Анни Харченко, котра вже два роки проживає в Сполучених штатах Америки та пересувається за допомогою візка.
Анна розповіла, що в США доступність міста для маломобільних людей залежить в першу чергу від місця, де ви проживаєте, від наявності у вас авто та розміру міста.
– Я живу в невеликому містечку. Із переваг для маломобільних людей те, що весь громадський транспорт в Америці низькопольний, тобто не потрібно вигадувати, яким чином ти заїдеш в автобус. У транспорті візок фіксують, і ти їдеш, куди тобі потрібно. Інша справа, що в маленьких містах, як моє, практично немає тротуарів. Їх немає в принципі, бо місто орієнтоване на автомобілістів. І якщо ти не автомобіліст, то для тебе місто буде незручним, незалежно від того, чи ти ходиш своїми ногами, чи ти пересуваєшся в інвалідному кріслі, – зазначила Анна.
А от щодо будівель органів влади, куди звертаються люди з інвалідністю та маломобільні групи населення, за словами дівчини, у США вони більш доступні, ніж в Україні.
– Це навіть не обговорюється, це обов’язкова умова. Будь-який як державний, так і приватний заклад в Америці доступний на 110%. Якщо це заклад громадського харчування, то на 95% там буде туалет для маломобільних людей та пеленальний стіл для молодих мам. Я вважаю, що почуття власної гідності починається із можливості самостійно зайти в туалет і зачинити за собою двері. Це те, що має бути всюди, – зауважила Анна Харченко. – В Америці недоступними лишаються лише старі історичні будівлі, де збереглася архітектура, і вона не перебудовується. Але це виключення, а не правило. Правило таке, якщо при вході до ресторану чотири сходинки, то збоку обов’язково буде спеціальний підйомник. Ти натискаєш на кнопку, він тебе піднімає, й ти потрапляєш всередину приміщення.
Чому Черкаси недоступні і як з цим боротися
На думку Лесі Валяєвої причиною такого нехтування нормами є відсутній чіткий механізм притягнення до відповідальності за невиконання вимог та рекомендацій з доступності.
– Чому влада та посадовці ігнорують ці норми, невідомо. За моєю інформацією, на ті об’єкти громадського значення, де було виявлено порушення в рамках доступності, не притягнуто наразі нікого. Жоден протокол за подібні порушення досі не дійшов до суду, – повідомила правозахисниця.
Як зауважує пані Леся, у разі виявлення таких порушень чи самого факту недоступності, громадяни мають право поскаржитися на виявлені незручності до Державної архітектурно-будівельної інспекції.
– Потрібно зробити фотографію та написати скаргу. У ДАБІ самостійно не виявляють порушення, а лише реагують на звернення громадян. Однак, за останньою статистикою, за останній рік в Україні було всього сім випадків притягнення до відповідальності за порушення архітектурно-будівельних норм у сфері доступності, – розповіла Леся Валяєва.
За результатами експерименту, ми вирішили звернутися до Представника Уповноваженого Верховної Ради України в Черкаській області та повідомити про факти виявлених незручностей, що унеможливлюють доступ до органів державної влади та закладів громадського призначення представників маломобільних груп.
КОМЕНТАРІ