Українські виборці нагадують чоловіка, який топчеться по граблях і дивується, чому він увесь у синцях. Упродовж всієї історії Незалежності проєвропейські кандидати в президенти змінювалися проросійськими. І щоразу – така зміна приносила соціальні потрясіння, революцію, війну. Чи не час, нарешті, зробити висновки з цих танців на граблях і почати голосувати усвідомлено і відповідально? Про це пише письменник Антон Санченко у своєму блозі на сайті «Gazeta.ua».
Добре, напишу про це трохи більше і закрию для себе тему. Історія усіх виборів президента в Україні – це протистояння між проєвропейським і проросійським кандидатами. Причому, навіть один і той же кандидат міг впродовж кар’єри бути і таким, і таким.
В парі Чорновіл vs Кравчук останній безумовно був прорадянським/російським. А в парі Кравчук vs Кучма виступав ледь не бандерівцем. Так само Кучма-1 і Кучма-2 – це два різних Кучми. Він також ідеально показує невідворотну еволюцію проросійського попихача до державника, яку демонстрували більшість президентів. Навіть Януковича і Зеленського навчили ритуальній українській мові. І навіть Порошенко два роки будував якусь російську Четверту республіку, перш ніж перемкнувся на армію-мову-віру. Подібна критика лунає від наших русофілів на кшталт Дубінського і щодо Зеленського. Хоча тут це маска і гра, як на мене. Але нехай, щось змусило і їх на демонстрацію такої еволюції.
Отож, українські виборці зі змінним успіхом 30 років приводили до влади то проєвропейського, то проросійського президента, тому що симпатиків кожного з векторів розвитку було приблизно порівну. Грубо кажучи, 50 на 50. Або, якщо хочете – 45 на 45 плюс 10 відсотків нестійких, які і вирішували справу з мінімальною перевагою кожного разу. Причому, довгостроковий тренд був на користь європейців. Просто пригадайте, що в Росії досі існують комуністи в парламенті, а ми вже забули, хто це такі.
І ця хитка рівновага була з Кримом і Донбасом. Порошенко в 2014 році переміг не тому, що щось наобіцяв ваті, як стали тепер трактувати, а тому, що це були вибори без Криму й Донбасу, в такому стані він набрав близько 55%.
І якимось (неважливо яким) чином перетворив їх на 25% на наступних виборах. Навіть без Криму й Донбасу. Можливо, це наслідок необхідних, але непопулярних реформ, можливо, якихось необов’язкових вчинків, що примусили союзників стати противниками – зараз важливий тільки математичний результат. Треба якось повертатися хоча б до стану 50 на 50, а для цього зробити висновки, не шукаючи винних, а шукаючи шлях. Якось так.
КОМЕНТАРІ