Днями Черкаси відвідав один із батьків-засновників Української держави, народний депутат кількох скликань Іван Заєць. Журналістам нашого видання він розповів, як, на його думку, має вибудовуватись співпраця між державною владою, місцевим самоврядуванням та суспільством у час війни, і чому не можна віддати із громад всі гроші на ЗСУ.

– Іване Олександровичу, ви частий гість в Черкасах та області. Яка мета вашого сьогоднішнього приїзду?

– Черкащина завжди була в полі мого зору, тому що я тривалий час був координатором національно-патріотичний сил на Черкащині, завжди слідкував за подіями, які відбуваються на цій землі. Сьогодні я приїхав для участі у двох заходах: участь у круглому столі «Черкащина в контексті українського державотворення» і прочитав лекцію студентам ЧДТУ на тему «Ідеологія рашизму». Якщо говорити про круглий стіл, то там була дуже цікава розмова. Ми говорили про ключовий період для Черкащини – це межа вісімдесятих – початок дев’яностих років минулого століття, коли на Черкащині зароджувалися національно-демократичні сили, коли був розгорнутий такий рух за незалежність України, коли виявили себе студентські організації, екологічні, культурологічні осередки. Дуже добре зупинилися на цьому Валерій Данилевський і Любов Майборода, які були безпосередніми учасниками тих революційних подій. Що стосується лекції про ідеологію рашизму, то мені сподобалося студентство і сподобалися учні, старшокласники, які дуже уважно слухали. Я бачу сьогодні іншу молодь, ніж це було 5 років тому. Тоді такі лекції слухали, можливо, 15% тих, хто був у залі. Сьогодні це переважна більшість. А це означає, що люди переймаються не лише ситуацією, яка є в країні зараз, а й своїм майбутнім і майбутнім всієї України. Якби не обмежені часові рамки лекції, то розмова тривала б не одну годину.

– Якщо говорити про державність у контексті нинішньої війни, які ризики ви бачите на даному етапі?

– Вся розмова йшла якраз у контексті російсько-української війни, адже ця війна і є найбільшою загрозою для нашої державності і для нашої нації. Тому я просував такі наративи, що теперішня мобілізація українського суспільства має гарантувати державну перспективу для українців. Саме максимальна мобілізація сил на підтримку нашої армії має рятувати сьогодні Україну. На мою думку, сьогодні в суспільстві ще немає повного розуміння, з ким ми воюємо. А ми воюємо із варварами. Багато хто думає, що ми воюємо із іншими людьми зі зброєю. Ні, ми воюємо з варварами. А варварам завжди не подобається цивілізація. Варвари завжди хочуть бути згори. Тому росія, як абсолютне зло, як країна варварства готова стерти на порох Україну за те, що ми не хочемо розчинитися в цій ординській спільноті, а хочемо жити на свій розсуд, мати свою державу і перспективу, і хочемо повернутися назад, додому у Європу. Тому перше, що нам треба – це мобілізація сьогодні абсолютно всіх сил суспільства, бо її недостатньо. По-друге, влада, врешті-решт, має зрозуміти, що інституції є дуже важливими для існування держави і для виграшу війни. Поки що я не бачу такого розуміння з боку влади, що це війна із дуже жорстоким ворогом, що ця війна на далеку перспективу, що треба швидше перебудовувати економіку на військові рейки, треба багато чого робити в швидшому темпі і набагато глибше, ніж це сьогодні робиться. З іншої сторони позитивно те, що люди не втрачають свого патріотичного запалу. Я це бачу в соціальних мережах, як люди буквально вибухнули творчістю саме в духовній сфері. А духовна сфера сьогодні визначає все, і я бачу, як люди пропагують українські пісні, як вони творять нову поезію, як люди позитивно заряджені на наших військових. І такі тенденції треба посилювати, підтримувати, бо тільки спільно ми можемо перемогти рашистів. Наше завдання виграти в росії на полі бою. Зрозуміло, що для цього нам потрібна допомога Заходу, і не така, якою вона є нині, а набагато потужніша, більш вчасна і по нормальній номенклатурі озброєнь.

– Що таке перемога для вас?

– Це не просто звільнення наших територій від окупантів, це дерашизація росії, яка включає в себе і розвал самої росії. Ми не можемо росію взяти у новий світовий порядок такою, якою вона сьогодні є. Цивілізованому світу треба росія інша. Так, як німців не могли взяти після Другої світової війни, поки не здійснили денацифікацію самої Німеччини, доки не змінили саму матрицю ідентичності німців, не переформатували їхні національні інтереси. І це треба робити сьогодні з росією. На жаль, Захід ще дивиться на росію через окуляри минулого. Бо світовий порядок принаймні останні 100 років вибудовувався у цій співпраці Заходу із росією, і вони продовжують розглядати росію як партнерів, їм здається, що якщо цей партнер зникне, то зникне вся стабільність у світі, будуть такі політичні пустоти, де виникатимуть турбулентні безпекові проблеми. Ми це чули на початку дев’яностих років, коли нас так само закликали, що не треба руйнувати Радянський Союз як імперію зла, що СРСР можна демократизувати, і не обов’язково незалежність є ідентичною демократії. Ми це чуємо від значної частини політиків на Заході і сьогодні. Тому і кажемо їм, що це велика ваша помилка. Це абсолютне зло треба ліквідовувати, його не можна задобрити… А, від так, треба так вести зараз цю війну, щоб Україна одержала військову перемогу на полі бою. І це відкриє шлях до дерашизації росії. Це відкриє шлях до зміни цієї ментальної матриці не тільки уряду цієї держави, а й самої нації.

І в самій Україні процеси йдуть не завжди поступально, будуть відкати, будуть приливи, і ми це бачимо на прикладі по мовній проблематиці.  Як тільки трохи заспокоїлася ситуація, то знову п’ята колона піднялася і пішла в наступ на нашу духовну сферу, на нашу українську мову. Дехто знову для себе хоче вибити таку ділянку суцільної русифікації, зокрема мовної. А треба усвідомити, що саме п’ята колона створювала ґрунт, духовний, культурний, для того, щоб зайшли сюди російські війська. Тому ми повинні бути з цією п’ятою колоною дуже рішучими, і з тими партіями, які сповідують проросійські інтереси, і з російською православною церквою московського патріархату, це з тією шпигунською мережею, яку ми маємо. Бо йде війна, війна екзистенційного характеру – на винищення. Тут стоїть питання: бути чи не бути Україні. Тому тут не може бути якихось напівтонів, тут треба дуже рішуче ставати на захист українського національного інтересу.

– У контексті акумулювання всіх зусиль на підтримку ЗСУ, як ви оцінюєте хвилю таких політичних рухів по країні, які починають розгойдувати місцеве самоврядування в багатьох містах і в Черкасах зокрема?

– У всьому потрібно мати міру. Ми не можемо діяти так, щоб підірвати український тил із середини. Коли чую, що не можна якийсь ремонт робить, чи ще щось, я за цим бачу багато популізму. Тому що все треба прораховувати. Зрозуміло, що в першу чергу мають бути забезпечені потреби ЗСУ. І тільки після того можна далі розподіляти ті кошти, які на сьогодні є. Часто це теж механізм у руках антиукраїнських сил. Наведу приклад: піднялася велика шумиха, що будують музей Голодомору, що треба припинити це будівництво, бо воно не на часі. Але ж його не можна просто припинити, його треба законсервувати, тобто треба вкласти величезні кошти для цього. Я так думаю, що якщо взяти ті кошти, які підуть на консервацію цього об’єкту, то їх би, мабуть, вистачило на завершення цього дуже важливого для нас музею. Я за те, щоб не використовували потреби армії у спекулятивних цілях, тому що багато хто протиставляє внутрішнє тилове життя із потребами фронту. Зрозуміло, що ми воюємо із дуже жорстоким і дуже сильним суперником, і нам треба колосальні людські ресурси, колосальні обсяги зброї… Але треба також пам’ятати, що можна програти війну, якщо ми обвалимо тил. Треба, щоб сьогодні люди більше думали про те, як ще більше мобілізувати суспільство саме в тилу. Я, наприклад, був проти того, щоб влада здійснювала політику вивозу людей із України, не тільки через реальну загрозу життю, а навіть на базі потенційної небезпеки. Багато людей виїхало за кордон не через те, що їхньому життю безпосередньо загрожувало, а із тилових регіонів. І влада навіть зробила це певною фішкою. А тепер бачимо, як багато українців осіли за кордоном. І в нас не вистачає тут робочих рук скрізь, і в школах, і на виробничих потужностях відчувається брак спеціалістів. Тому треба розуміти, що ця війна на довго, що треба запускати тил, що треба запускати економіку, що треба берегти кожну людину не тільки на фронті, а і в тилу.

– Тим більше, якщо повернутись до розхитування місцевого самоврядування, що першочерговим завданням його є якраз забезпечення безперебійної роботи громад, тобто тилу, а паралельно і підтримки ЗСУ.

– Тут дві проблеми. Одна в тому, що зараз акумулюють кошти місцевого самоврядування в центрі. Я думаю, що навряд чи така акумуляція піде на користь. Бо краще все таки, щоб цю роботу по забезпеченню фронту здійснювала велика кількість людей, будуть включені в процес оборони країни. А так ця діяльність знеособлюється. Немає ресурсів, немає роботи. Думаю, що тут може бути програш більший, ніж виграш. А з іншого боку, треба акумулювати кошти у такій кількості, щоб справді не підірвати можливості місцевого самоврядування, реального життя в містах і селах. Потрібна велика професійність у прийнятті таких рішень. Потрібне стратегічне мислення, ми повинні планувати вже не на один – два роки, а на десятки років наперед. І от якщо ми плануватимемо на далеку перспективу, то ми будемо бачити сьогоднішню потребу, завтрашню і на майбутнє. Але треба критичніше ставитись і до місцевого самоврядування, бо воно так само повинно виявляти більше ініціативи, більше патріотизму, більше турботи про своїх громадян. І, на жаль, є непоодинокі факти, коли деякі керівники на місцях просто прикриваються війною, прикриваються іншими проблемами для того, щоб не вирішувати проблеми місцевого самоврядування. Тобто вони засіли в такий собі кокон комфортності. Сьогодні повинно бути не комфортно нікому, бо всі мають відчути, що таке війна. Тому треба тримати цей баланс інтересів між державною владою і місцевим самоврядуванням, між громадянами і представниками влади…

– Напевне, більше потрібні не мітинги, а якісь круглі столи, загальнонаціональні обговорення із залученням більшої кількості фахівців, щоб переводити цю тему із вуличних акцій у професійнішу площину?

– Це взагалі проблема для сучасної влади, починаючи з верхів і завершуючи місцевим самоврядуванням. Зараз державна влада якось не потребує фахових радників, думки науки, думки людей, які мають великий досвід. Сьогодні при владі люди, які ухвалюють рішення дуже вузьким колом і далеко не професійно. Так не можна працювати. Сьогодні навпаки потрібно мобілізувати увесь інтелект нашої країни для того, щоб виробляти вчасні і дуже продумані рішення. Я пам’ятаю свій досвід перших років незалежності України, як ми глибоко і широко використовували науку для ухвалення рішень, як ми дорожили висновками правових інститутів і зважали на них. А зараз таке враження, що депутати парламенту вважають, що вони можуть усе робити самі без залучення спеціалістів. І нині багато людей , які могли б багато хорошого зробити для країни, просто викинуті на маргінес. Якась іде нездорова монополізація, починаючи із засобів масової інформації і закінчуючи, наприклад, ухваленням рішень. Так не може бути. Під час війни треба вибудовувати якраз уряд національної злагоди. Треба вибудовувати механізми, які залучають максимальну кількість людей для вироблення і ухвалення рішень. На жаль, я цього не бачу. Знаю багатьох спеціалістів у різних галузях, чия ініціатива сьогодні не вітається. Ну, кажуть, напишіть щось. Вони підготували пропозиції, передали, їх там поклали і пропали. Тому у цьому плані треба також діяти.