“Не російська традиція”: як Гробки пережили тисячоліття і заборони

«На Проводи вся моя родина збиралася біля прапрабаби Василини. Її могила скромна: з металевим хрестом і встелена килимом зеленого пирію — трави, схожої на газонну. В інших померлих роду, що лежали поруч, уже кам’яні надгробки. Тому родичі завжди сиділи поруч із Василиною, а на сам горбик стелили скатертину та розкладали їжу. На Проводи всі підходили до могил своїх родичів і торкалися землі — так віталися. Далі чекали, поки священник обійде кладовище, і починали обідати. Дорослі випивали по декілька чарок, лили дещицю на могили. Діти, трішки перекусивши, бігали між похованими та очікували цукерок від їхніх родичів. Якщо хтось поспішав, то цукерки лишали просто на могилах, і дітям дозволяли забрати свою солодку данину. Дуже чутливі люди, читаючи цей текст, можуть скривитись і додати, що це російська традиція. Проте змушена розчарувати, бо це не так. Саме церква московського патріархату у 2000-х роках майже знищила у моєму рідному селі на Черкащині традицію Проводів, яку я описала. Дуже мало людей тепер їдять на цвинтарі, обіди справляють вдома. Дітям ще дозволено збирати цукерки, але вже є косі погляди: мовляв, то для жебраків. Цю традицію називали і «язичницькою», і «злочинною», і «російською». Останнім часом до критики звичаю долучаються ще й ворожки — кажуть, що з їжею можна «підселити в себе злу сутність», – краєзнавиця Діана Козир для сайту «Куншт» розповідає про походження звичаю їсти на кладовищі, історію його заборон, поговоримо про міфи та регіональні особливості.

Коли на заході жили трипільці, на півдні вже були гробки

Проводи, гробки, могилки — найбільш поширені назви цього поминального дійства. Подія випадає на наступний тиждень після Великодня. У різних місцевостях це може бути неділя або понеділок чи навіть вівторок.

Багато дослідників вважали, що традиція споживання їжі на кладовищах у поминальних обрядах є залишком тризни. Зазвичай проводять паралелі з писемними згадками часів існування слов’янських племен. Проте археологічно тризна засвідчена значно раніше, у могильниках азово-дніпровської культури, що мешкала на території Надпоріжжя, Приазов’я, деякі її групи підіймалися до лісостепових регіонів Подніпров’я. Ця людність проживала тут на межі V та IV тисячоліть до нашої ери.  Хоч слово «тризна» у літописах X століття поєднувало бенкет із військовими іграми, але в давнішому варіанті археологи мають на увазі залишки розбитого посуду, кістки тварин, на яких є сліди вживання їх у їжу. Якби це була ритуальна жертва, то її кістяк лежав би в анатомічному порядку.

У Надчорномор’ї в 3800–3500 роках до нашої ери мешкала квітнянська культура, в могильниках якої також зафіксовано залишки тризни. На південь від них мешкали нижньомихайлівці, у яких знайдено кістки свійського бика, корови, вівці та кози в такому ж трактуванні. На одному з могильників усатівської культури (3500–3000 роки до нашої ери) в Миколаївській області знайдено вівтар-жертовник та залишки тризни з посудом. У ІІ тисячолітті до нашої ери у лісостеповому Подніпров’ї наявність залишків поминального обіду археологи вважають рисою поховань людей вищого статусу. Знаходять також цікаві могили-кенотафи, які трактують як символічні поховання предків або людей, зниклих безвісти. Це могили без кістяків людей, але з обрядовим інвентарем та слідами тризни.

Археологи роблять висновок, що загалом для індоєвропейців на території України у поховальному культі характерним є принесення в жертву тварин, іноді — людей, після чого влаштовували тризни і «страви». Сподіваємось, із людей нічого не готували. Також у контексті нашого дослідження про Гробки важливою є фіксація залишків багать, уламків посуду та подрібнених кісток, що науковці трактують як поминальні обряди після поховання: на девʼятий та сороковий дні після смерті. Тобто страви вживали не лише в день похорону, а й у наступному поминальному циклі.

Майже завжди у скіфських курганах IV–V століть до нашої ери археологи знаходили дерев’яні блюда із залишками м’яса та залізні ножі.

У могильниках черняхівської культури II–V століть, частиною якої були вже й слов’яни, також знаходять залишки тризни: битий посуд, пошкоджені предмети побуту, залишки вогнищ та кістки тварин.

Нарешті ми підійшли до згадок тризни у писемних джерелах. Найдавніше записане слов’янське слово — це «страва», що означало поминки або тризну. Його згадує готський історик VI століття Йордан в описі погребального запису Аттіли 454 року. Ви можете поставити логічне питання: Аттіла не був слов’янином, то чому ж під час його поховання проводили обряд зі слов’янською назвою? Український славіст XIX століття Олександр Котляревський вважав, що деякі групи слов’ян могли входити до спільноти гуннів. Окрім цього, західні та візантійські літописці вказували на схожість їхніх звичаїв. Вчений пов’язував вжите Йорданом слово strawam зі слов’янським коренем «троу», що вказує на процес травлення їжі: «живити», «наситити». Він був переконаний, що йшлося про поминальне бенкетування. Цю думку підтримав і мовознавець XX століття Іван Огієнко. Укладачі Етимологічного словника української мови слово «тризна» теж виводять від праслов’янського *tryzna, пов’язуючи зі словом traviti — «поїдати».

Візантійський письменник VII століття Теофілакт Сімокатта оповідав, що у 593 році римляни напали на слов’ян та застали їх п’яними. Ніби це було через те, що їх король (rex) Мусокій справляв похоронне свято своєму брату. Дослідники припускають, що тризни тоді відбувалися на похоронах вояків та старшин, тому супроводжувалися не лише банкетом із хмільними напоями, а й військовими забавами, іграми та показовими виступами. Мовознавець Олександр Потебня детальніше пояснює зв’язок пиття-пирування із бійкою та тризною. Автор Першого Новгородського літопису X століття поетично описує переговори князя Ярослава з посланцем війська Святополка: «Онь си! что ты тому велиши творити? Меду мало варено, а дружины много. И рече ему мужь тъ: “Рчи тако Ярославу, даче меду мало, а дружины много, да къ вечеру вдати”. И разумѣ Ярославъ, яко вь нощь велить сѣцися».

Олександр Потебня пояснює переносне значення цього діалогу так: «меду мало варено» — отже, не було битви, а дати мед дружині означало би «сѣчу», тобто сутичку. Слово «пир» в українській літературі вживають іноді у поетичному значенні «битви». Наприклад, у творі Юліана Опільського 1924 року: «Мовчіть, шакали, не вийте над стервом, заки його воня не покличе вас на пир. На меч є меч, на силу — сила, на напад — оборона. Тільки від чарів і прокльону знаючих нема спасіння, а так… Ти, Сінуціллі, підіймеш зараз залогу з Кути і Сіппару, а ти, Кіштіурра, збереш лучників і колійників…».

У Повісті минулих літ XI–XII століть також є кілька згадок про тризни. Автор літопису, чернець Нестор, пише, що у радимичів, в’ятичів, сіверян, кривичів та «інших поган» є цей звичай. Знаменитою була тризна княгині Ольги за її чоловіком Ігорем у X столітті. Окрім мотиву цієї обрядодії, ми знову бачимо поєднання пиру та битви, адже древляни напилися під час поминання Ігоря, і Ольга наказала їх вирізати. Проте після власної смерті княгиня заповіла не чинити тризни, тож поховали її за християнським обрядом.

Мовознавець та історик Іван Огієнко писав, що церква забороняла чинити тризну. У західноєвропейських слов’ян зосталися лише деякі поняття, пов’язані з нею. Наприклад, у Хорватії був поминальний обряд із семантикою споживання їжі karminie. У старопольській мові зафіксувалося поняття strawie. Чеський священник XI століття, Козьма Празький, розумів тризну як «ігрища». У «Польській хроніці» XIII століття Вінцент Кадлубек згадує, що язичники після похорону пригощаються їжею. До речі, у поляків на межі XIX та XX століть зафіксовано звичай dziady. Жінки на п’ятий день після Великодня ходили до могил рідних. Там їли та пили, пригощали померлих горілкою, виливаючи чарку на землю, ділили з ними страву.

Отже, тризна і її залишки у поминальних обрядах були притаманні багатьом слов’янським народам, а не лише росіянам. З часом тризна, напевно, зникла і в слов’ян, що проживали на території України, бо вже у словниках від XIV століття цього поняття немає. Однак тоді з’являється термін «Проводи», зафіксований у староукраїнській мові 1385 року. До речі, більшість земель сучасної України тоді входила до складу Великого князівства Литовського, Руського, Жемайтського та ін. Тим часом на північному сході існувала окрема держава — Московське князівство, що підпорядковувалося Золотій Орді. Традиційна російська назва «Радуница» фігурує з 1472 року. До слова, зараз у деяких регіонах України теж вживають цю назву, але нам здається, що вона виникла під впливом сусідства з Росією, адже давніші словники XIV–XVII століть не фіксують «Радуницу» в українській мові. Те саме — у словниках XIX століття. У перекладних російсько-українських словниках XIX — початку XX століття «Радуница» є російською назвою, яка перекладається українською як «Могилки».

Обіди на кладовищі: етнографічна географія традиції

Найголовнішими борцями проти традиційних провідних обідів є, звісно ж, представники церкви. Коли їхній головний аргумент про язичницьке коріння їсти на Проводи не діє, тоді використовують залізний аргумент — «російське». Це прекрасно, що зараз суспільство уникає всього ворожого, але погано, коли ярлик «російське» вішають просто на те, що не подобається або суперечить чиїйсь релігії. Тому зараз розберемо цю традицію на прикладі різних куточків України у часовому зрізі.

Ми не знаємо точно, як відбувалися Проводи у XIV столітті, але відомо, як це було через 500 років.

У багатьох регіонах України вважається, що від Великодня до Проводів (або Трійці) ворота царства небесного відчинені. Отже, душі померлих родичів можуть перебувати на землі поруч із живими. Тому таким поширеним був звичай спільного споживання їжі як елемент задобрювання душ померлих або просто прояв турботи й поваги. Французький етнограф Арнольд ван Генеп припускає, що спільні трапези в поминальному циклі символізують бажання відновити єдність роду, тому на них обов’язково символічно запрошують душі померлих.

Через тиждень після Великодня, у неділю, понеділок або вівторок відбувалися Проводи. Сама назва нам підказує суть обряду: востаннє в цьому циклі «нагодувати» та наділити увагою померлих родичів і провести їх у місце спочинку. Знову ж таки, тут доречно згадати міркування ван Геннепа про те, що спільна страва з померлими може розцінюватися як момент завершення обряду розлуки. Ці дії могли бути як прямими (спільні трапези безпосередньо біля кладовища чи на ньому або вдома), так і опосередкованими (через милостиню). У першому випадку це було годування пращурів, а в другому їжа слугувала подякою за молитву про душу померлого.

На Звенигородщині, що в Черкаській області, на межі XIX–XX століть весь тиждень називали провідним, бо в селі могло бути кілька кладовищ. Побутував звичай спільного обіду на цвинтарі, а потім — безпосередньо на могилах родичів. Після цього у веселішому форматі — з музикою й танцями — продовжували у шинку або біля церкви.

Павло Чубинський, що досліджував у XIX столітті Волинь, Київщину, Поділля, частину Полтавщини та Бесарабію, також пише про спільний обід біля церкви, а потім — перехід до могил родичів. Там сім’я виливала чарку горілки на могилу й закликала: «Святі родителі, ходіте до нас хліба й солі їсти». Далі всі випивали та їли. Після цього також влаштовували гучні гуляння.

У Куп’янському районі на Харківщині в XIX столітті вірили, що на Проводи всі душі померлих сидять на своїх могилах. Родичі виливали на місце поховання горілку або коливо (канун), закопували крашанки, щоб і покійники розговілися. Живі теж випивали та закушували. Уже після кладовища тут також веселилися, танцювали та багато пили.

У XX столітті в Миколаївській області теж був звичай носити обід на кладовище в день Проводів.

Сучасні дослідження звичаїв приазовських болгар засвідчують у них наявність свята Софинден, що припадає на понеділок після Великодня. У цей день вони поливають вином могили предків, після чого накривають на кладовищі столик і їдять. Залишок дня проводять вдома як свято з родичами за столом.

На Поліссі на Проводи розстеляли клейонку біля могили, поруч із хрестом ставили чарку горілки, клали наїдки та обідали разом. Священники засуджували ці звичаї, тому вони згасають, і обіди проводять частіше вдома. Це ж зафіксовано і на Одещині. У XX столітті повідомляли, що священник казав, ніби «їсти на кладбіщі не можна, то не по-божому».

У дослідженні з Волині початку XX століття згадано, що на Проводи люди творили спільний обід на цвинтарі: стелили скатертини на траву, клали страву, спочатку пригощали старців, а потім сідали обідати й самі.

На Буковині та Хотинщині перша субота після Великодня — поминальна — на межі XIX та XX століть називалася «Проводи» або «Гробки». На Буковині також на гробах влаштовували обіди, а могили поливали горілкою. На Хотинщині були спільні трапези на кладовищі за довгим столом.

На Галичині ніколи не їли на кладовищі?

Мешканці деяких західних областей України часто вважають, що у їхньому регіоні традиції споживання їжі на кладовищах ніколи не було. Проте етнографічні райони тут іноді мають значні відмінності, тож спробуємо виокремити особливості деяких.

Галичина — це не етнографічний регіон, а історично-адміністративна територія, до складу якої входить строката палітра територій. Тут — і Покуття, і Опілля, і Лемківщина, і Надсяння та Наддністрянщина, частина Гуцульщини, Бойківщини та західного Поділля.

На Гуцульщині у XIX столітті таки були обіди на кладовищі у провідну неділю. Люди брали паску, яйця, писанки, гуслянку, молоко й ставили на застелену скатеркою могилу. Відтак після служби Божої їли та сиділи там до вечора. Звичай той називали «Грібки». Записи XXI століття свідчать, що традиція зберігається.

На жаль, таких детальних описів по календарних поминальних днях за іншими етнографічними районами Галичини ми не виявили. Проте якщо говорити загалом про споживання їжі на кладовищі, то не все так однозначно. У сучасній поминальній обрядовості Покуття є звичай на другий день після похорону «нести померлому сніданок». Родичі беруть горілку, шматки калача і їдять біля могили. На місце поховання можуть класти навіть ковбасу. Такий самий звичай є нині й на Черкащині. Цьогоріч померла моя бабуся, тож довелося повторити поминальний обряд рідного села у Звенигородському районі.

У східній Галичині також наступного дня йдуть «будити покійника» і «несуть сніданок» — воду та залишки поминального обіду. На могилу ставили тарілку і страву для покійного і потім також починали трапезу. Принаймні в частині районів Галичини саме по собі споживання їжі на кладовищі не було табу. Гіпотетично там також могли існувати поминальні звичаї на Проводи, але, можливо, були витіснені церквою — так, як у деяких місцевостях зникли традиційні поминальні обіди. Зокрема, респонденти з Покуття повідомляли, що священники відмовляли їх від цієї традиції.

Якщо говорити про сьогодення, то наразі немає комплексного дослідження за всіма регіонами щодо збереження традиції споживання їжі на кладовищах у день Проводів. Хоча дискусії в Threads можуть стати корисними для дослідників. Зокрема один із популярних дописів, що зібрав 3700 коментарів, демонструє наявність живого звичаю або такого, що існував ще донедавна, в Одеській, Вінницькій, Полтавській, Черкаській, Київській, Волинській, Миколаївській, Житомирській, Сумській, Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській, Чернігівській, Донецькій, Луганській, Херсонській, Кіровоградській, Хмельницькій, Чернівецькій, Рівненській областях й у Криму. Це 21 із 25 регіонів — більшість України. Споживання страв у поховально-поминальних обрядах різною мірою дійшло до нашого часу по всій території України. Просто в деяких регіонах обіди проводять вдома, як після похорону, так і в календарній обрядовості. Подекуди збережено більш архаїчний варіант: споживання на кладовищі наступного дня після похорону або під час Гробків.

Тож цей звичай не є винятково російським, а глибоко вкорінений в українських традиціях. Проводи та обрядові дії під час них уособлюють зв’язок зі своїм родом, повагу до померлих. Увагу, навіть у деталях: рідні часто приносять на могили страви та напої, які любили спочилі. Проводи не знищили час, релігії, ідеології. Отже, звичай дійсно має важливе значення. Головне — сприймати його з повагою. Було б чудово, якби вона проявлялася як в організації обряду, так і в ставленні до тих, хто його не дотримується.