blank

Коли на цвинтар опускалася темрява, вони брали лопати і мотузки та йшли викопувати упирів. А що ж іще робити, коли за вікном XVIII століття і ти святий отець із села Мшанець? Та замість подяки за «полювання на упирів», ти отримуєш звинувачення у чаклунстві й судове рішення про інтердикт і сплату одного каменя воску на Спаський монастир.

Це не легенда чи уривок із художнього твору, а реальні події, які описала за судовими рішеннями Перемишльського духовного суду дослідниця Олена Циквас. Цікаві факти про відьмацтво в Україні та зокрема і на Черкащині розповідає дослідниця Діана Козир для “Куншт“.

Міфи про судові справи з відьмами

Жодних стереотипних деталей, які нам уявляються з масової культури: ні тобі угод із дияволом, ні справ із чортом чи викликів демонів. І так, засуджено не жінок, а чоловіків. Окрім цього, вирок не передбачав страти.

Побутує декілька поширених міфів на цю тему. Доволі давно вони з’явилися у ЗМІ і, попри численні спростування, досі обговорюються у соцмережах. По-перше, нібито судили тільки «красивих жінок». По-друге, наші справи з відьмами протиставляють західноєвропейським, стверджуючи про відсутність смертних кар чи катувань в Україні. І навпаки — ніби в нас чарівниць вважали слугами диявола і всіх палили. Різниця між нашими судочинцями та європейськими інквізиторами все ж таки є, але вона не чорно-біла й вимагає низки пояснень і контексту.

Тож обговоримо найбільш виразні випадки судів над відьмами, причини полювання на чарівників, наслідки таких дій. Спробуємо також знайти пояснення більш лояльного ставлення до відьом в Україні, ніж у Західній Європі.

За що українці позивалися проти відьом?

Люди здавна вірили у власну можливість впливати на погоду, здоров’я, успіх справи та інші галузі життя. Етносоціологиня Катерина Грушевська вважала, що в давнину побутову магію використовували всі учасники громади2. Тільки найбільш важливі чи масштабні зміни вимагали втручання когось більш знаючого або колективних дій, наприклад у випадку епідемії. З часом ці знання та навички стали основою професії, і люди почали звертатися за відповідними послугами до відаючих. Ми навмисно поки не вживаємо слово «відьма», бо воно не охоплює всі сфери магічного впливу. У контексті судів XVII–XVIII століть не виділяли тільки відьом, під суд могли потрапити чарівники, знахарі, ворожбити та інші. У народній уяві українців, що демонструють як матеріали судових рішень, так і етнографічні записи, люди, які володіли знаннями про чари, могли робити не лише зло, а й добро.

Ми розглянули декілька комплексних досліджень про суди над відьмами на етнічних українських землях та виявили, що переважно їх звинувачували у негативному впливі на розум та здоров’я людини, аж до смерті; покладали провину на відьом і за моровиці тварин чи епідемії серед людей, приворот або вплив на чиновників і суддів. Найяскравіші випадки народного самосуду були наслідками тривалих засух чи так званого «морового повітря».

Які уявлення про жінок «зробили їх» кращими чаклунками?

Як ви зрозуміли з самого початку тексту, судили не лише жінок. Історикиня Катерина Диса, авторка найбільшої на сьогодні праці про суди над відьмами, вказує, що в Україні звинуваченими справді переважно були жінки, вони фігурують у 78% справ. Проте решта — чоловіки, і це немало. Загалом по Європі теж було не все однозначно. Наприклад, в Ісландії чоловіки становили 90% фігурантів справ про чари, а в Фінляндії та Естонії — 50% та 60% відповідно. У Данії, Англії та Угорщині абсолютною більшістю засуджених за відьомство були жінки: 85–90%.

Цікаву теорію про перевагу жінок у чаруванні розглянула Катерина Грушевська у контексті оголеного тіла в магічних діях. Дослідниця шукала відповідь на питання, у чому важливість роздягання, а відкрила більше: жіноче тіло є джерелом великої магічної сили родючості. Це вірування з часом отримало додаткові значення: позитивного творення, очищення, захисту. Давні люди так закріпили віру в те, що жіноче тіло краще пристосоване для чарування.

Катерина Грушевська знаходила пояснення цієї думки в первісних уявленнях людей, коли вони ще не знали, що чоловік теж бере участь у заплідненні. У примітивних суспільствах вважалося, що жінка ніби родить сама з себе, тому так само може впливати на вегетаційні можливості рослин. Саме ці уявлення дійшли із давніх часів і застосовувалися у магічних практиках аж у XIX столітті. Наприклад, на Гуцульщині оголена жінка закопує у мурашник сіль, яку згодом уживає для користі своєї корови, аби вона була здорова та давала вдосталь молока. На Київщині жінки роздягнені оббігали грядки, імовірно, теж для кращого росту й врожаю.

Науковиця зауважує, що функціонал роздягання довго розширювався і переходив на практики, які пов’язані з чаруванням загалом, а не лише родючістю. Наприклад, зафіксовано магічну практику на Черкащині, Херсонщині, Гуцульщині, коли оголена жінка оббігала палаючу хату для припинення пожежі. А на Пирятинщині в 1818 році під час пошесті холери група оголених жінок впряглася у рало та під проводом чоловіка оборювала село. Люди вірили, що так відгороджуються від епідемії.

Оголення або ходіння у самій спідній білизні не раз ставало причиною судової тяганини у XVIII столітті.

Наприклад, у 1749 році в Кам’янецькому суді розглядали справу, в якій звинувачено парубка Андрія у романтичних зв’язках зі шляхтянкою Ружковською. Бідолаха зізнався у цьому, але сказав, що його змусили чарами. Парубок розповів, що багато разів тікав від панянки. Через це Ружковська зверталася до жінки Явдохи, аби та «трясла плотом, сипала гаряче вугілля і бігала гола довкола дому». Ці дії нібито змушували його вертатися, бо в інакшому випадку йому ставало дуже погано. Володимир Антонович не уточнює, чи якось покарали Явдоху за це.

Віру в те, що репродуктивні можливості свого тіла жінка могла використовувати на зло, подибуємо у записі магістратських книг Вижви, що на Поліссі. Під 1710 роком записана справа звинувачення жінки міщанина Микити Веремейчука Данилом Олефировичем. Останній стверджував, що дружина Микити володіє секретом затримки росту ярини, а «доказом» було те, що вона ходила попри той город і так спричинила неврожай капусти. Суд визнав жінку невинною і наказав Олефировичу вибачитися.

Ще один спосіб «зашкодити» пов’язаний із закрутками стебел рослин на полі, який ніби мав діяти на смерть власникам чи їхній худобі. У 1745 році мешканці села Обухівка Миргородського району спалили Вівдю Москаленчиху за падіж коней після того, як вона зробила «завитки». Проте тут, як бачимо, оголеність уже була не обов’язкова. Катерина Грушевська зауважує, що у XIX–XX століттях такі дії вже були дуже поодинокими, що свідчило про відмирання віри в силу оголеного тіла, проте уявлення про силу жінки все ж зберігалося.

Страти й катування — рідкість. У яких випадках вони траплялися?

У деяких випадках навіть слово жінки могло стати причиною звинувачення у відьомстві й страти. У 1730 році в Кременецькому магістраті дідич Лука Малинський звинуватив свою кріпачку Мотруну Перисту в погрозах чарами. П’ять свідків запевнили, що дівчина сказала: «Я маю вже паню в своїх руках; коби менї ще вдало ся позискати прихильність пана, то я бояла би ся тоді лиш одного Бога». Далі нібито Мотруна в суперечках із іншими віщувала їм бідність. Вона не зізналася у цих діях і суд взявся до тортур. Мотруна не здавалася, хоч її тричі розтягували на дибі й тричі прикладали до неї розпечене залізо6. Після такого за законом суд мав би її відпустити. Проте, імовірно, через високий статус позивача Мотруну Перисту таки засудили до страти. Тож розвіюємо тут одразу два міфи, нібито в Україні не було кровожеливості в судах: «відьом» дійсно вбивали і катували. Особливих підтверджень провини часто не було. В описаному прикладі всі докази — це плітки із вуст свідків. Та позивач був дідичем, навіть уявні погрози кріпачки могли погано вплинути на його авторитет.

Високий статус позивача був причиною однієї з найбільш резонансних справ зі смертною карою за чари в Україні. Йдеться про полювання на відьом з ініціативи гетьмана Івана Брюховецького. У 1667 році за його вказівкою спалили одразу шістьох жінок. Катерина Диса вважає, що така жорстокість нагадує російську модель судів над відьмами саме в контексті державної зради.

Іван Брюховецький вірив, що відьми викрали з лона його дружини їхню ненароджену дитину, після цього обоє нездійснених батьків захворіли і ледь не вмерли. Подібні звинувачення у чаруванні на смерть трапляються дуже часто, але далеко не всі закінчувалися стратою. Та в цьому випадку владні важелі були перевагою.

Особливо жорстокий народний самосуд  

З іншого боку, кари за «чаклунство» не оминали й шляхтичів. У 1738 році на Поділлі тривала епідемія хвороби, яку в народі називали «морове повітря». Жителі села Гуменець вирішили вночі зробити хрестовий обхід по своїх полях. За нещасливим випадком шляхтич Михайло Матковський шукав там коней і зустрівся зі селянами. Гуменчани побачили не знайомого їм чоловіка із вуздечкою та вирішили, що він — персоніфікація «морового повітря» в образі упиря. Чоловіка люто побили, порвали на ньому одіж і залишили помирати. Ледве він повернувся додому, як уже прибіг до його маєтку посланець із Гуменець перевірити, чи Матковський все ж помер. Виявивши «упиря» живісіньким, селянин повернувся до громади з цим повідомленням. Вони озброїлись і вирушили добити Матковського. Спочатку йому дали 50 буків, хтось із натовпу кричав: «Спалити!». Дехто кмітливіший сказав, що слід заручитися підтримкою інших шляхтичів, аби не потрапити під суд. Один із панів мовив: «Паліть скорше, я готов заплатити сто золотих, коли за те буде кара», — а священник додав: «Моя річ журитися про душу, а ваша про тіло: паліть швидше». Не будемо описувати в деталях кривавий обряд, який вчинили над Матковським. Катерина Диса зауважує, що це було ритуальне вбивство вампіра (упиря), описане фольклористами XIX століття.

Але чому люди бачили зв’язок між упирем та епідемією чи неврожаєм? 

Звинувачення їх у породженні епідемій, засухи та неврожаїв було дуже поширеним. Можливо, тому що народ вірив, ніби упирями стають відьми після смерті. Спалення живих та мертвих відьом і упирів, імовірно є ще відлунням людських жертвопринесень для закликання дощу та родючості. Ба більше, історик Петро Єфіменко в праці «Суд над відьмами» говорить про існування в народі вірування, ніби для припинення епідемії потрібно поховати живцем будь-яку стару жінку.

У контексті нашої теми розглянемо декілька давніх вірувань про душі померлих. Вважалося, що вони впливають на родючість нив, відводять град і засуху. Микола Костомаров вважав, що спалення сіверянами своїх пращурів та розміщення їхнього попелу в ємностях на перехрестях спричинене вірою в їхню захисну функцію: ніби пращури охоронятимуть і сприятимуть росту на полях, які вони самі перед цим обробляли. Більш детально про зв’язок жертвопринесення для закликання родючості та культу предків можна знайти у нашій статті.

Живі ж члени спільноти, чарівники, за словами Івана Огієнка, у дохристиянські часи також володіли вміннями викликати дощ. Як побачимо, згодом ця віра обернулася проти них. Люди собі уявили: якщо чарівник може викликати живильну вологу, то так само може її й «затримувати». Звідси, напевно, й віра у те, що відьми та упирі вміють «замикати» дощ.

Відображення цих вірувань ми побачимо у діях, пов’язаних із судами над відьмами, — як офіційними, так і народними.

У 1799 році в містечку Жашкові, що на Черкащині, громада спалила мертву відьму, звинувативши її у насланні посухи. Жінку, на ім’я Магдалина, за життя дуже поважали, вона вважалася вправною цілителькою. Але поводилась завжди таємничо, зникала на ціле літо з містечка, а потім поверталась. І ось у 1793 році Магдалина повісилась, її мали поховати за межами кладовища. Проте жінку дуже поважали, і на прохання місцевого пана та селян, яким вона допомагала, Магдалину поховали разом зі всіма, проте не запечатавши домовину і без панахиди. Селяни пов’язали цей факт із початком засушливих літ. Поки жінка була жива та йшла з міста на літо, дощі не оминали Жашків. Тож Магдалину вирішили викопати й спалити. Справу дуже яскраво описав історик Микола Оглоблин у своїй статті. Там було все: і труп жінки, що не зітлів, але розпався на попіл на очах селян; і впевненість жінок, які бачили, ніби відьма перетворилася на птаха чи пацюка; і вогнище, після якого дощ так і не пішов. Але на селян насунулись інші хмари: поки це все відбувалося, власниці села не було на місці. Тоді ним керувала Ангонелла Тарновецька. Після повернення пані ініціювала допити призвідників спалення Магдалени. Земський суд визнав винними 14 чоловіків та передав справу для рішення у повітовий суд, але, як повідомляє Микола Оглоблин, документи не збереглися й подальша доля жашківців невідома. Проте ця справа стала відомою та попередила мисливців на упирів про те, що викопувати їх — погана ідея.

Можна було б подумати, що нейтралізація упирів могла вважатися богоугодною справою, але, імовірно, мисливці могли постачати частини тіла небіжчиків для магічних практик. У 1727 році київський мечник Самуїл Яворський звинуватив отця Стефана і його дружину, мовляв, вони нагодували іншого військового пирогом із медом, кров’ю з-під язика і з-під серця та волоссям з голови небіжчика. Десь же це повинні були взяти. І використання частин тіла мерців, «мертвої води та землі» — не поодинокий випадок. Микола Сумцов згадує, що кістки та жир мерців злодії використовували як чари для успішних крадіжок.

Угода з дияволом в Україні: правило чи виняток?

Так де ж диявол і демони? Ми згадували справи, у яких фігурують лише плітки, вірування, а «зброя» — це їжа, оголення, вугілля. Звісно, це лише невелика частина справ. Але й дослідники XIX століття — Петро Єфименко, Володимир Антонович, — і сучасники — Катерина Диса, Тетяна Адамус — стверджують, що справи про угоду з дияволом та фігурування чорта можна порахувати на пальцях.

Уявлення про угоду в Україні відомі з проповідей XVII століття, проте з відьмами вони не асоціювалися. У всіх судових справах, пов’язаних із угодою, звинувачуються чоловіки. Православна церква вважала, ніби відьми — великі грішниці, тому автоматично є слугами диявола без будь-яких підписів.

Тож завдяки документам із судових справ XVII–XVIII століття ми бачимо: до XIX століття не було поширеним уявлення про те, що відьма має пройти якийсь ритуал наруги над християнською святинею чи зв’язатися із дияволом або його слугам. Вважалося, що вона може такою народитися або навчитися цьому. Знання в такому разі передає інша відьма. Тому уявлення про необхідність святотатства для того, щоб стати відьмою, які описують етнографи XIX століття, імовірно, виникли під впливом західноєвропейської традиції. Там, окрім Англії, угода відьми із дияволом була обов’язковою умовою чарування. Історик Костянтин Штепа, порівнюючи українських та західноєвропейських відьом, вказує, що останні практикували антично-східне чорнокнижжя з його магічно-демонічною теорією. Українські ж чарівники стояли на рівні примітивної магії, яка полягала у черпанні сили з природних елементів чи побутових предметів.

Чому в Україні суди над відьмами не набули широких масштабів?

Думку про пантеїстичну природу українського відьомства висловлював історик та етнограф Володимир Антонович.

Що було тоді в арсеналі відьми? Добрі чи злі, вони використовували в обрядах відвари, символічні дії, наприклад, закрутки зі стебел на полі, словесні замовляння, оголення тощо. Вони не підписували угоди своєю кров’ю, не малювали пентаграми для викликання демонів.

Натомість, на думку Костянтина Штепи, у західній Європі переслідування відьом було головним чином боротьбою з єресями. Більш детально про цей аспект можна прочитати в матеріалі Стефанії Демчук.

На відміну від західноєвропейських інквізиційних практик, наші суди були менш централізованими, не завжди трактували чаклунство як ознаку союзу з дияволом. Проте й ідеалізувати ці процеси не варто — катування та смертні вироки іноді застосовувалися. Статистику подають Володимир Антонович та Катерина Диса. За даними першого, зі 100 досліджуваних ним справ лише одна закінчилася стратою і то не спаленням, а відтинанням голови мечем. Хоча за законами, якими послуговувалися судді, засуджену мали б спалити. Катерина Диса, проаналізувавши 198 справ про чари, порахувала, що з 223 звинувачених до кари на горло було приречено тільки 13 осіб.

Володимир Антонович вважав, що «фанатичний погляд на чари, вироблений інквізиційними судами, не переходив етнографічний кордон, якого сягала католицька людність Польщі». Тож в українських судах виносили вироки не за семе використання чарів, а за можливу шкоду, яку вони спричинили. Рішення про страту приймали найчастіше тоді, коли позивачами були високородні особи. Не щастило також тим, хто потрапляв під народне полювання відьом.

Отже, уявлення про «виключно жіночі» процеси, повну відсутність жорстокості в Україні чи, навпаки, масове спалення відьом — це радше міфи, ніж історична правда. На українських теренах за чари судили і чоловіків, і жінок, а характер покарань значно варіювався залежно від «нанесеної шкоди», часу, регіону та судової традиції.