У кожної людини є своє особливе місце. Хтось, де народився, там і пригодився, а хтось все життя шукає те місце, де почуватиметься найкраще. Інколи знаходить його далеко-далеко, розповідає “Віче”.

− “Ох, намаяється твоя дочка, ох намається!, − розповідала якось одна знайома свою історію походеньок до знахарки, − Аж потім заїде світ заочі, і там заспокоїться, знайде свою тиху гавань”. Так і сталося. Заїхала моя Ганнуся аж у Австралію. Там вийшла заміж, завела діток. Мабуть, я ні їх, ні її вже ніколи не побачу. Тільки по скайпу балакаємо. Та байдуже: головне, що вони там щасливі!

Оксана Тимченко родом із Харкова, закінчила Академію культури, працювала хореографом. Ілля з Миколаєва, радіоведучий. Зустрілись у Києві, працюючи у ресторані для сироїдів (тобто тих, хто вживає лише сиру їжу). Наситившись вдосталь магазинними продуктами, схожими на пластик, вирішили вирощувати свої, без хімії, натуральні. Задля цього купили будинок у Шевченковому й започаткували там власну справу: екоферму. Вирощували городину, ягоди, фрукти, завели пасіку. Продавали джеми, шоколад, варення, сухофрукти, мед. Однак дуже швидко життя в селі парі, що звикла мандрувати, наскучило. Тож вони виставили свою ферму на продаж і вирушили на пошуки щастя.

− Ми давно мріємо жити в теплій країні, − пояснював Ілля у “Фейсбук”, − вирощувати собі манго та банани. Круто їздити на зиму в іншу країну, але ще крутіше – жити там. Ми не знаємо напевне, чи захочемо жити не в Україні. Але знаємо точно: краще зробити те, що давно хотів, ніж шкодувати про те, що ніколи не зробив.

Ферму в шевченковому пара так і не продала. Наразі нею опікуються їхні батьки та волонтери. А Ілля з Оксаною уже вспіли побувати в Ірані, Грузії, Гонконзі та на Філіппінах. Зараз оселилися в Непалі, де збираються виготовляти та продавати солодощі. Досі молодята не гребували любою роботою: працювали в готелі, піцерії (Грузія), виготовляли гранолу (легка хрумка їжа з вівсянки, горіхів та меду), переймали досвід вирощування екзотичних фруктів (Філіппіни). Живуть, як Бог пошле, у хостелах (міні-готелях), у знайомих, палатках, шукають житло через каучсерфінг (всесвітня мережа гостинності – пошук безкоштовної ночівлі), інколи ночують на килимах в аеропорту. Трапляється, вдача їх випробовує і вони просять допомоги у друзів через Інтернет. Однак обоє завжди у формі, завжди усміхнені. Мріють створити фільм “Танець Землі” про таких же відчайдухів, як самі, що йдуть за покликом серця. “Нас часто запитують, як ми виживаємо: спочатку ферма, зараз подорожі. А чому ми повинні виживати? Ми живемо, насолоджуємося тим, що робимо. На своєму досвіді хочемо показати людям, що треба не боятися своїх мрій”, − каже Ілля в інтерв’ю виданню “Український інтерес” , якому пара розповіла про свої враження від подорожей.

− Вони молодці! − коментує Олександра Чернієнко зі Звенигородки. − люблю спостерігати за ними у “Фейсбук”. Такі мобільні, позитивні. Скрізь швидко адаптуються, заводять нових друзів. Не зважають на мовний бар’єр. Ніколи не впадають у відчай. Підтримують один одного, а це головне. Гарна пара. Хочеться побажати їм, щоб урешті знайшли те єдине місце, де захочуть жити, народити дітей і зустріти старість.

Однак сама Олександра стверджує, що на подібну подорож не наважилась би, навіть разом з коханим чоловіком:

− Для цього треба мати не тільки ентузіазм, але й гарне здоров’я, імунітет, − розмірковує жінка. − Літаки, різка зміна клімату, екзотичні інфекції. Ні, це все не для мене! Мені й до Черкас добратись проблема, не те, що до Непалу. Так що, хотілося б, але, мабуть, у наступному житті.