На свій сором, навіть до найближчої з орбіт я так і не дістався. Одного разу завадило несподіване відрядження на Луганщину і пріоритет видався очевидним (Орбіта ж нікуди не подінеться…), наступного розгулялася така негода, що компанією погодили відкласти той “політ” до наступних вихідних. Ну а що переноситься на тиждень, те зазвичай втрачає силу реалізації вже з інших причин. Останнього разу на Орбіту просто “не вийшли”, бо дорогою “на хвилинку” стали глянути, чи є гриби. А на Чигиринщині то вже всьо, приїхали.

І ось знову жовтень, і знову – відповідні плани. Та допоки лише вони, вирішив нагадати вам, та й собі заодно, історію нашої маленької “Чорнобильської зони”. Мекки сталкерів, а до них, – що там приховувати, – мародерів. Як тих, що зовні нагадували бомжів, так і осіб у своєму соціальному статусі цілковито їм протилежних (такі, звісно, в салони “геликів” залізяччя не пхали, а “вирішували питання комплексно”). Містечка, яке 2014-го мало не стало місцем компактного проживання переселенців з Донецької і Луганської областей, але обласні адміністратори тоді “справу забалакали” (зізнаюся – вдавана інертність наших посадовців мене геть не засмутила), тож все обмежилося двома родинами самоселів. Розповідає цікаву історію краєзнавець Борис Юхно.

Оскільки тему відслідковую давно, теоретично міг би уподобитися Жулю Верну та “не полишаючи кабінету” розповісти про те, чого сам ніколи не бачив. Але ж Орбіта не на Місяці, не в океанських глибинах і навіть не в Патагонії. Якось воно… Тож наразі слово тим, хто в Орбіті (і то для людини єдине місце як на Землі, так і в Космосі, де можна опинитися “в Орбіті”, а не “на Орбіті”) побував. Мені тільки й залишається, що вибудувати цитати з інших матеріалів так, щоб все воно, як то мовиться, купи трималося. Вам – покажчик де можна більше дізнатися, мені – факти, які можуть знадобитися, коли пізніше сам писатиму про Орбіту.

“Будова століття, або Привиди чигиринських електростанцій”. Олександр Солодар, “7 Днів Черкаси” від 30 серпня 2017 року.

“Відповідно до рішення ХХІV з’їзду КПРС (30.03. – 09.04.1971, – прим.) біля Чигирина мала зводитися “найбільша в Європі” державна районна електростанція (ДРЕС) загальною потужністю 4,8 млн кіловат. Передбачалося, що за годину гігант теплоенергетики спалюватиме 1100 т мазуту. Про грандіозність будови свідчили хоча б проектні розміри основного корпусу електростанції, довжина якого мала б сягати 660 метрів, а висота – 80 метрів (то майже 27-поверхівка, – прим). З метою мінімізації екологічної шкоди від процесу спалювання мазуту планувалося, що димар електростанції матиме 320 метрів (черкаська телевежа заввиш 196 метрів, – прим.) і “вистрілюватиме дим у захмарну височінь”. Поблизу електростанції планувалося спорудити селище для її будівельників та експлуатаційників на 20 тисяч жителів”.

“Атомний період у чигиринській історії”. Назарій Вівчарик, “Прес-Центр” від 1 квітня 2009 року.

“Почали проектувати мазутопровід з Кременчука. А для завезення обладнання і сполучення із залізницею спроектували залізничну колію від станції Фундукліївка до будмайданчика. на будівництво цієї гілки витратили 400 тисяч карбованців”.

Проект пройшов всі етапи узгодження, однак так і не був затверджений: “палити нафтою – все одно, що палити асигнаціями”. І 1975 року Держплан СРСР змінив вид палива для майбутньої Чигиринської ДРЕС: замість Кременчуцького мазуту відтепер передбачалося використовувати низькосортне вугілля Донбасу та буре вугілля місцевих родовищ. При цьому потужність ДРЕС зменшувалася до 3,2 млн кіловат. За три роки, 1978-го, знову все перерахували і планову потужність ще раз змешили удвічі, до 1,6 млн кіловат. Причина – прорахунки у визначенні запасів донецького вугілля для потреб Чигиринської ДРЕС.

А люди все прибували й прибували, хоч до пуття вже ніхто зі спеціалістів не розумів, що ж будується неподалік Чигирина.

“Будова століття, або Привиди чигиринських електростанцій”. Олександр Солодар, “7 Днів Черкаси” від 30 серпня 2017 року.

“Ще з 1972 року на об’єкт почали прибувати робітники. Зводилися допоміжні виробництва, житло, пристані для суден. Однак, 29 жовтня 1981 року Міністерство енергетики СРСР остаточно поставило хрест на проекті спорудження біля Чигирина теплоелектростанції. Утім, згідно пункту 3.1. відповідного документу передбачалося “здійснити консервацію об’єктів промислового і житлово-цивільного призначення”. Водночас чотири потужні проектні організації Міністерства енергетики СРСР розпочали роботу над черговим проектом електространції”.

Отут пригадалося з особистого. 1984 рік, я щойно закінчив 8 клас. Якось на вихідні приїхали в село, основне з передбаченого місією “трудового десанту” поробили, сіли обідати. І мій мудрий дідусь Василь завів балачку про “перспективу” особисто для мене “десь у ФЗУ” (жартував так) та батьків в Чигирині (серйозно). Мовляв – за його даними, а як голова сільради й загалом по всій тій лінії він був чоловіком достатньо інформованим, там невдовзі почнеться будівництво АЕС. Побалакали, ну та й по всьому, без наслідків. І то був єдиний випадок, коли мій дідусь стратегічно помилявся.

Третє енергетичне будівництво за 15 кілометрів від Чигирина розпочалося 1985-го, і таки справді як атомної електростанції. Але якимось дивним воно було, нічим таким “атомним” навіть не запахло, а кошти освоювалися на будівництві допоміжних споруд та соціальних об’єктів. Все як завжди.

І тут – аварія на Чорнобильській АЕС… Слідом в Черкасах і Чигирині акції протесту, мітинги, збір підписів, листи на адресу Верховної Ради СРСР. Лейтмотив очевидний: “ми не хочемо другого Чорнобиля”. 2,5 тисяч будівельників, з яких півтори тисячі прибулих з різних міст Союзу, опинилися в заручниках ситуації.

blank

І 19 травня 1989 року Рада Міністрів СРСР ухвалила постанову “Про припинення будівництва Чигиринської АЕС”. Але й це ще не все шляхом від мазуту невідомо куди. 4 липня 1990-го Міненергетики СРСР видало наказ “Про будівництво Чигиринської паро-газової електростанції”. Розпочалися чергові проектні роботи…

Водночас “виконроб перебудови” Алім Чабанов бачив майданчик і всю інфраструктуру об’єкту як структурний підрозділ очолюваного ним у Черкасах НВО “Ротор”. В самому Чигирині передбачалося будівництво заводу з виробництва магнітофонів, радіотехнічних пристроїв і навіть робототехнічних модулів. Чабанов, близький друг Горбачова, красиво малював перспективи, та людям треба було жити вже. Бодай для того, щоб дожити до того “світлого майбутнього”. Жити на 16 – 20 копійок денного заробітку.

“Загублене місто”. Світлана Лазоренко, “Нова Доба” від 27 грудня 2011 року.

“Нині в Орбіті трохи більше сотні жителів. Заселені лише кількадесят кварир двох п’ятиповерхівок. Ці рештки колись квітучого містечка справляють гнітюче враження. На півдорозі між містом і селом вони ніби загубилися в сосновому лісі. Неподалік жилих будинків – дві дев’ятиповерхівки. Колись тут були гуртожитки. Нині – суцільна пустка без вікон та дверей, лишилися самі каркаси.

Дорога від Чигирина до Орбіти вимощена величезними бетонними плитами. Викладена ще в часи будівництва АЕС, вона так і не потрапила на облік облавтодору, а тому транспортного сполучення із райцентром тут не передбачено.

Відсутність рейсових автобусів, нормальної питної води, проблеми з опаленням і вивезеннням сміття… Колись квітуче містечко Орбіта перетворилося на суцільну проблему”.

blank

“Там, де колись розпочиналася атомна”. Владислав Кирей, “Черкаський край” від 2 листопада 2011 року.

“Пригадують, як ще нещодавно взимку температура повітря в квартирах не перевищувала 5 – 7 градусів “тепла”. Доходило до того, розповідає одна з жительок Орбіти, що люди серед зими, аби хоч трохи зігрітися, виходили на вулицю постояти на сонечку. Стають у рядочок у затишному місці та й ведуть свої сумні бесіди під скупими променями сонця. Тут і плату за тепло тоді брали в залежності від температури в квартирі. Якщо вона не перевищувала п’яти градусів – можна не платити. А коли стовпчик термометра піднявся до +10°С – будьте ласкаві, гроші на бочку”.

“Життя на Орбіті: один продмаг на всіх, гойдалка та зайці під вікнами”. Марина Лесь, “Черкаський край” від 11 грудня 2015 року.

“Непривітно й холодно зустрічає нині Орбіта гостей. Вітер гуляє покинутими дев’ятиповерхівками. Сьогодні в Орбіті у двох п’ятиповерхівках мешкає 150 – 160 осіб. Із майже 200 квартир цих житлових будинків заселені 80. Будинки-пустки із повибиваними шибками, довкола ліс, лише натяки на цивілізацію. Місцеві розповідають, що на початку 2000-х пристойну квартиру тут можна було виміняти на імпортний телевізор.

На все містечко тут є один продуктовий магазин. З розваг – хіба що дитячий майданчик зі старими гойдалками та драбинками”.

“Орбіта. Як живе місто-привид на Чигиринщині?” Матеріал “Суспільного” у викладі “Нова Молодь Черкащини” від 16 вересня 2020 року.

“Школи в населеному пункті немає, щоб до неї дістатися, є автобус, що ходить тричі на день. Садочка також немає, хоч в планах будівництва був. На навчання доводиться їздити у село Вітове. Це за 5 кілометрів від Орбіти.

Школярка Каріна Яценко живе в Орбіті з народження, розповіла, що тут звикла. За словами дівчинки, дітей тут шестеро чи семеро. Нині Орбіта – просто вулиця, що з’єднує дві жилі п’ятиповерхівки з порожнім універмагом, їдальнею і гуртожитком, – каже місцевий житель Олександр Кириченко. Його родина заселилась сюди у 1979 році.

“Батько й мати були інженерами і приїхали ми з Донбасу. Людей тоді було близько чотирьох тисяч. Тут вирувало життя. А тепер це маленька пустка, всі роз’їхалися”, – розповідає Олександр.

Його дитинство промайнуло на майданчику, котрий нещодавно став однією із локацій для зйомок фільму. Тільки от назву стрічки чоловік не пригадав.

Олександр Дмитричук – учасник бойових дій на Сході. Переїхав в Орбіту разом із родиною п’ять років тому. З його слів, ця місцина підходить тим, хто любить спокій і не женеться за “міським комфортом”.

Наприклад, без допомоги знайти магазин немісцеві не зможуть. Крамниця розташована на першому поверсі п’ятиповерхівки, працює по дві години вранці й увечері.

Єдина проблема у населеному пункті – водопостачання.

“У нас найдорожча вода по всій Україні, 85 гривень за куб. Чому так дорого? Тому що людей мало”, – каже чоловік. І додає, що будинки заселені не повністю. Більшість квартир виставлені на продаж. Ціна стартує від однієї тисячі доларів.

Хоч офіційно Орбіти немає у туристичному путівнику Черкащини, все ж вона приваблює індустріальних туристів. “приїздять сюди, бо є схожість із Чорнобилем”, – говорить Кириченко.

blank

“Там, де колись розпочиналася атомна”. Владислав Кирей, “Черкаський край” від 2 листопада 2011 року.

“Ось така вона, Орбіта. Хтось вималював її тернистий шлях на карті життя. І тепер ніхто не зсуне її із заданої траєкторії. Невже й справді мав рацію той сивий дідуган-характерник з Вітового (таких чимало в Чигиринському краї), про якого й досі пошепки розповідають старожили? А сказав він, поглянувши на новобудову, коли вона тільки починалася, сакраментальну фразу: те, що тут почнеться, ніколи не закінчиться…”