«Від слов’янських майстрів на Черкащині» — так на своїх виробах вже понад місяць пишуть керамісти релокованого з Донеччини підприємства. Про це розповів Суспільному його власник Тарас Сніжковський. Додав: щоб відновити на новому місці виробництво ваз, свічників, цукерниць, — привіз із собою піч для випалювання кераміки, 85 тонн донбаської глини та майстрів разом з родинами.
Власник підприємства — Тарас Сніжковський — про піч для випалювання керамічних виробів жартує: вона — ВПО.
«Вантажили кранами з сусідньої території. Її тягнули, грузили у фуру. Тут вивантажували також кранами»
Піч перевозили цілою, адже розбирати її для транспортування не можна. А пошкодити апарат, додав, означало б втратити найдорожче обладнання. Дві такі назавжди лишилися у Слов’янську. Цю вдалося врятувати.
«Вона доїхала цілком здоровою і цілою. Тому що оцей фетр — вата, котрий дає енергоємність, після перших випалів стає дуже крихким. І його кантувати не можна».
Перевозити підприємство Тарас почав взимку. Але до останнього тримався за рідне місто.
«Я чіплявся за Слов’янськ до останнього, тому що Слов’янськ все ж працював. Коли вже вся країна була без світла, у прифронтовому Слов’янську воно було. Ми продавали, реалізовували і мали можливість виготовляти. На той момент на Черкащині були дуже важкі графіки».
Приміщення для нового цеху Тарас шукав по всій Україні. У Нетеребці на Корсунщині знайшов таке, що задовольнило його запит.
«У нас найважливіше питання — це дозволена потужність у кіловатах, тому що у нас дуже енергоємне обладнання. І квадратура».
Велика піч споживає 60 кіловатів на годину і працює під час одного випалу до восьми годин, розповів власник. Поки наповнювати її немає чим. Тому для нового цеху виготовили на замовлення дві менші печі.
«У Слов’янську також виготовлялися подібні, але до 110 градусів. А у нас випал на 1200. Тому Слов’янське світло не витримало такого навантаження. Невеличка пічка, зроблена в Слов’янську, мені обійшлася десь 200 тисяч гривень».
А ще Тарас привіз зі Слов’янська 85 тонн білої глини. Розповів, що її має вистачити на два роки роботи. Тому що це — безальтернативна для їхнього виробництва сировина. Далі шукатиме заміну за кордоном.
«Це по факту не глина, а маса, в неї входять пегматит, пісок, каолін і глина. І от всього в Україні достатньо, крім нашої глини».
Проте глину потроху під’їдають місцеві барани, розповів Тарас. Вони дісталися у спадок разом з викупленою територією і вже з’їли 10 кілограмів.
«Ось сліди, що вони її їдять. Вони завжди нагодовані, але донбаська глина цікавить і черкаських баранчиків».
Глина з брикетів потрапляє у змішувач — він теж зі Словянська. Там готується шлікер: рідка керамічна маса з глини, клею, води та соди для відлиття майбутніх виробів, розповіла майстриня Людмила Старікова:
«Спочатку декілька годин він крутиться , потім добу стоїть, відпочиває. Тобто на наступний день можна його використовувати — заливати в наші гіпсові форми».
Зі слів майстрині, так починається кожна нова ваза. Людмила Старікова — перша працівниця, яка погодилася переїхати разом із підприємством. Із глиною працює двадцять років, десять із них — на цьому виробництві. На Черкащину приїхала разом із донькою. Тарас пояснив: своїм майстрам намагається допомогти не лише виїхати, а й облаштуватися на новому місці.
«Коли ти вивозиш одного робітника, він же не один, — у нього є родина, собаки, лежача мама і його майно. Ми тут в громаді і купляємо будинки, і винаймаємо, і будуємо — це космічні кошти. У мене у воєнні часи в Слов’янську працювало 15 людей. На сьогодні на Черкащину ми перевезли вже вісім сімей».
Серед них — Марина Шаповалова. У Слов’янську вона працювала з червоною глиною. Нині вирізає візерунки на вазах.
«Звісно, тяжко з дому виїжджати. Всім тяжко. І нам тяжко. Багато людей бояться кудись їхати, бо немає роботи, немає ніяких доходів. І тому люди перед тим, як виїжджати, дуже вагаються».
Вагалася щодо переїзду і Анна Лиха. Вона — ліпниця, прикрашає вироби декором. Оселилася у Нетеребці із 17-річною донькою та вісьмома котами. Тарас допоміг знайти будинок. День зйомки для неї — перший робочий день у новому цеху.
«Прийшлось виїжджати , бо вже там залишатись неможливо було. Тим більше, у мене 17-річна донька. Треба було їхати. Тарас знайшов нам дім — начальник наш. Ми облаштувалися потихесеньку. Добре, що будуть і робота, і магазин поруч. Скупитися, і покататися на велосипеді. І природа».
Створюють робочі місця і для місцевого населення. Богдан Саєнко — з Нетеребки. Стажується на обпалювальника:
«Ці вази пройшли термічну обробку при 700 градусах. Зараз я їх буду підготовлювати до глазурування. А ці вази і кролик вже пройшли глазурування, і зараз я їх буду підготовлювати до завантаження».
Цех у Нетеребці запустили на початку літа. Відтоді виготовили майже п’ятсот ваз, цукерниць, свічників, розповів Тарас Сніжковський. Їх продавали людям, які хотіли підтримати релокований бізнес. Нині керамісти працюють над тим, щоб повністю відновити слов’янський асортимент.
«Усе, що ви бачите у нас в приміщенні — це все те, що було виготовлено тут з слов’янської сировини, слов’янськими майстрами, але вже на Черкащині. Ми ставили пріоритет на цукерниці. Ми робили велику кількість виробів у вигляді тварин — голубів, кроликів і так далі. І я хочу це відновити. І в нас все для цього є: у нас є світло і бажання відновити те, що ми робили там».
Нині Тарас Сніжковський готує майстерню до зими: утеплює вікна, закладає зайві міжкімнатні проходи. У майбутньому планує створити простір для майстер-класів слов’янської кераміки, а ще — контактний зоопарк, додавши до місцевих баранів інших тварин. Розповів: після життя у прифронтовому Слов’янську Чекащина надихає його спокоєм. Тож на виробах з’явився і особливий підпис.
«У Слов’янську найулюбленіша фраза при замовленні була — з незламного Слов’янська 2026. Тепер ми переїхали на Черкащину і з гордістю пишемо — від Словʼянських майстрів на Черкащині 2026».
КОМЕНТАРІ