Щороку наприкінці липня у мальовничому Бучаку над Дніпром проходили традиційні вже Затуливітрівські читання, присвячені творчості талановитого поета, публіциста, перекладача Володимира Затуливітра. Саме у ці липневі дні шанувальники поетичного слова, української пісні, нашої історії та самобутніх традицій їхали до маленького села на Канівщині, де закінчився життєвий шлях поета.

На містичному місці – горі Козацький шпиль, де покоїться на старому цвинтарі прах поета лунала його поезія та добрі слова  тих, хто особисто знав Володимира Затуливітра.

На жаль, цього річ у зв’язку з карантинними заходами велелюдне зібрання шанувальників творчості митця у Бучаку не відбудеться. Але наше видання, як одне з інформаційних партнерів Затуливітрівських заходів на Канівщині, хоче таки долучитися до цієї пам’ятної дати, опублікувавши світлини із минулорічних читань та добірне слово про поета, справжньої берегині пам’яті та творчості славетного українського митця, – Любові Василівни Снісар.

А всіх шанувальників високого поетичного слова запрошуємо сьогодні на сторінку Благодійного фонду Володимира Затуливітра у Фейсбук о 19 годині на читання онлайн.

blank

Певно вже після закінчення карантину знову зійдемо на Козацький шпиль до вічного спочинку Поета. Полинуть вірші, музика і пісні дніпровим розливом аж до Тарасової гори, падатимуть нам під ноги яблука у поетовім саду, і вітатимуть нас рожевим квітом лісові рожі на хатищі спаленого Меморіального музею Володимира Затуливітра. Переускладнений цей високосний. Жаль мені на велику шкоду заподіяну новочасною моровицею. Невідомо скільки ще полюватиме вона на нас грішних. Жаль на наші лиця в капшуках (смішна видимість захисту), на падіння і так ледь дихаючого господарювання нашого, на приневолення до дому, до самоти. Та саме самотність навертає на працю, на роздуми…

Нарешті доопрацьовано чималий літературний архів Володимира Затуливітра і передано на зберігання і дослідження до Національного Інституту Літератури. Частина архіву зберігається у Національному Шевченківському заповіднику в Каневі, основні документи – у Літературному музеї Володимира Затуливітра. Якась частка – у Сумському та Черкаському обласних краєзнавчих музеях.

blank

Визначна літературно-мистецька спадщина Володимира Затуливітра в основному вся оприлюднена не лише в періодиці, а й видана книжками, іменно так, як у рукописах. Силами Літературно-мистецького фонду Володимира Затуливітра видано 7 книжок його творів, поетичних і прозових, і «Золотий корінь» – огляд літературної критики на творчість поета. Так, оцінка видатних українських літературознавців і критиків саме його поетичних творів, і немає фахової оцінки прози письменника. Чи то виною тому мізерний наклад, яким вийшла проза на п’ятистах сторінках «Битія від Серафима», чи новизна розмаїтих літературних форм і психологічно глибоких та достовірно історичних текстів, аналіз яких вимагає серйозної фахової підготовки і вдумливого опрацювання. Наприклад, цікаво було б простежити лінію української прози, подовженої Володимиром Затуливітром від Григорія Квітки-Основ’яненка, який найбільше шанував правду народного життя в українській прозі і з насолодою малював бурлескно-реалістичні сцени у своїх нев’янучих творах…

На сьогодні оцінити всю літературну спадщину Володимира Затуливітра ще не можливо. Не опрацьована журналістська діяльність письменника за 13 літ роботи в обласній газеті на Сумщині, не оприлюднено багаточисельну варіативність творів вимогливого до себе поета і прозаїка. Хочеться сказати і про те, що жодна книжка не повторює творів. До своїх 7 книжок поезії, виданих за життя, автор не брав опублікованих у періодиці. А цей масив немалий. Та ще – колективні збірки. Одним словом – роботи і роботи…

blank

Звісно ж, – унікально талановите і працьовите його життя горіло творчістю. Вогонь творення у ньому не затухав, і це було його природнім станом. Пощастило мені часто чути від Володимира Івановича його поезії. А от прози своєї мені не читав, читав напам’ять чужу прекрасну класику. Та у розшифруванні складного нервового скоропису мені допомагав його голос, наче він читав. Не набридає перечитувати його книжки, щоразу захоплюватись заново відкритою мистецькою гранню. Як от, наприклад, вражаючий образ вогню. Страшенно незручно і невимовно жаль, але мушу викроювати із неповторного прядив’яного полотна тексту великого поета, щоб звернути увагу на його відчуття і розуміння образу полум’я, хоча б у невеликій частині прози, у дії, яка відбувається на Бабиній горі під Бучаком над Дніпром..

«Просвітлені… багаттям ночі…; багаття цвістиме в мені..; я буду, як вірші, розказувати золотою, затишною мовою золотішого багаття..; мовою небалакучою багаття я казатиму й казатиму Божу, як на сповіді, те, що належить мені пережити щедристе і може, намалювати… Розказуватиму Богу розмірені, як переплески Дніпра, цвіркотіння пульсу на зап’ясті в ямбовому ритмі, щоб не збититсь із ритму багаття…; як багаття, що раптом передумало горіти, жерти древо, а тільки світити, саме із себе світити…» «Вогонь щось тихе й безслівне думав йому, наче не в ньому, а при ньому, димом у засмаглі груди, з яких ще не вивітрилось гаряче липневе сонце, але тепло багаття, прохолодне, як полуденна дніпровська вода, затишно дихало крізь запечену шкіру в м’язи. Тому внутрішня млявість не дратувала його, але й не тішила, затуманювала порожнечу вилюбленої душі солодкою втомою…

– Іноді сниться вогонь… він любив лагідне багаття в снігу. Може, то в ньому, у фрейдівській, чарівливій, підкорці озивалася неусвідомлена потреба вогнища серед снігу. Вольного вогнища серед глибоких і широких снігів під широким небом…

  • Іноді сниться вогонь.
  • Він же пече (Вона).
  • Вогонь, який тебе (Це – він) не пече і не обвуглює. Народжує…

Він обірвав зразу, бо доки почав, одна й та ж думка встигла пробігти ним туди й назад, у нього і з нього, як … блискавка. Коли бігла в нього між словами „вогонь, який із тебе”, йому здавалося, що на цих глиняних прагорах за віки й віки стільки відбулося й не відбулося любовей, стільки було згвалтовано й одплакано незачатих, отже й ненароджених, що гріх тут легковажити і собою, й майбутнім, і що саме це слід неодмінно їй сказати. Але, доки дійшов голосом до слів „не пече і не обвуглює…”, думка встигла перебігти ним назад і щезнути…»

blank

Світло – зверхцінність вогню. Пожерши весь земний бруд полум’ям, – світити! Безцінний моральний урок. Урок совісті, яку поет цінував дорожче за талант. Тому так дорога була йому вертикаль вогню – рух совісті дгорі. Спалити нашу недосконалість. Зробити зло живленням добра. Подарувати світло очам і душі. Людські цінності й цінності всесвіту – ось що таке образ полум’я. Це – становлення особистості. Для поета  –  подвійне завдання: палати самому у своїй творчій самоті і запалювати інших. Поети вчать нас служити високій меті. Володимир Затуливітер, як обізнаний літературознавець, ставив собі іще й конкретні літературно-теоретичні, філологічні завдання, наприклад, – розширити форми української поезії і прози. Йому було у багато разів складніше творити. «Доки пишеш – тричі вмреш за кожним, може, мазком, але, пишучи, тужно живеш. А потім починається щось як смерть, з тою лише різницею, що власний похорон мусиш обставити сам. У яку рамку втулити полотно? Хто і як ту раму оздобить? Як потім розрахуватися з рамо-домовиноробом: золочена чи чорнена? Візьмуть роботу на виставку чи ні, а якщо візьмуть, то де, в якій залі, в якому кутку, при вигідному чи невигідному освітленні привісять? …стомився писать, а втомлені очі бачать, як не дивно, проникливіше й доскіпливіше, розумно… Оце був страх митця перед рамою. Природний, здоровий, сказати б, страх обраних, обмежити себе дерев’яним кордоном. Як страх живої  істоти, хай і послідущої, але живої, добровільно вкинутої у домовину…»

Романи, повісті, оповідання, новели… – всі ці класичні «рами» не влаштовували поета-новатора. Чи зуміємо ми колись назвати винайдені форми його творів не втулюючи їх у старі «рами»?

blank

І ще більше вивищує образ світла, на противагу йому, змалювання темряви глибокої ночі, коли зло набирає особливої сили, і навіть потенціальні збудники вогню кремінь і сірка паралізовані.

«Запала німотна глупа ніч, глибоко чорна, аж підземна пора, коли засинає все, навіть егоїстична, байдужа любов до всього, крім себе, любов. Навіть вогник, скільки хмизу не підкидай, і якого сухого, о такої пори раптом пригасає, ховається, мов курча під крило найважчого тоді неба. Якщо в якомусь огниві ще й жевріє самітня жарина, та й то дуже сухого літа, жевріє вона неязикатим своїм промінцем униз, у землю. Сірники поливаються росою – дістанеш із коробки, а він уже тече по стертій сірничниці – мов і не те, не слинений, а тече, як не нутряна, занесена звідкись зокола, але все-таки із цього світу живиця. О такої пори навіть кресалом із кременю вогню не викрешеш, бо й вогонь мусить примкнути очі, і камінь мусить забути трохи себе, щоб освіжити свою мовчазну, найзатишнішу на землі душу. Знали це чумаки в степу, й цигани, і, мабуть, конокради.

…Сплакнуло дерево останньою сльозою й покрилося державним маком.»

От і потонуло в темній ночі біле світло, а з ним і моральний порядок. Пригадуються рядки Гете:

«Смерть – для життя»!

А ти якщо не певний, –

Ти єсть тума*

В вітчизні темній.

(Переклад Л.С.)

А ось про сонячне денне світло і необхідність самостійної наполегливої праці – єдине, що рухає особистість на шляху істини. «Розвиднялося бадьоро й весело, швидше, ніж встигло відгоріти багаття: одна найтовща колода тільки встигла спалахнути довго виніжуваним полум’ям, але тут же згасла, бо товстуха була водночас із холоднішим мовчазним досвідом, і тепер вона зрозуміла, що день молодший, і його любові до світу не досвідом пересвітиш, безсердечним і замкнутим. А втім, як би уважно й тверезо він не стежив за своїми почуттями, не завжди вдавалося йому утримати, погасити полум’я гніву й жадоби помсти, що зненацька спалахувала в ньому, але ніхто не розумів його, ніхто не подавав руки на поміч, щоб вивести його на шлях істини, світла й справедливості.”

Вогонь народжує світло. Світло народжує вогонь.

blank

Пишучи, поринаючи у мрії й спогади, творець вирізьблює не лише буття, – огранює себе,  вигранює нас.

З великою подякою і повагою засвітимо ми поминальну лампаду і покладемо квіти Поету, як завжди лункий урочистий дзвін лунатиме на бучацькому цвинтарі…

Любов Снісар