“Около 1950 року всі селяни удяглися в модну, необхідну в літо й зиму, куфайку. Діти і дорослі, учні і робітники. Це така універсальна одежина, яка годиться всякому зросту й статі…” (Костянтин Марченко). Джерело – один зі щоденників Костянтина Кушніра-Марченка (1877 – 1958), до яких нещодавно, що називається, допався, розпочинає чергову цікаву краєзнавчу оповідку Борис Юхно. Далі – його допис у “Фейсбук”.

Народився Кость Федорович у Мойсинцях Золотоніського повіту, похований у Придніпровському на Чорнобаївщині. По собі залишив рукописний фонд зі 135 одиниць, де охоплено період від 1892 до 1955 року.

Отже, про одяг перед 1950-ми в оригіналі, де жодної літери не змінено. Ще додам, що малим часто бував у Ірклієві, бачив чимало бабусиних подружок, і схоже, що за три десятиліття по Марченку, – в моєму випадку то “около 1980 року”, – їхня одежа мало змінилася. Хіба що на літо жінки масово вдяглися у ситцеві чи байкові халати та взулися у картаті “тапочки” із сільмагу.

blank

Жіноча з’одяга

Жіноча одежа ще дужче, ще глибше пережила свою єволюцію. Традіціонні, предківські, довговічні кожушанки, шуби змінили на короткі, ватяні, матер’яні “сачки”, ще “куртки” й до колін не достає, суконні, ватяні і інші довгі юпки змінили на короткі з широким комиром “жакети” та різні: шорстяні, матер’яні костюми.

Юпочки та корсети на різноколірні кохти та плаття. Шорсткі, полотняні сорочки змінили на легкі матер’яні та “майки”. Під узькі, короткі спідниці наділи “труси”, а то й короткі, байкові штани.

Ще не малий час жінки на головах носили предківські очіпки, так само, як і в минулому, а з 1920-х років молодиці почали носить замість не любіх очіпків, гарні, приличні, шовкові пов’язки. Вони готові шиті з чорніх і рідко зеленіх шовкових платків продавалися у Ірклії базарі.

А на початку 1940-х років пов’язки повагом вивелися зовсім, ті, що носили так урозуміли, що легко і дешево можна без них обійтися. Самим, малим платочком об’яже голову і запинається платком, або шалею. Теплі, великі шалі з’явилися і ними дівки і жінки під холод в зиму, накине на голову поверх сачка і хоч куди, чи в базар, чи і в далеку дорогу не страшно. На ногах биті, або шиті валянки добре гріють.

Весною, літо й осінь молоді люди носять хромові чоботи в калошах, а під жару кожані, чи матер’яні туфлі. Носки й чулки парами необхідні.

Спідниці шили і носили у 5 – 6 пілок рясні і з чорними обручами. Ті, що були у Німеччині прийшли у короткіх узькіх спідницях та й ті, що й не були почали узькі і короткі та недовго, опустились, поширшали, почали носить “шантокле”, це угорі узькі, а у низу ширші, так, що можно дівці, чи жінці пошить спідницю з півтора метра.

Без штанів на голіх ногах з хати ходу нема, коли штанів нема, чи що, то “труси” обязательно надіва. Старі баби носять синенькі спідниці у три пілки і добре. Старі діди носили піджаки синівські недоноски, або зятівські, на ногах будь які опорки і на голові старий картуз. Взиму чоботи шиті суконні у калошах, або у чунях, на плечах якась ватяна одежина або куфайка і з одвисліми ухами шапка. Баби в такіх же чоботях, в спідницях рідко байковіх, та поношеніх сачках і не великіх тепліх шалях.

blank

***
Пробачайте, про труси пригадалася така історія.

Поділюся дописом дипломованої Львівським держуніверситетом черкаської журналістки Оксани Мацюцької. Її коментарі завжди цінні, адже Оксана Йосипівна свідчить як очевидиця багатьох подій доби суворої радянської дійсності в її побутовому вимірі. Отже:

“В моєму редакційно-видавничому відділі у Черкасах працювала коректором уродженка Кіровоградщини Катерина Гавриленко (до речі, дружина головного цензора області). Серед нас усіх Катерина Трохимівна була найстаршою, десь 1931 чи 1932 року народження. Після закінчення школи вона вступила до інституту у Києві і часто їздила поїздом в своє село до батьків по харчі, у 1950-ті студентам з провінції важко у столиці жилося.

Поїздом добре добиратися. Але тільки біда в тому, що на її станції поїзд не зупинявся. Пасажири мусіли стрибати на ходу. Звикли, приноровилися. Залізничний насип високий, засипаний шутром. Люди разом із багажем просто скочувалися з нього.

Та одного разу студентка Катерина стрибнула якось невдало, її спідниця високо задерлася, вона до крові обдерла руки й ноги. “Але то все було пусте, – розказувала Катерина Трохимівна. – Я найбільше перелякалася за труси. Справжні, фабричні вони в мене були одні такі. Ще й нові, тільки недавно куплені…”

blank

Ця історія нас просто портясла. Ніщо інше не могло дати виразнішої картини про життя “великого і могутнього…”

Про фотографії. Вони не зовсім до теми, адже тих часів, але міські. На них – перша повоєнна весна 1946 року в Черкасах… Яким тоді було місто і його жителі? Восени 2019 року фахівці Черкаського обласного краєзнавчого музею оприлюднили оцифровані з негативів знімки, які зробив фронтовик Іван Олійник, уродженець села Дубіївка. Молода жінка на карточках – його дружина Антоніна, медсестра військового госпіталю.

На фото, зроблених під час короткої відпустки Івана та Антоніни у Черкасах у квітні-травні 1946 року, – їхні родичі, друзі, сусіди. Під час відпустки молоді люди побралися і невдовзі повернулися на службу аж до Бухареста. Фотоплівки, світлини, документи та особисті речі батьків передала до музею їхня дочка Людмила Олійник.