Ото поки ви учора читали про поневіряння родини Тютіних, я залип у ворожих джерелах на добрих дві години. А треба ж було всього нічого: пару дат, які зразу легко знайшлися у Вікіпедії. Тому не дивуйтеся тут прямій мові її пітерських викладачів, яких я не те що в очі не бачив, але й прізвищ їхніх ніколи не чув. Продовжує розповідати історію колишньої черкащанки краєзнавець Борис Юхно.

З черкаськими джерелами гірше. Дещо “ні про що” з нетривалого періоду зближення міст на Дніпрі і Неві у форматі делегацій, датованого 2007 роком, та велика стаття у газеті “Нова Доба” ще від 24 лютого 2000-го з таким заголовком, що сходіть по хусточку: “Щоб не померти з голоду, Валентина Матвієнко під час навчання в інституті здавала кров”. От прям отак буквально. Не померти з голоду в Ленінграді перед 1970-ми, на секундочку – комсоргу хіміко-фармацевтичного інституту, ага. Пригадалося – десь через півтора десятиліття і в іншому місті я й сам студентом кілька разів “підроблявся” на двох станціях: переливання крові та залізничній. Але повірте, не задля фізичного виживання.

Та зрештою, ось текстовий підсумок усього прочитаного й почутого. Ерзац-дайджест, бо в оригіналі таки краще.

В школі Валя вчилася добре, нагадаю – то була №19, але чи закінчила її зі срібною медаллю – питання, бо в самій школі цей “енцеклопедичний” факт свого часу спростували. То і я думаю, чи могла бути така відзнака після 8 класів.

Дівчина вирішила вступати на фармацевтичне відділення Черкаського медучилища. Як дитина без батька мала пільги, але це не допомогло. У таких випадках категорійні “змащували” ще до екзаменів, а Антоніна Кіндратівна абсолютно не мала чим.

І вчорашня восьмикласниця Валя просто пішла у міськівідділ освіти. Розповіла про те, як на єдиному іспиті їй занизили оцінку (“давайте зараз перевіримо!”). Того, що “мама нічого не принесла”, теж не приховала. У міськвно знали порядки, можливо навіть їх встановлювали, тож вирішили не роздмухувати скандал, адже від цієї дівчинки всього можна було чекати. Зарахували Тютіну в резервну групу, яка існувала на випадок відсіву недбалих студентів. І Валя у першому ж семестрі стала відмінницею: “Пам’ять у неї дуже добра, такі хімічні формули запам’ятовувала, що на дошці не поміщалися”, – згадувала її сестра Зінаїда (охоче вірю, бо хімія в 19-й завжди була культовою наукою, а я від того сильно потерпав).

Навчання, громадська робота … і баскетбол. Дівчата команди медучилища нерідко мірялися силами з іншими міськими, а за одну з таких – торговельного технікуму – грала Зіна Тютіна. І якщо для неї “дербі” закінчувалося у спортзалі, а там Валя могла й за косу смикнути, і саме на сестрі штраф заробити, то вдома було спокійно лише тоді, коли перемагало медучилище. Затята в усьому до скреготу зубів. Єдина слабинка – красива одежа. Шалики, хусточки… Увесь час якось намагалася прикрасити свій сирітський гардероб. Тому на танці у Зіни викрадала спідницю. Зіна до шафи – а все, пізно…

Медучилище Валентина закінчила з червоним дипломом. Вирішила вступати до фармацевтичного інституту, але не в Україні: дався взнаки відповідний досвід. Обрала Ленінград, адже як комсорг організовувала для студентів туди турпоїздку і просто закохалася в це місто. Ще один аргумент – “якщо вже падати, то з великого коня”.

На науку Валю Тютіну збирали всією Можайкою. Сусід Федір Васильович позичив грошей, інший приніс нову валізку на змійці, бо “не з чемоданом же батьківським їхати”, подруга матері подарувала норковий комірець “на потім”, літо ж лише розпікалося.

На фармфак Тютіна вступала як відмінниця, тож їй треба було здати лише хімію. Але обов’язково – на відмінно, позаяк навіть серед таких дітей конкурс був чималий. Провінціалку Тютіну ганяли по формулах цілу годину. Підсумок – “5” і телеграма додому. Прощавайте, Черкаси!

У Ленінградському хіміко-фармацевтичному інституті Валентина Тютіна займалася вже звичними для себе справами: навчалася на відмінно, була старостою курсу, вела комсомольську роботу, під кінець навчання очоливши інститутський осередок. І грала в баскетбол, стала розрядницею. Мешкала у гуртожитку, в чотиримісній кімнаті.

– Валя Тютіна вирізнялася серед інших студенток, – розповідає викладач С.-П. державної хіміко-фармацевтичної академії Бенюмен Молдавер. – Я не пам’ятаю її веселою, щоб сміялася. Завжди серйозна, зібрана. Одягалася скромно, нічого яскравого не носила, але як тепер кажуть – стильно. Що мені в ній подобалося – Валентина ніколи не витягувалася “струнко” хоч би й перед ректором.

– Я запам’ятала Валю по інститутських зборах – вона гарно говорила й не соромилася публіки, – згадує колишня студентка, згодом викладачка академії Ніна Пряхіна.

Хлопців у виші вчилося мало, чисто статистично – на 20 дівчат один. Володя Матвієнко з Мінеральних Вод був майстровитим, умів полагодити буквально все, але до науки – так собі, аби не вилетіти. Що Валя і Володя знайшли одне в одному? Для друзів і знайомих це залишилося загадкою. Самі розумієте, вже тоді Валентина могла дозволити собі престижнішу партію. Володимир Матвієнко, до речі буде сказано, навчаючись та працюючи, якось ще й добирав способу відсилати гроші матері.

blank

Шлюбові, який вже окреслювався на горизонті, найбільше противився… декан факультету. Казав, що у Валентини – перспективи, а Володимир і майбутні діти стануть тягарем. Та й Володимир зовсім не те, що їй потрібно. Але Валентина доволі різко попросила викладача не перейматися тим, до чого він діла не має і ніколи не матиме.

І 27 жовтня 1971 року пара побралася. Молодятам виділили кімнату в гуртожитку, все як у людей. За кілька місяців обоє закінчили інститут, червонодипломна Валентина де-юре стала провізором. І… обоє заховали ті корочки куди подалі. Володимир – зрозуміло, а Валя де-факто пішла “по лінії комсомолу”, очоливши Петроградський райком. Невдовзі “якось так сталося”, що чоловік опинився на викладацькій посаді у Військово-медичній академії. Тепер вони обоє зранку до ночі пропадали на роботах. У 1973 році у подружжя народився син, але він ще й ходити не почав як Валентина Іванівна відвезла Сергійка у Черкаси до матері і сестер, а сама вийшла на службу.

Час минав, мінялися посади і місця. Секретар, перший секретар, райком, обком… У 1989 році Матвієнко стала народним депутатом СРСР, головою комітету з питань жінок, охорони сім’ї, материнства і дитинства. Володимир на все життя став для Валентини надійним тилом. Ні, він не полишив роботу у ВМА, але для сина був і батьком, і матір’ю. А на літні канікули Сергія виряджали в Черкаси, треба було й батькові перепочити.

blank

І от уявіть собі діалог за столом, коли синові було 14, а мати хоч ще й не очолювала всі оті “жіночі комітети” в масштабі країни, але вже говорила про все відповідне з високих трибун.

Зібралася родина, були гості. Підліток їв собі як нормальний підліток, не надто зважаючи на правила етикету. І Валентина Іванівна зробила синові зауваження, щось таке: “забери лікті зі столу, бо це некультурно”. І Сергій вибухнув: “Та звідки мені знати, що культурно, а що ні – ти що, навчила мене цього? Я, може, вперше з тобою за одним столом сиджу, коли ти нікуди не поспішаєш і не біжиш!” І велика пітерська начальниця, залізна Валентина Матвієнко, гірко розплакалася прямо перед гостями. Гадаєте, збавила потім оберти, “стала більше уваги приділяти сім’ї”? Та де там. З певного моменту такі люди вже собі не належать.

В подальшому Сергія виперли з військового училища і батьки навіть не намагалися щось вирішувати, він сам заборонив. Але зрештою, все у нього склалося добре. “На зорі та в зеніті” усього такого відповідного він геніально займався комп’ютерними програмами, а вже багато років у правлінні одного з відомих російських банків, десь так у третьому-другому кріслі.

20 років тому…

– На початку 1990-х Валя зателефонувала мені додому: я приїду завтра, зустрінь, якщо зможеш. Тільки не кажи нікому, набридли ці екскорти, – розповідає подруга Валентина Ткаченко. – А я тільки-но купила “Запорожець”. Поїхала в аеропорт. а там вже все черкаське начальство зібралося. Звідки тільки дізналися про приїзд? (ото наївна жінка!) Валя спустилася з трапа, її оточили, квіти дарують, запрошують у шикарні автомобілі. А Валентина їм подякувала і сіла в мій “Запор”.

“Ви не уявляєте, як хочеться побути самій, в халатику піти на Дніпро, повалятися на пісочку, – говорила вона рідним. “Та кинь ти все до бісової матері!” – “Не можу, без цієї божевільної роботи я й дня не проживу”.

Мама Антоніна Кіндратівна останні три роки тяжко хворіє, на вулицю практично не виходить
– Ми з Лідою доглядаємо її, – розповідає про нинішнє життя своє середня сестра Зінаїда Іванівна, – Валя телефонує часто, запитує, що портібно, чим допомогти, гроші присилає.

blank

Валентина Іванівна з чоловіком щороку приїжджають у відпустку в Черкаси. Торік, наприклад, приїхали з Пітера на своїй “Ниві”.
– Невже сім’я віце-прем’єра не може собі дозволити пристойну іномарку?
– Ми їх так завантажуємо овочами й консервами власного приготування, що ніяка іномарка не витримає, сміється сестра. – Валька, правда, все лається: для чого за тисячу кілометрів картоплю тягти, її й у Пітері повно! А коли серйозно, то інколи навіть за неї прикро стає, особливо коли надивишся на “розфуфирених” політиків. А Валька ж ніколи під себе не гребла…

Чи любить Валентина Матвієнко Черкаси, чи згадує? Напевне – так, як більшість з нас свої власні дитинство, юність. Але такими, якими вони були ще в тій країні і з якою ми тут давно попрощалися…