Цілковито інший вигляд в райцентрі Черкаси мала “мережа” території відпочинку. Назвемо її саме так, адже тодішнє середмістя зеленіло фактично єдиним сквером із окремими складовими. Перепочити біля фонтанчика під липами та акаціями – “окаштанення” міста ще не відбулося – земляки могли там, де нині будівля ЦНТІ, обласного управління Нацбанку, у сквері біля Палацу піонерів. Окрім них, на прилеглій території невеличкі відпочинкові зони мали установи. Розповів чергову історію з життя старих Черкас краєзнавець Борис Юхно.

Парків у центральній частині міста було два. Змінивши назви, вони й залишилися: Шевченківський (Дитячий) та Комсомольський (сквер імені Богдана Хмельницького). Перший облюбували військові гарнізону і фронтовики із соснівських санаторіїв, оскільки в літньому кінотеатрі демонструвалися переважно “воєнні” фільми та навіть щось веселе або романтичне від союзників на кшталт “Філадельфійської історії” чи “Дівчини моєї мрії”. Працювали площадки для городків, запрошували більярдна та буфет. !950-го, вочевидь – насамперед для них, й побудували вже стаціонарний кінотеатр під дахом “Родіна”, пізніше знаний як “старий “Салют”.

Другий парк слугував лекційним майданчиком для молоді та славився танцювальними вечорами. Славився по-різному, адже “своїм” його вважали як моряки Дніпровської флотилії, так і “городські” парубки, а такий неофіційний поділ часто спричиняв бійки. В основному, звісно, через дівчат. До речі, традиційно домінує думка, що кримінал 1950-х тут спричиняли босяки з околиць. Насправді ж “здобуток” чисельних військових в цій справі був не меншим, але зі зрозумілих причин міліціонери, теж в близькому минулому фронтовики, такі факти намагалися приховувати..

До повноти картини про Пролетарський сад – Комсомольський парк додам колоритні спомини черкащанки Галини Пріми, тоді – молоденької студентки фельдшерсько-акушерської школи. Власне – про увесь центр в контексті.

“У центрі… Ну ось у дворі, де тепер філармонія, була гостиниця для селян, які приїжджали на базар. Базар був там, де тепер головна площа. Гостиниця – то я кажу, бо не знаю, як воно й називалося. Не скажеш же “нічліжка”. У дворі коні, вози, лантухи, горщики, верші, вулики. Буває, хтось на возі й спить. Ще там городську зубопротезку пам’ятаю. Зурочка Факторович заправляла, а ще раніше, може й до війни, її батько. Доріжка через двір вела у сквер, де потім горком збудували. Там тепер ЦНТІ. У тому сквері пам’ятник Леніну стояв, куди ж без нього. Скверів дуже багато було, у центрі мало не за кожним перехрестям. Невеличкі зовсім. Кілька лавочок, кругла клумба, скульптурка яказь зрідка. Та хіба багато треба, щоб перепочити чи побалакати з кимось.

У інший бік з того двору – ще один сквер, там вже Сталін стовбичив і перші городські ялинки проводили. Ага, у мене ж звідтіля і карточка є, зараз. Тепер там Нацбанк.

Були й більші: де зараз Піонерський парк і той… біля Дніпра, де ресторан (“Чайка”, – прим.). Гуляли там по молодості разів два чи три, аякже. У першому фронтовики із сосновських санаторіїв відпочивали. Там грали в городки, більярд, доміно, пиво продавали, газети. Тоді ж кінотеатр відкрили, “Родіну”. У другому була танцплощадка і сцена для самодіяльних концертів. Якщо вітер з ріки, то аж до Урицького комарів і мошви стільки наганяло, що й собаки з будок не вилазили. Такі танці були, що куди там!”

Парк імені 1 Травня відкрили у серпні 1949-го, тож його “райцентрівська” історія була недовгою. Ось як описує подію краєзнавець Василь Страшевич:

“У 1949 році районна влада організувала на території цвинтаря сільськогосподарську виставку. З цією метою було розчищено бульдозером передню частину, розібрано Свято-Успенську церкву (очевидно – те, що від неї лишилося, – прим.). В кінці серпня майже тиждень працювала виставка, на якій були представлені перші результати досягнень колгоспів та підприємств Черкаського району з розвитку тваринництва, вирощування культур, в тому числі тютюну, конопель, цукрових буряків, баштанних, а також необхідного господарського начиння з глини і лози.

Виставка була популярною у черкасців, бо раніше вони тут нічого такого не бачили. Щодня приїздили із сусідніх та інших районів Київської та Полтавської областей делегації.

Наступні два роки територія під виставку була розширена. Мармурові брили, різні прикраси з могил складувалися в дальньому кутку цвинтаря, а потім їх вивезли.

В 1950 році відбулася міжрайонна, а 1951 року – обласна сільськогосподарська виставка. Вже з початком 1950-х цвинтар, а нині це вже була просто територія, – почав виконувати й спортивну роль. По суті, могил вже не було. Їх зрівняли з землею, деякі дерева зрізували, кущі підчищали, більшість брил та потрощених янголят і херувимів вивезли і тепер площина колишнього цвинтаря стала привіллям для будь-чого”.

Додам, що саме “виставковим” Першотравневий залишався аж до прикінцевих 1980-х. На галузевих виставках тут демонстрували місцеві товари, меблі, швейники проводили “Сезони моди”. З гончарними й лозовими виробами приїздили народні умільці із районів. Та безперечно, Першотравневий 1970-х найбільше запам’ятався виставками квітів і “Дарами осені”.

Невеличкий Казбетський сквер показовий… своєю типовістю. По війні, як і до неї, – репродуктор на стовпі, павільйон “Води – Пиво”, відкритий сезонний тир. Само собою – лавки, вкрай необхідні базарувальникам, як і вбиральня в дальньому кутку скверу за гущавиною здичавілого бузку. Вже за обласної бутності міста на території скверу збудували міську “Баню №2” та висадили тополі. Ще раз порушу часові кордони, адже літній кінотеатр “Казбет”, після перейменування – “Супутник”, наскільки це було можливим, продовжив “культурні традиції” старого Казбету. Відкрили кіноплощадку 1959 року, а простояла вона, вже просто “у формах”, по пам’яті десь до 1977 чи 1978-го. Принаймні, тоді я був школярем молодших класів і добре пам’ятаю цю вибілену споруду. Якось буревій повалив на стіну старе розлоге дерево. Його прибрали, наново стіну вже не мурували, а невдовзі знесли й кінотеатр. З ним пішла в минуле історія п’ятачка як “вогнища загальної культури” на доволі “субкультурному” Казбеті.

Якщо не вважати Соснівку суцільним парком, то задовго до появи “Ювілейного” вона мала свій окремий, успадкований радянською владою ще з добільшовицьких часів. Тоді він називався Воронцовським і його фактичною власницею була поміщиця Катерина Балашева, яка передала територію Дахнівському лісництву.

Розташовувався цей парк неподалік мосту на Соснівку і мав дві окремі території: ліворуч за рухом у бік Дахнівки – центральну з альтанками, алеями і оркестровими павільйонами та пейзажну над Дніпром. Відновлений по війні Соснівський парк проіснував до кінця 1960-х і поступово занепав та самоліквідувався з появою “Ювілейного”.