blank

1900 року неподалік села Сахнівка Київської губернії (нині Черкаської області) на березі річки Рось місцевим селянином було знайдено два горщики із давньоруськими прикрасами. Через перекупників більшість предметів Сахнівського скарбу потрапили до зібрання Богдана і Варвари Ханенків, а згодом – набули статусу музейних предметів. Про це розповіли на сторінці Скарбниця Національного музею історії України.

Наступного року Сахнівку відвідав Віктор Гезé – відставний офіцер, який зацікавився археологічними дослідженнями. Він з’ясував, що знахідки походять з Дівич-Гори і зафіксував на цьому місці залишки давньоруського укріплення, зруйнованого під час монгольської навали 1240–1241 років. Провівши розкопки, Гезé дослідив залишки 30 жител, знайшов чимало цікавих предметів, матеріальних свідоцтв того часу, та подальшим дослідженням завадили грабіжницькі ями: віднайдення коштовних предметів спричинило в Сахнівці й сусідніх селах «золоту лихоманку», і майже вся площа городища була перерита селянами у пошуках скарбів. Чи були знайдені ще якісь коштовності, невідомо, але культурні шари пам’ятки (а з ними й безцінна історична інформація) були зруйновані.

Дослідники й досі сперечаються, яким чином потрапили коштовні прикраси на одне з порубіжних городищ, що мало суто військове, оборонне значення. Адже це предмети княжого або боярського достоїнства, значна частина з них є жіночими прикрасами. Можемо припустити, що вони належали дружині воєводи, яка у вирішальний час залишилась поряд зі своїм чоловіком, сховавши прикраси в горщиках у той момент, коли розпочався штурм укріплення монголами.

Уже понад століття сахнівські коштовності є окрасою музейної експозиції.

В наші дні музейники розповіли про них у театралізованій програмі «Священні скарби», під час якої у залі музею відбувається розмова двох вигаданих персонажів – юної княжни і майстра, який виготовив для неї прикраси у подарунок на весілля…

Даруючи їх, майстер пояснює дівчині:

«Ти вплетеш у коси ось такі золоті колечки. Подивись, три намистини на кожному, мов три сонця – вранішнє, полуденне та вечірнє, а кільце – то сама вічність. На чолі твоїм сяятиме золоте очілля, немов небесне склепіння. З небесного склепіння навесні ллються на землю рясні дощі – ось ці стрічки-рясна від скронь твоїх будуть спускатись до плечей. Тут зобразив я птахів небесних, що співають, зустрічаючи весну, весь світ, Всесвіт, схожий на засіяне зерном поле, і Дерево життя.

На золотих колтах – барвисті птахи з людськими обличчями. Це птахи-сирини, співають вони пісні радості, щастя і любові, якими буде сповнене твоє подружнє життя. А прадід мій казав, що Лада і Лель, котрі приносять кохання в світ, схожі на цих птахів.

Лада і Лель – так звали богів, у яких вірили наші предки. І досі ще люди співають про них пісні. До них зверталися молодята, їм молились, коли засівали ниву, бо від любові народжується все – і дитина, і зерно. Ось бачиш, тут, між птахами – паросток нового життя. Ці знаки оберігатимуть тебе, дадуть здоров’я і довге життя»…

Минуле повертається до нас у музейних залах, у художніх творах та наукових монографіях.