Фішка великих гастрономів – кафетерії. Зникле ужиткове слово, гастрономічне поняття, соціальне явище. Забута радість малого і старого. З іспанської ніби як “закусочна”, а в нас то більше нагадувало перекусочну, адже “закусювати” у відомому значенні слова там не дозволялося. Принаймні, у 1970–1980-ті для цього були інші місця: кафе, чайні, рюмочні і навіть пельменні. Там до головної страви чоловіки часто брали 100 грамів “біленької”. Чергову цікавинку з життя старих черказ оповідає краєзнавець Борис Юхно.

І як де, а в “Пельменній” на Казбеті вони постійно гнівилися з того приводу, що по “соточку” треба йти в одні двері, а по заку… по пельмені – в інші. З горілкую в пельменний зал нізя, не положено, а от навпаки – стільки душа прийме. Але де навпаки, там столики “стоячі” маленькі, лоб до лоба для трьох. Так і бігали з одних дверей в інші: там пропустили по маленькій, там закусили одним-двома з порційного десятка по 35 копійок. “Всьо для чєловєка, всьо на благо чєловєка”.

Кілька вертикальних столиків навпроти відділу з пиріжками, тістечками, какао, теплим молоком, “кофе” у гранчаках та різні соки у скляних конусних вертушках. Це – гастроном тієї ж пори.

Серед найпопулярніших соків – томатний. Його масове виробництво розпочалося у другій половині 1930-х як “наша відповідь Америці”, яку саме тоді накрила перша хвиля фруктового оздоровлення нації. Щоправда, в північних штатах і в Канаді лісоруби здавна пили кленовий сік, але пили не оздоровлюючись, просто як воду.

Але якщо в США, а згодом – у Західній Європі, в асортименті були десятки соків і міксів, то тут ще й на початку 1950-х лише томатний і яблучний. До слова, аби народ розмакував “помідорний”, довелося провести широку агітаційну кампанію. Із сіллю справа пішла краще, бо спочатку було без неї. Вже тоді в багатьох країнах імперіалізму до склянки соку пропонувалися суміші перців та інші спеції, але в СРСР традиційно – лише сіль. І якщо там сік продавали в скляних пляшках якого завгодно об’єму, то в Союзі – по-взрослому, в 3-літрових банках.

…Кафетерій “України” якогось умовного 198* року. В гранчак з вертушки, на якій конуси з томатним по 10 копійок, яблучним за 12 та 8-копієчним березовим (20% натуральної сировини, доочищена вода, лимонна кислота, цукор) продавець наливає замовлений. Якщо це томатний, тоді й парочка ліверних пиріжків не буде зайвою. На столику-стійці ще два стакани: в одному злежана “крупнофракційна” сіль, її ще треба нашкрябати (видно, що в процесі видобування солі та ложка не раз зазнавала відчутного фізичного впливу), в іншому – вода. В цьому стирчить та сама алюмінієва ложечка. Насипав, помішав і назад в стакан, рідина в якому ще не сік, але вже й не вода. Тут же, на промасляній смужці сірого паперу, – недоїдені кимось жопки “тошнотіків”.

Ніби прочитавши твої критичні думки, з’являється прибиральниця. Ремствуючи на свинство (і якось так чується, що вона має на увазі саме тебе), викидає у цинкове відро недоїдки, а далі, буквально перед носом, починає ялозити по столу хлорованою ганчіркою. Не надто естетично, але такі вимоги: здоров’я радянських людей важливіше твоїх персональних емоцій…